Skvot Mag

Не соромно запитати: чим займається куратор

Куратор і галерист Павло Гудімов — про зростання, стосунки та гроші у професії.

Не соромно запитати: чим займається куратор
card-photo

Маша Короткевич

Автор у SKVOT

24 липня, 2020 Дизайн Стаття

На запитання «Ким хочеш стати, коли виростеш?» у дитинстві мало хто відповідав: «Куратором». Такої професії у нас толком і не було.

Зате зараз куратори — це рок-зірки (або їхні продюсери) у світі арту. Вони можуть зробити виставку блокбастером та запустити революцію у світогляді людей.

Але мітів навколо кураторства все одно достатньо. Щоб їх розвінчати, ми поставили найпопулярніші (і трохи наївні) запитання про професію Павлу Гудімову, кураторові, колекціонерові, музиканту та засновникові артцентру «Я Галерея».

 

Якщо я за дипломом — юрист, чи можу стати куратором?

Я завжди кажу, що арткуратор (куратор мистецьких проєктів чи інституцій) — це не професія, а покликання. Є багато курсів та вишів, які готують кураторів. Але, на жаль, у підсумку кураторів більше не стає — лише більше дипломів із поміткою «куратор».

Куратором може стати людина з будь-якою освітою: гуманітарною чи технічною. Бекграунд допомагає більш оригінально вибирати теми та інакше вести комунікацію.

Головне — бути міждисциплінарним: знати не лише мистецтво, а й архітектуру, філософію, історію, вміти шукати інформацію, писати та редагувати тексти, хоч би мінімально.

Не треба боятися нових для себе сфер. Іноді я сам заходжу в теми, на яких зовсім не розуміюся, вникаю і стаю в них практично фахівцем.

Наприклад, у 2019 році відбулася виставка «Іван Левинський. Імпульс» — мій перший проєкт, присвячений архітектурі. Я його придумав і, зібравши команду, реалізував приблизно за 3,5 місяця.

Вигляд експозиції Іван Левинський. Імпульс» у Пороховій вежі, Львів

В ідеалі, щоби зробити цєй проєкт, мені потрібно було мати ступінь з історії архітектури. Але я занурився у тему настільки, що тепер можу на рівних працювати з тими, у кого він є.

Навіщо музею куратор?

Куратор галереї чи музею бере участь у розвитку інституції, у виборі напрямів її роботи. Він має добре розуміти кон'юнктуру в мистецтві.

Одна з головних сфер відповідальності — колекціонування. Колекція музею має бути настільки пластичною, щоб і наступні покоління кураторів зрозуміли, як її використати.

Мистецтво трансформується в часі, і куратор повинен думати трохи наперед. Наприклад, через 30 років популярна сьогодні тема може зовсім не чіпляти людей емоційно, а інша, непопулярна, — розкриється.

У більшості українських музеїв директор — не куратор, має скоріше політичну та адміністративну функції. А от у музеях за кордоном директор — куратор, який має право ухвалювати стратегічні рішення: обирати напрямки розвитку колекції, виставкової діяльності та комунікації.

Один із моїх улюблених кураторів — Жан-Юбер Мартен — був директором Центру Помпіду і в 1989 році зробив там виставку «Маги землі» (запросив 100 художників з різних країн світу, вперше поставивши в один ряд мистецтво Заходу та не-Заходу — прим. ред.). Виставку дуже критикували, контракт Мартену не продовжили.

Але через 25 років Центр Помпіду зробив проєкт на честь тієї виставки. Жан-Юбер Мартен випередив час та повністю змінив парадигму кураторства. Він змішав незмішуване (наприклад, наївне мистецтво аборигенів — із сучасним мистецтвом). Ніхто не вірив, що це можна об'єднати.

Тепер його досвід успадковує багато кураторів у світі. Вони роблять ставку на діалог: між епохами, жанрами, непоєднуваними на перший погляд культурами. На цьому побудовано дуже багато виставок.

