Голодний художник вміє малювати. А от неголодний — малювати + планувати бюджети й спілкуватися на тусовках. Щоб мистецтво помітили (і заплатили за нього) — треба зайняти своє місце в артсистемі. І не просто десь, а серед галерей, дилерів, ярмарків та аукціонних домів.
Розпитали, як це зробити, у випускниць курсу «Артменеджер» Каті Тейлор — Олени Зарецької та Аліни Скрипачової. Олена керує фондом Алли Горської та Віктора Зарецького, зберігаючи спадщину власної родини. Аліна ж розробляє мистецький проєкт для дітей та працює над журналом про сучасний арт.
З яким бекграундом ви прийшли на курс?
Аліна: Я маю дві освіти — юридичну та економічну. 4–5 років працювала помічницею нотаріуса, потім пішла в декрет і перекваліфікувалася на графічну та вебдизайнерку. За кілька років я виросла до синьйора і менеджерила дизайн-команду.
Аліна — дизайнерка, артменеджерка.
Але коли ти довго працюєш в одній сфері, треба десь-інде шукати натхнення. Ним стало візуальне мистецтво. У мене виникла ідея — зробити друкований журнал. Але я взагалі не розуміла, як влаштована мистецька індустрія. Тож пішла на курс, щоб закрити цю прогалину.
Олена: У мене зовсім інший бекграунд. Я, навпаки, хотіла вибратися з мистецтва в інший світ. А потім мене все ж таки затягнуло назад. Я з дитинства в мистецькому колі через родину (Олена — онучка Алли Горської та Віктора Зарецького і зараз керує фондом, що висвітлює їхню діяльність — прим. ред.). Постійно ходила в художні школи та студії. Потім вступила до державної художньої середньої школи, де готують майбутніх митців. Навчалася в художній академії.
Олена Зарецька, мисткиня, очільниця фонду. Джерело: instagram.com
Як я прийшла до курсу — дизайнерила, оздоблювала книжки ручної роботи, викладала в дитячих студіях. Постійно хотіла щось організувати. Але не розуміла, як грамотно це зробити. У мене були майстерність, комунікаційні навички та родинна історія. Але я не могла об'єднати це докупи — від того розчаровувалась і вигорала.
Що було найважчим на курсі?
Аліна: Бюджети :)
Олена: Мені досі це важко.
А ще — організувати себе. Так вийшло, що курс потрапив на супербуремний період. Я була в евакуації рік і якраз верталася в Україну. Це вийшла тритижнева поїздка з Португалії в Київ. Тож я не могла повністю включитися в курс.
Катя (лекторка) завжди накидувала мільйон посилань і прізвищ. Я собі це виписую та думаю: «завтра сяду та опрацюю, все загуглю». І ні, я не зробила це ні завтра, ні післязавтра. Я б могла звалити це на буремність періоду. Але часи завжди буремні, тож ця відмазка не працює.
Чи не боялись ви, що за час, поки триває курс (менше ніж два місяці), не отримаєте потрібних знань?
Аліна: Я йшла до Каті Тейлор, бо розуміла, що на курсі буде максимум її досвіду. Так і сталося. Для мене краще, щоб курс був коротший, але більш насичений. На 2 місяці легше спланувати своє життя.
Олена: Всі мої очікування виправдались.
Як правильно увійти в курс?
Олена: Краще спланувати 2 місяці так, щоби сприймати курс не як фонове навчання, а як повноцінне залучення. І, раз ми навчаємось менеджменту, виходить, що заменеджерити свій час — це одна з частин курсу.
Якими інсайтами можете поділитись?
Олена: Не забувати вимикати в собі хаотичного художника, п'яного та голодного, а вмикати менеджера. І робити таблички, навіть якщо з ними складно. Якщо проблеми з табличками — заручайся підтримкою друзів, знайомих, колег. Делегуй. Звертайся по допомогу в тих місцях, де почуваєшся недостатньо сильним. І роби разом із друзями ту табличку в екселі під чайок.
Аліна: Я погоджуюся. У мистецькому колі всі відкриті, тож просити про допомогу — ок, це не страшно.
Як часто артменеджеру доводиться робити таблички?
Олена: Постійно.
Аліна: Головне — не лише зробити табличку, а слідувати їй та мати самодисципліну.
Як в артменеджменті тримати баланс між творчістю і бізнес-складовою?
Аліна: Не знаю, я тільки починаю працювати з митцями, з часом буде зрозуміліше.
Олена: Я теж не знаю. Я в пошуку цього балансу. Пораджу не робити все самій. Шукати команду. Я не пробую з першого разу стрибнути вище голови (і ще й табличку зафігачити). Хай табличку робить людина, яка це обожнює.
