New Yorker, The Economist, The Washington Post і Die Zeit. У всіх цих журналах (на обкладинках і у статтях) — Україна та війна, не романтизована, жорстока. Такою її показує Сергій Майдуков. Він малює для найвідомішої світової періодики, в його доробку — артбуки Kyiv та «Заграва», і навіть дизайн латвійської монети номіналом €5.
Ми запросили Сергія на розмову про таке:
- — сміливість закінчити твір так, як Васянович закінчив «Атлантиду»
- — чи резонує зараз говорити про щось, крім війни
- — кольори та форми Донецька
- — страждання в українському мистецтві та чому це ок
Артбуки «Заграва» і Kyiv
2021 року Сергій Майдуков випустив артбук Kyiv — візуальну історію про столицю, де зібрано понад 50 кольорових ілюстрацій та чорно-білих скетчів. 2024 року доробок поповнив ще один артбук — «Заграва», про досвіди українців від початку великої війни.
Чим відрізняється драматургія двох ваших артбуків?
Обидві книги — про любов до життя. Проте це зовсім різні настрої.
Перша книжка — про цвітіння Києва, освідчення в любові рідному місту. А друга — складно сказати, який вона містить настрій. Бо там є і піднесення, і трагедія, і смерть, і страх, і безвихідь.
Артбук Kyiv ми побудували як історію, що базується на візуальних та колірних римах. На синусоїді, що провалюється в теплий колір, а потім виходить у холодний. Для цього ми жонглювали картинками й будували що заманеться.
Розворот артбука Kyiv Сергія Майдукова. Джерело (тут і далі): istpublishing.org
А на «Заграву» впливає першою чергою хронологія. На жаль, вона не дає переставляти місцями більше ніж дві картинки. Тут жонглювати не виходило, та й не потрібно.
Розворот артбука «Заграва» Сергія Майдукова
В артбуці Kyiv відчувається трепет до міста. Чи зберігся трепет у другому артбуці?
Я думаю, що в «Заграві» більше трепету, ніж в артбуці Kyiv. Трепет, коли говориш про війну, перетворюється на значно сильнішу вібрацію, ніж від малювання міських пейзажів — навіть улюблених, омріяних і поетичних.
Розворот артбука «Заграва» Сергія Майдукова
До видання «Заграва» увійшла ваша розмова з журналістом Олексієм Тарасовим. Вона є своєрідним продовженням діалогу з ним же з першого артбука. Чому ви вирішили вдруге поговорити саме з Олексієм?
Він мій друг. Олексій добре мене розуміє, мені приємно з ним говорити. Я знаю, що він розумний. І що він профі та природно будує інтерв’ю.
Для мене є ієрархія інтерв’ю. Є інтерв'юер, він стоїть вище. І є гість — людина, що стоїть трохи нижче. Все ж таки ти приходиш на запрошення. І той, хто запрошує, має більше контролю над ситуацією.
Якщо говорити про спілкування з Льошею, то ієрархія тут нівельована. Ми говоримо як двоє друзів, що знають один одного з 2010 року.
Розмова Сергія Майдукова з Олексієм Тарасовим, артбук Kyiv
Що змінилось у другій розмові, опублікованій у «Заграві»?
Там ми говоримо про сприйняття війни поза межами України, про журналістів, про періодичні видання, про війну як буття, що всередині нас. Спільного в цих двох розмовах нічого. Крім двох голів, які говорять одна з одною.
Якби ви надавали цим розмовам кольори та форми, що б це було?
Розмова про Київ — жовтогаряча яскрава форма у вигляді абстрактної статуї в міському просторі.
А розмова про війну в «Заграві» — розсипані зола та вугілля.
В інтерв’ю «Читомо» ви казали, що це велика відповідальність — не поспішати з висновками та правильно тлумачити подію. Чи можете сказати, що відрефлексували те, що відобразили в «Заграві»?
Коли я говорив це «Читомо», сприйняття війни та себе в ній було геть не схоже на те, що є зараз. 2022 року я думав, що війна має свій кінець і що, можливо, він буде у 2023 році. Тоді багато людей так думало.
Для своєї книги «Заграва» я хотів би малювати останні картинки в Криму або в Донецьку. Можливо, під рефлексією я мав на увазі саме це. Бо така думка в мене була — «чим закінчувати книгу?». Автор має велику відповідальність щодо того, як завершити свій твір.
