*Авторство фото для обкладинки: Український дім.
50 років тому на першому поверсі Українського дому височіла величезна скульптура леніна, яку мало бути видно з кожного кутка будівлі. Зараз скульптури вже, на щастя, немає. А сам простір показує виставки українських митців минулого та сьогодення, організовує культурні події та працює з культурою як soft power. Український дім пройшов еволюцію і як простір, і як інституція.
Щоб дослідити тему мистецтва в Українському домі (і не тільки), історикиня мистецтва Оксана Семенік поговорила з кураторкою Танею Волошиною. Вели розмову про таке:
— як трьохсоткілограмова скульптура янгола забарвлює робочий день куратора
— перша виставка Тетяни в Українському домі
— оцифрування арту: зрада чи перемога
Чим займається куратор в ідеальному світі й чим він займається насправді?
Існує думка, що людина, яка працює в мистецтві, прокидається, читає книжки, потім романтично прогулюється музеями або центром міста, спілкується з художниками та п'є вино. Ось і весь робочий день.
А по факту це робота про заряд від кураторського організаційного польоту. Ти розв’язуєш і питання логістики, і договорів з художниками, і експозицій. Маєш подумати про світло, його температуру, про те, на яких дюбелях (виріб, за допомогою вішають картину на стіну — прим. ред.) висітиме твір, щоб його витримала стінка.
Я як кураторка багато років працюю з творами Олександра Животкова. Серед його матеріалів — картон, дерево, камінь, вкриті воском. У нас немає небезпеки експонування, але все ж треба акуратно підходити до технологічного процесу. Ці твори надзвичайно важкі та можуть важити до 80 кг.
Коли ми робили виставку «Катарсис» у Софії Київській, то в нас твори Животкова експонувалися разом із бароковою скульптурою, яку нам люб'язно надав Львівський музей. Ми мали таке випробування: треба було змонтувати трьохсоткілограмову скульптуру янгола і поруч роботи Животкова.
Експозиція «Катарсис» у Софії Київській. Джерело: stedley.com.ua
В ідеальному світі цим має займатися окрема людина (технічний директор, наприклад).
В Українському домі це Ігор Едуардович Клименко. Прекрасна людина, без якої неможлива жодна виставка. Але куратор все одно має контролювати ці процеси та допомагати технічному директору.
Планування Українського дому залишилося негнучким ще з радянських часів: не можна з однієї кімнати зробити дві, як у Pinchuk Art Center, наприклад. Як ти даєш із цим раду?
Велика проблема більшості українських музеїв, на диво, — відсутність стін і присутність вікон. Це створює світлове забруднення, яке не дає ідеально експонувати твір у правильному світлі. Але Український дім дуже активно працює над покращенням своїх експозиційних майданчиків. У нас є перевага — радіальність форми, що дозволяє розповідати цікаві історії.
Коли роблю експозицію, завжди намагаюся стати на бік глядача і думати, як він буде йти цією виставкою. І це виходить така собі стрічка Мебіуса, нескінченна історія. Тут немає правильного порядку, як буває в музеях: коли ти заходиш у перший зал, потім у другий, і вихід тільки з однієї сторони. Тут відкритий та вільний простір, у якому, як не дивно, немає диктату.
Людина вільна починати з першого поверху, з другого, з лівих чи правих залів. Глядач може сам вибудувати собі власну експозиційну історію. Зрозуміло, що ми намагаємося підказати глядачу, як рухатися залами, і на кураторських екскурсіях це особливо відчутно.
Сфера мистецтва довгий час здавалася елітарною. Часто люди кажуть, що на виставках нічого не зрозуміло, бо, наприклад, немає нормальних експлікацій (текстів, які пояснюють контекст). І виходить, що більшість людей сприймають мистецтво як щось нудне, складне, нецікаве, відірване від реальності, недоступне.
Я абсолютно погоджуюсь, бо зараз от нарешті сформувався пул українського глядача — зацікавлених у культурі та історії людей. Ми як культурні співробітники маємо дати їм відповідь на їхні запитання.
Проблема в тому, що поступово втрачається наукова школа. Тобто вже немає з нами Людмили Міляєвої, немає Ганни Заварової. Зараз в академії (Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури (НАОМА) — прим. ред.) кадровий вакуум. Але мають приходити нові люди, які зацікавлять наступне покоління мистецтвознавців.
Хоча я знаю, що в цій академії навіть є курс з NFT.
А що ти думаєш про ідею вивчення NFT як мистецтва?
Мені здається, що це прояв кіберпанкової цифрової реальності, в якій ми живемо. Коли NFT створювали в системі «цифрове для цифрового», це був цікавий спосіб реалізації медіаарту. Я не дуже люблю, коли справжній твір мистецтва оцифровується. Зараз цікавість до цього впала. Але, можливо, вона з’явиться знову.
В Україні були навіть історії, коли оцифровувався твір мистецтва, знищувався оригінал і залишалось тільки NFT. Це робили для того, щоб надати цінності цифровому продукту.
Добре, що не всі музеї до цього додумались.
Це правда. Це були такі Симулякри Симулякровичі.