Чого в артменеджменті більше — арту чи менеджменту?
Аліна: Менеджменту.
Олена: Я згодна.
Людина має внутрішній потяг до арту і стає артменеджером. Як це впливає на її стосунки зі справою, яку вона так любить?
Олена: Можна розчаруватися, якщо не розуміти, навіщо ти це робиш. Є художники (і їх багато), які розкручують себе через інстаграм, мультитаскають, малюють, самі знімають відоси, самі пишуть тексти, надсилають свої портфоліо та резюме по різних інстанціях. Там дійсно менеджменту виходить 80%. А часу на інші 20% (тобто на творчість) уже не лишається.
Таке буває серед моїх друзів-фрилансерів, які пов'язані з мистецтвом. І в мене, якщо чесно, теж (а це показник внутрішньої кризи). Коли прокидаєшся і думаєш: «Я так хочу працювати в офісі». Прийти на роботу о дев’ятій та сидіти там до шостої. Щоб мені просто дали список роботи, яку треба виконати. І ти така: «Стоп-стоп, я свідомо обрала шлях фрилансерки, мені це подобається, я сама контролюю свій час».
Що думаєте про мистецькі виші?
Олена: Підступне запитання. Я людина з мистецького вишу. Моє навчання припало на часи змін. На першому курсі ще все малювали руками, а на другому стався динамічний прогрес — з’явилися комп'ютери. Але нас продовжували вчити за застарілою системою — як малювати, а не як продавати.
Але художній виш створює теплі умови. Ти прийшла, і тобі дають величезну художню базу. Ти починаєш шарити в історії мистецтва, графічних прийомах і композиційних техніках. Розумієш, навіщо відходити в малюванні від фотографічного реалізму, нащо тобі пластична анатомія, а де вона не потрібна. Тому цінність у вищій художній освіті я все ж таки бачу.
Аліна: Я буквально рік тому в рожевих мріях хотіла вступити до Львівського університету на мистецтвознавство. Але розуміла, що вища освіта — це початок з нуля. А я вже маю дві освіти. Якщо в тебе вже є загальна база, краще йти на одно- чи дворічні курси-професії. І цього буде достатньо. Не треба витрачати 5 років.
Олена: Я пам'ятаю, в художній академії був буфет, таке культове місце. І мистецтвознавці, які навчались на заочці, — це були зовсім інші люди. Ми молодняк у рваних джинсах, а тут приходять шановні жінки, дехто в шубах. Цей прокурений буфет, де студенти ледве нашкребли на гарячий бутерброд. А тут сидять розкішні жінки, які прийшли на сесію. Це так вражало.
Як в умовах мультитаскінгу зробити арт почутим, побаченим і прибутковим?
Аліна: Потрібно знайти незакриту потребу клієнта і закрити її. І бути щирим. Бо саме через щирість з’являється зв’язок із цільовою авдиторією.
Можливо, тут важить унікальність?
Олена: Скоріше актуальність.
Аліна: Або впізнаваність.
Як придумати ідею у світі, де вже все придумано?
Олена: Не обов'язково фонтанувати своєю ексклюзивною суперідеєю. Абсолютно нормально опрацювати досвід інших і запозичувати. Є відома книжка про це — «Кради як художник». Я її не читала, але постійно чую цитати звідти.
І тоді лишається йти за якістю та організацією. Може бути ексклюзивний мистецький артпроєкт, про який ніхто не дізнається і не побачить, бо він не заменеджерений для публіки. Класно, якщо після смерті художника нові менеджери знайдуть картини та опрацюють їх.
Останнє, що мене вражало, — роботи Марії Примаченко та Ганни Собачко-Шостак, наївних художниць. Чому про них дізналися? Бо менеджерка того часу їх оцінила, запустила цей артпроєкт у світ, показала його цінність.
Картина «Соняшник з бджолами» Марії Примаченко (ліворуч). Джерело: Український дім.
Картина «Квітка-редька» Ганни Собачко-Шостак (праворуч). Джерело: e-flux.com
А якби не трапилася така артменеджерка із Собачко-Шостак? То, можливо, через сто років би знайшли її роботи — і артменеджер нашого покоління підняв би цю цінність. Мені здається, це так працює.
Аліна: Є багато художників, про яких ми вже не дізнаємось. Бо вони просто малювали собі та й по всьому.
Щоб народилася ідея, варто навчати око не лише в мистецтві та навколо нього, але й знайомитися з іншими нішами. Це може надихнути.
Ти ніколи не знаєш, звідки прийде ідея. Чим більше вивчаєш світ — тим ширшою стає можливість.