Наприклад, фільм «Атлантида» Валентина Васяновича. Режисер мав сміливість сказати, що ми бачимо тільки верхівку айсберга тієї війни, до якої звикли з 2014 року. У фільмі весь 2025 рік — це постапокаліпсис. Усе в руїнах, депресивні регіони, техногенні катастрофи. Відповідальність, яку він на себе бере, — говорити про це відкрито. Це одна з найпотужніших стрічок. Як же він (Васянович — прим. ред.) мав рацію.
Добре, якщо твір не закінчується там, де він закінчився. А розповідає складну історію до кінця. Тому важливо не назнімати багато фільмів, не написати багато книжок, не зробити багато картинок, а коректно підійти до фіксації подій, що б це не було. Музика, театральне мистецтво, інсталяції, візуальне мистецтво чи кіно — це мають бути значущі твори, що не зникнуть за рік.
Співпраця з іноземними виданнями
В інтерв’ю The Ukrainians ви казали, що хочете ілюструвати всі періодичні видання (New York Times, Wall Street Journal, New Yorker, LA Times). Це був 2017 рік. Станом на зараз ви працювали з усіма цими виданнями + ще низкою світових медіа. Що ви відчуваєте, коли ваші роботи показують у таких авторитетних виданнях?
Суміш гордості та пихи.
Робота Сергія Майдукова для The Economist, 2024 рік. Фото (тут і далі) надав Сергій Майдуков
Чи є журнальна ілюстрація способом закарбувати свої роботи?
Ні. Періодичне видання тому і періодичне. Воно сьогодні вийшло, завтра його вже нема. Його поховали, забули. Сталося щось нове. А в цю газету загорнули цибулеві шкірки — ось що таке періодична ілюстрація.
Вона має цінність у той момент, коли виходить, стріляє, говорить, промовляє до того, хто бере періодику в руки.
Ілюстрація Сергія Майдукова для Die Zeit, 2024 рік
Який механізм роботи з такими виданнями?
Не пригадаю, коли востаннє писав у якесь видання про співпрацю. Напевно, це був 2019 чи 2020 рік. Це більш гідна позиція — бути запрошеним до роботи, ніж просити про роботу. Але це палиця на два кінці. Якщо на початку ти не просиш про роботу, то менше шансів бути запрошеним надалі. Тож тому на початку я писав.
Може, десяток листів на місяць було у 2015–2016 роках. Але я поспішив, на той момент не мав нормального портфоліо та нічого не міг запропонувати. Я не розумів, що шукають редактори, які є верхньою ланкою над артдиректором.
Зараз я порадив би собі (версії 2015–2016 років) писати раз та гаразд — один раз на 3–6 місяців до видання, яке добре знаю.
На щастя, зараз я в тій точці, коли отримую пропозиції співпраць від самих видань. Я це дуже ціную.
Обкладинка The Guardian Weekly до других роковин повномасштабної війни з ілюстрацією Сергія Майдукова
Що шукають редактори таких видань? Наприклад, New York Times.
Це щоденне видання. Там редакція шукає швидкість.
Ще ілюстрації до статей в NYT мають бути такими, що називають witty — гострими, дотепними та винахідливими.
Які роботи впливають більше — у форматі офлайн чи онлайн?
Інколи я роблю діджитал заради діджиталу, але воно не підстрибує навіть наполовину до листівочки. Тому «візьмеш в руки — маєш вєщь» не йде в жодне порівняння. Коли тримаєш книгу, яку ви робили 3 роки, відчуваєш, що дія — доконана.
Це не про погорду, а про значення своєї роботи. Бо воно, на мій погляд, виростає, коли робота з'являється у фізичному світі, серед нас. А діджитал закінчиться, щойно ми вимкнемо Wi-Fi.
Художнє фіксування війни
Чи стало ваше мистецтво за два роки оптимістичнішим?
Думаю, що ні. Я робив декілька ілюстрацій не про війну. Та війна все одно лишається парадигмою, в якій я думаю про концепцію обкладинки. Все одно вона присутня як environment. Якби не було війни, ілюстрації промовляли б іншою візуальною мовою та говорили б про інше.
Робив нещодавно ілюстрацію для Dance Gazette. Малював те, як танцюють люди. Мені це тяжко далось. Дуже тяжко. Заклякли руки, заклякли очі, я щось мусолив, лишився незадоволеним.