Після «Магів землі» ми зрозуміли, що можливо все. Все можна діалогізувати, змішати, побачити по-новому. Однієї відповіді, як курувати, бути не може. Кожен куратор — особистість, яка робить по-своєму.

А чи є особливості у кураторстві перформансів?

Для мене немає поняття «класичний» стосовно виставки чи музею. Нові медіа та нові художні форми виносять музей за традиційні рамки. Навіть найрадикальніші форми мистецтва знаходять підтримку.

Я згадую перформанс біля картини «Походження світу» Гюстава Курбе у музеї д'Орсе. У 2014 році люксембурзька художниця Дебора де Робертіс сіла навпроти картини, розсунула ноги та показала вагіну. Де Робертіс забрали охоронці, але це, найімовірніше, теж було продумано.

Перформанс Дебори де Робертіс біля картини Гюстава Курбе. Джерело: vice.com

Це досить радикальний перформанс для Європи і він став інформаційним приводом для музею. Так само багато соціополітичних перформансів відбувається у рамках музейних програм.

Нові медіа не потрібно відокремлювати від традиційних. Я, наприклад, дуже люблю працювати із саунд-артом. Намагаюсь наповнювати проєкти так званими аудіоскульптурами. Зі Святославом Луньовим — фантастично чуйним музикантом та композитором, який працює з електронікою, — ми працювали над виставкою «Тіні забутих предків» та «Ангели» у «Я Галереї».

Тобто робота кураторів уже вийшла за межі «залів із картинами»?

Якщо ти не мислиш широко, можеш просто не знайти свою авдиторію та підтримку колег. Але справжні фахівці ніколи не працюють виключно на реакцію людей. Це дуже низький рівень. Куратор працює для того, щоб забезпечити процес творчості та зробити його доступним.

Функція музею — запрошувати людей, втягувати, пояснювати. Але музейне кураторство не обмежується лише мистецтвом. Музеїв є неймовірна кількість, є синтетичні — які поєднують різні феномени.

Наприклад, музейний комплекс Цольферайн. До нього входять музей дизайну Red Dot, музей Рурського регіону, «музей музеїв» Іллі та Емілії Кабакових, концептуальні павільйони, ліс скульптур, виставкові зали.

Куратори Цольферайну активно впроваджують лайт-арт інсталяції. Мені дуже подобається, як вони працюють зі зміною функції постіндустріального об'єкта. 

Наприклад, охолоджувальні водойми колишніх шахт на певний час перетворюють на басейни для плавання. Це вже інсталяція, люди залучаються до взаємодії.

Басейн на території колишніх шахт Цольферайн. Джерело: visitworldheritage.com

Ще був цікавий проєкт Музею декоративного мистецтва в Парижі. На один із його ювілеїв у холі поставили величезний басейн і наповнили його кульками, щоб люди могли в них плавати. Відвідувачів було багато.

Це був одночасно і дизайн, і науковий експеримент, перформанс, і виклик. На інших поверхах були інші виставкові проєкти — музей у жодному разі не відмовлявся від своєї прямої функції: наукової та дослідницької.

Куратор має прагнути зробити перформанс чи виставку масовими?

Ми не повинні ставити собі за мету відкрити Disneyland. Але можна залучити якнайбільше людей, створити так званий «центр інклюзивності» — і, наприклад, допомогти розвинути туризм у регіоні. Або навпаки — поставити ціль в жодному разі не залучати багато людей. Кожен музей зараз може моделювати своє ставлення до масовості.

Виставку «Ангели» у Львові подивилися 35 тис. людей

У «Я Галереї» на карантині ми зрозуміли, що багато пропустили, бо працювали з інформаційним простором традиційно. Запустили сайт, вели соцмережі, а своїх онлайн-проєктів не було.

Якоїсь миті ми вирішили зробити шоу, яке залучить людей до мистецтва. І запустили «Я — колекціонер» — кураторські екскурсії та розмови про мистецтво щосереди на ютубі.

Неймовірно цікаво цим займатися. Поки що не можу сказати, що це масово-масово. Але відео на каналі — це один із маркерів: ми можемо чітко простежити реакцію, коментарі, а потім уже заходити до виставкового чи дослідницького проєкту.