Якби у Ван Гога був артменеджер, він би отримав визнання ще за життя?
Олена: Ймовірно. Ті художники, що почали заробляти при житті, мали внутрішню менеджерську ланку. Може, любили таблички й надсилали свої картини по галереях. А Ван Гог — самобутній талант, який вже після смерті заменеджерився, виходить.
Аліна: Писали купу листів (це жарт — прим. ред.).
Олена: Отримували безліч відмов (як це часто буває). А хтось написав листа, отримав відмову і не впорався зі своїм его — і малював у стіл. А хтось писав далі.
Картина «Нічне кафе» Ван Гога. Художник винаймав кімнату у вокзальному «Кафе де ля Ґар». Ван Гог віддав власнику кав’ярні цю картину, бо не мав чим заплатити за кімнату. Джерело: wikipedia.org
У кого більше шансів здобути успіх: у того, хто сильний у креативній економіці, чи в того, хто краще малює?
Олена: Найбільше шансів, якщо такі люди об'єднаються.
Як знайомитися в арттусовці?
Аліна: Не те щоб я була закритою, але мені важко спілкуватися з незнайомим людьми. Тому я працюю над цим, бо розумію, що нетворкінг важливий.
Олена: Я екстравертка. А буває, що прийшла на вечірку і заклякаю, як маленька дівчинка, не можу знайти в собі сил підійти до когось. Мені допомагає думка, що всі люди, які сюди прийшли, швидше за все, не інтроверти, бо вони вже тут. Припускаю, люди, які не готові до розмов і знайомств, нечасто відвідують такі заходи. Звісно, можна переступити через ніяковість і заговорити до інших.
Аліна: Ще треба самій собі нагадувати, що всі люди. І навіть якщо тобі не дадуть відповіді, гірше від цього не буде. Це життєвий досвід.
Олено, чи не було на вас тиску під час навчання через мистецьку сім'ю — династію Алли Горської та Віктора Зарецького?
Олена: Тиск завжди є. Це один із моїх запитів до психотерапевта. Це історія всіх дітей та онуків публічних людей. Я потрапляю в художній інститут, і тут усі знають моє прізвище і порівнюють із родичами. Вчителі особливим чином на мене дивилися. Батько навіть відмовляв. Я хотіла вступати на живописний факультет, і батько пів року переконував мене цього не робити.
Це постійна рефлексія: нащо я взагалі пішла в художню професію, якщо мені так складно впоратись зі своїми переживаннями, що я не дотягую чи не маю права займатися мистецтвом, бо зганьблю ім'я. Чи навпаки — треба хайпувати, щоби підсилити впізнаваність родини.
Я заздрю людям, які на моєму місці змогли б інакше будувати життя. Певно, мені було б морально легше, якби я була в іншій професії. Тому я весь час від чисто візуального образотворчого мистецтва свідомо роблю кроки вправо-вліво. То в дизайн, то в майстер-класи з дітьми, то взагалі в йога-центр пішла, щоб сепаруватись максимально від родини. Ось тепер іду в артменеджмент.
Невідомо, чи я тікаю від цього, чи я прагну цього насправді.
З іншого боку, мені відкрито багато доріг через ім'я. Я можу звернутися до людей, яким би просто побоялася написати. А так знаю, що вони мені дадуть відповідь, бо знають, хто я. Або хтось про мене знає, а я не знаю.
Аліно, у вас є свій проєкт Art for kids. Що є в артменеджменті для дитячих проєктів, чого немає в інших?
Аліна: Перш за все, треба розуміти психологію дітей. Я з цим приходила до мами чоловіка, бо вона дитячий психолог, питала, чи ок, якщо я так напишу та оце покажу.
Дитячий проєкт Аліни Art for kids
Чесно кажучи, я цей проєкт трошечки призупинила, бо знайшла дуже схожий. Я не промоніторила до цього. Там дуже класний продукт, і він теж називається Art for kids, я не знаю, де я взяла цю назву. Вони в Києві роблять лекції та онлайн-заняття для дітей. Але в мене все-таки більше направленість до українських митців, про українське мистецтво. Тому я планую переформувати й продовжити.
Олена: Як мама хочу сказати, що в нас ця ніша абсолютно не заповнена. І чим більше буде таких проєктів, тим краще. Моїм малим, на жаль, досі трапляється купа російськомовного контенту в ютубі. Я хочу ще паралельне життя жити, щоб робити розважально-мистецький дитячий контент.
Ваша цільова авдиторія — батьки чи діти?
Аліна: Українські мами, які хочуть повернути своїх дітей в український контент. Бо я своїй доньці забороняю дивитись російський контент, а українського не так багато, щоб заповнити дитячий інтерес.