Ілюстрація Сергія Майдукова для Dance Gazette. Джерело: facebook.com
Це означає, що говорити не про війну мені зараз не резонує.
Чи відчуваєте ви натхнення під час війни?
Так, відчуваю. І не відчуваю провини. Але це натхнення не від війни, а від відповідальності, яку маю. Від довіри до мене як до художника, який говорить про війну і голос якого є релевантним.
Чим це натхнення відрізняється від натхнення до повномасштабної війни?
Hатхнення від відповідальності та довіри переважає натхнення від образів, ситуацій та ідей, пов'язаних із невоєнним життям, яким ми колись жили. Сьогоднішнє натхнення важливіше, гостріше, відчутніше. Це не те поетичне натхнення, яке було до.
Ви з Донецька. Як він вплинув на ваш візуальний стиль?
Через графічну літературу, яка була в Донецьку — а вона була загальнорадянська. У нас удома не було книг про третьяковську галерею та ермітаж, на щастя, але була графіка соцреалізму: Яблонська, роботи Пузирькова і Шаталіна в альбомах про Другу Світову, пара альбомів Дейнеки.
Картина «Перед стартом» української художниці Тетяни Яблонської. Джерело: facebook.com
Конвенційна подача сильного здорового людського тіла. Густота, багатство, оптимізм — те, що проступає в усіх цих роботах. Я не пам'ятаю похмурих робіт вдома.
Картина «Сказання про Північ» Віктора Шаталіна. Джерело: shatalin.com.ua
Зараз отримую величезне задоволення, передивляючись всоте портрети Анатоля Петрицького. Такої графіки я не бачив, і вона на мене, на жаль, не впливала.
Портрети авторства Анатоля Петрицького. Джерело: encyclopediaofukraine.com
Донецьк вплинув з точки зору простору. Я і в Києві люблю відкриті місця, квадратні кути, гніздове планування вулиць, а не маленькі вулички. Не для прогулянки, говорю суто про малювання. Подобається міський двіж на кшталт метро чи наземного транспорту.
Як думаєте, митці півдня і сходу мають схожий сетинг?
Поділяю таке твердження. Впевнений, що можна впізнати по роботах — де саме виріс митець. Не відрізню, напевно, північ, буду чесним. В окремих випадках через наявність води, простору та степу можна зрозуміти, що це — візуальне мистецтво півдня.
Візуальні митці в Україні часто зображають негативні емоції. Тому здається, що в українському мистецтві багато страждання. Чи буде в нас колись інакше?
Мені здається, ми будемо нести цей хрест вічність. Говорити про сум і журбу, про складну долю. Бо в нас дійсно багато суму, журби та складної долі. Я не знаю, що має змінитися в Україні, щоб ми перестали говорити про горе, бо горя ми нахлібалися на багато десятиріч уперед.
Так, інші країни від цього явно втомлюються. Може хотітися «швидше піти». Але поганого в тому, що ми говоримо про горе і про нашу складну долю, немає. Про що нам ще говорити, коли в нас репресії змінюються голодомором, голодомор — війною, війна — новими репресіями.
Потім — хаос, кривава революція і знову війна — найстрашніша в Європі з часів Другої Світової. Уникати в розмовах трагедій, що тривають століття, — марно, та й недоцільно. Інша справа — як саме говорити. Наприклад, Марія Примаченко і Ганна Собачко говорили про наші трагедії так, що їхні роботи знають у всьому світі, їх вивчають, від них не втомилися.
Бліц. Про що була ваша перша картина?
Про жирафа. Намалював її в 6 років.
У дорослому віці перша картина була про океан. Мені було 41 або 42.
Якого кольору і форми Донецьк вашого дитинства?
Квадратний сіро-біло-жовто-зелений. І ще синій колір.
Дуже багато неба. Я уявляю собі цю гаму — сірий, жовтий, білий, зелений. Вона не є повною без великої кількості обрію.
В інтерв’ю «Суспільному» ви казали, що обов’язковість накладає занудство. Наскільки занудне зараз ваше творче життя?
Коли йдеться про щотижневу колонку, занудства вистачає і в спілкуванні з самим собою, і в спілкуванні з редакторами. Але мені нормально з цим. Занудство — не превалююча матерія в моїй творчості.