Як відрізнити куратора від артменеджера чи артдилера?

У галереях дуже часто функції галериста, дилера та артменеджера стосуються професії куратора. Навіть у міжнародному полі. У музейному кураторстві ролі зазвичай більш сегментовані.

В українських умовах часто цю роботу виконує одна людина.

 

У чому різниця між незалежним куратором та куратором у штаті?

Я ніколи не був працівником якоїсь державної музейної інституції. Зазвичай я працюю незалежним куратором, іноді — у дуеті з музейними кураторами.

Мій погляд може відрізнятись від академічного кураторства, мені легше працювати з різним матеріалом, вибирати теми.

Навіщо музеям на кшталт Лувру та д'Орсе десятки кураторів?

Я знаю директора та кураторів Центру Помпіду та деяких кураторів Лувру. Там усе дуже чітко: зрозуміло, з якими проєктами вони працюють і скільки років, результати, бюджет — усе продумано та збалансовано.

Але атмосфера там трохи сонна. Все надто довго, надто виважено, надто академічно. Через це деякі проєкти нецікаві. Зовнішні куратори в музейних інституціях можуть зробити набагато цінніший внесок.

Згадую виставку про Маркіза де Сада, що називалася «Сад. Штурм Сонця». Її зробила літераторка Анні Ле Брен. Я був просто в захваті, наскільки нестандартно вона підійшла до розповіді про де Сада.

Ця виставка водночас дуже жорстка та дуже правдива, літературна та співзвучна сучасності. І все це при тому, що Ле Брен — не професійний куратор.

Коли куратор роками працює з однією темою, це добре?

Я не зміг би пів життя працювати з однією темою — для мене це означає заснути на місці. Тому в моїй кураторській діяльності дуже велика освітня складова. Підбір експонатів, географія, спадщина, розширення соціальних контактів — мікс усього цього з комунікацією.

Вид експозиції «Metropolis. Минулі утопії майбутнього» в Арсеналі, Київ

Академічне середовище від того й страждає: в одного фахівця лише одна тема, і його погляд звужується. Він не дивиться з суміжних чи протилежних точок зору.

Тема проходить перевірку часом: якщо я років десять про неї думаю, з нею працюю — значить, це цікаво. Коли буде імпульс — зроблю проєкт, книгу чи виставку.

На чому куратор заробляє?

Найчастіше я заробляю тим, що ми беремо грант і закладаємо туди гонорар куратора. Це може бути грант від Українського культурного фонду, наразі це програма «Фокус на культуру» Львівської міської ради.

Дуже рідко можна сказати про бонуси за квитки, тобто залежність заробітку від кількості відвідувачів. Наприклад, за один вікенд наш проєкт «Ангели» у Львівській національній галереї мистецтв заробив більше, ніж галерея за весь рік. Але команда не отримала жодної копійки.

Це проблемний бік. На кураторів, особливо незалежних, дивляться як на людей, які прийшли з ініціативою та просто допомагають. Ось такий волонтер, «хороший хлопчик».

Куратори у нас недооцінені, хоча у світі вони заробляють досить серйозно. Від участі того чи іншого куратора залежить економічний успіх музею чи виставки. Людям платять за те, щоб вони асоціювалися із проєктом, брали участь у робочих групах.

Більшість моєї кураторської діяльності — це саме участь у різних робочих групах. Незалежні, державні, муніципальні, національні. Робочі групи розглядають культурні питання, і можна більш широко побачити ситуацію, вплинути на неї рішеннями чи ідеями.

Як куратор може вплинути на сучасне мистецтво?

Є різні підходи до кураторства. Один із них — зібрати художників та сказати, що їм робити далі. У мене так, щиро кажучи, не відбувається.

Я порівнюю свою функцію з вітром. Вітер задає напрямок, і це не ураган. Я «обдуваю» — шукаю теми, міксую те, що мені цікаво. Багаторічний досвід галерейної діяльності та курування проєктів дає мені знання матеріалу. Знаючи матеріал, я можу дозволити собі нічого не замовляти, а просто відбирати.