Зараз взагалі розвивається диджиталізація творів та оцифровка як музейних, так і приватних колекцій. Бо з початком повномасштабного вторгнення люди зрозуміли, що відкладати не можна. Це треба робити от прям зараз, бо пізно може стати в будь-який момент.
Я знаю, що деякі музеї співпрацювали з компаніями, які займалися NFT. Тут виникає багато запитань до авторських прав: як вони передаються, кому, чи може музей взагалі експонувати такі твори. Якщо це робить сам художник, його родина, спадкоємці чи правонаступники, то питань до цього немає. Але коли цим займаються музеї (особливо приватні), цікаво, як вони це юридично узгоджують.
З початком повномасштабного вторгнення все почало структуруватися. Тобто люди розуміють, що роботи на виставки мають передаватися за договором, а твори мають бути більш-менш застраховані. Якщо ми друкуємо продукцію художника, то маємо обговорити використання прав на це зображення.
Зараз процес колекціонування та купівлі творів вийшов із рамок елітарного, недоступного і дуже складного. Я навіть купувала невелику графіку за 1–2 тис. грн. Звісно, в мене немає ніякого договору на це, але я й не збираюся її продавати. Яку роль колекціонери відіграють у виставковому процесі Українського дому?
Весь цей виставковий процес зараз лягає на плечі колекціонерів: вони мають можливість показати свої твори на майданчиках. Зараз люди готові ризикнути й відкрито продемонструвати свої роботи. І це дуже класно, бо мистецтво має жити, а не лежати у сховищах.
Тому так, колекціонери продовжують купувати твори мистецтва, враховуючи те, що зараз знову є запит на українську культуру та пошук своєї ідентичності.
Дехто розпродає свої колекції. Але, знову ж таки, ці твори опиняються в колекціях нових (або старих) колекціонерів.
Купити роботу за $200–300 — це класний спосіб підтримати художників (особливо молодих) і отримати надбання у свою маленьку колекцію мистецтва. Бо цінність полягає не тільки в триметрових живописних полотнах, але і в маленькому відтиску, офорті або малюнку олівцем. Вони так само можуть відгукуватися в душі.
Ти сказала, що колекціонери отримали можливість показувати роботи в музеях. А хіба раніше була якась стигма на це?
Ні, не було. Але зараз такі роботи заповнюють майже 80% експозиції. Мистецтво 60-х або 90-х, наприклад, здебільшого знаходиться у приватних колекціях. Якщо музей готує виставку про це, то він, звичайно, залучає твори з цих колекцій. Здається, такого раніше не було.
Які зміни ти як професіоналка сфери мистецтва і культури помічаєш із початку повномасштабного вторгнення?
Буквально за кілька місяців після початку повномасштабної війни культура почала активно відповідати на це, попри велику загрозу. Наприклад, на фасаді Українського дому зробили виставку плакатів. Мої колеги не могли експонувати роботи всередині. Тому організували виставку на фасаді — її було видно всім, хто проїжджав повз Європейську площу.
Джерело: Український дім
Мені здається, що це насправді унікальний випадок країни, в якій повномасштабна війна та яка все одно продовжує своє активне культурне життя (і воно неймовірно посилилось). Це й успішні виставки, і черги в театри, і неможливість купити квитки на концерти. Я намагалася проаналізувати такий досвід інших країн — мені здається, раніше такого не було.
Проте в культурному середовищі є драматична проблема. Люди очікують, що кожна виставка буде єдино правильною. Тобто це буде виставка, яка розв’яже всі проблеми. Якщо це виставка сучасного мистецтва, то вона має сподобатися всім, охопити всі імена та думки.
Зараз таке враження, ніби кожна виставка може стати останньою. Я розумію, звідки ця невротичність і фаталізм. Але насправді так не має бути. Культура і візуальне мистецтво — широкі та всеохопні. Ми не живемо в диктаті арту, де всі мають ходити тільки на виставки Алли Горської або Марії Примаченко. Хтось може піти в сучасну галерею, хтось — у маленький музей. Варіантів безліч.
Навіщо взагалі вивчати й знати мистецтво, якщо ти не працюєш з візуальними творами?
Це спосіб віднайти свою свідомість і заново подивитися на цей світ. Це один із проявів нашої специфічної здатності до абстрактного мислення. А також — духовності (хоч я дуже не люблю слово «духовність», але поки не знаю, як його замінити).
Це спосіб розширити картинку свого світогляду. Тобто не обов'язково любити тільки сучасне, актуальне або класичне мистецтво. Багато колекціонерів приходять до мистецтва через пейзажі або букети бузку (тобто доволі салонні речі).
Що таке салонне мистецтво?
Зараз поняття салону трішки розширилось і стало більш абстрактним. Раніше це були академічні живописні твори: канонічні картини в золотих рамах, біблійні та античні сюжети.
Зараз, мені здається, салоном можна назвати інтер'єрну абстракцію, яка дає тобі красиву пляму над дизайнерським диваном. Все ж таки це мистецтво, яке не стимулює тебе до інтелектуальної роботи або емоційного відгуку. Якщо людина любить бузок, ми не будемо її за це засуджувати. Морський пейзаж — то морський пейзаж, це може стати твоєю вхідною точкою в мистецтво.