Виставка «Крила» Тіберія Сільваші у «Я Галереї», Київ

Для мене надзвичайно важливо співпрацювати з художником, а не дотискати та просто видавати результат. Я вважаю, що кураторство — це не замовлення, а діалог.

У таких діалогах народжуються дуже цікаві роботи. Так, у проєкті «Тіні забутих предків. Виставка» Антон Логов зробив роботу «Реінкарнація». Гуцульську хату розібрали, привезли до Києва (а потім і до Львова) та зібрали у підсвічене червоне багаття.

Це величезна робота, але ми продумали всі елементи. Я швидше підказував, чого можна позбутися, щоб результат виглядав чистішим.

Вигляд експозиції «Тіні забутих предків. Виставка» в Арсеналі, Київ

Досвід куратора — і є інструмент. Я достеменно знаю, що потрібно. І боротимуся за це, якщо є якісь непопадання. Але в жодному разі не можна ламати художника і перетворюватися на замовника.

Але чи куратор може якось змінювати бачення художника?

Художникові дуже щастить, коли є з ким проговорити ідею. Але часто я взагалі не керую проєктами. Художник абсолютно точно розуміє, що робить, підходить до роботи цілісно та професійно. Він сам куратор свого проєкту.

У більшості персональних проєктів я взагалі не підписую своє кураторство. Ми просто ведемо діалог: спілкуємось, зустрічаємося, дивимося, обговорюємо, листуємося.

Художник завжди має своє бачення. Він — вільна творча одиниця. Я більше прислухаюся до художника, ніж заперечую.

Хто відкриває художників світу?

Це може бути й артменеджер, й артдилер, і куратор, і галерея різними інструментами та способами. Якогось художника може відкрити його фейсбук- або інстаграм-сторінка. Єдиної схеми немає.

Відкриття художника — це найвдаліше поєднання творчого матеріалу з комунікацією, яку використовує художник чи інституція. Культурно-орієнтовані люди дуже добре реагують на цю комунікацію.

Як зрозуміти, хто справжній талант, який треба показати?

Це дуже суб'єктивно. Але ти маєш спілкуватися з художником, розуміти його інтереси, його зануреність у тему. І важливо відповісти на запитання: «Чи не випадкова це людина у світі мистецтва?».

Кураторові важливо бути у тусовці з художниками?

Переді мною не стоїть завдання дружити з художниками, бо я працюю з ними. Вони можуть бути мені симпатичні, ми можемо бути колегами багато-багато років. Проте дружба — це не дуже прогнозована річ, вона до чогось зобов'язує.

Неможливо остаточно зрозуміти, як художник дивиться на куратора. Тому в нас стосунки радше ділові, ніж дружні.

Який виглядає звичайний день куратора?

Це мій нинішній день. Ми готуємо великий проєкт «Лабіринти ЛКСФ» про історію Львівської кераміко-скульптурної фабрики, де займалися всім: від сувенірної тарілки до пропагандистського монументу.

Вигляд експозиції «Лабіринти ЛКСФ» у Пороховій вежі, Львів

Зараз розмовляю та одночасно сканую матеріали. Через 15 хвилин — зум-кол з адміністрацією Львова, обговорюватимемо їхню підтримку. Виставка планується у Пороховій вежі, об'єкті XV століття.

Далі ми з асистентом та фотографом знімаємо експонати. Потім — зустріч із колегами щодо просування проєкту. Паралельно з райтерами готуємо тексти. Звичайний день куратора :) Ще пообідаю, забіжу на пошту, заберу кілька експонатів. У принципі, до ночі працюватиму з матеріалами. Потім повечеряю з друзями або одразу піду спати.

Мені цікаво так жити. Вже під час підготовки виставки я ділюся напрацюваннями зі своїм оточенням. Це дозволяє залучити людей до процесу, так вони по ходу розумітимуть, чим і навіщо я займаюся. Головне — щоби вони відчули інтерес до теми. Інтерес — просто суперважливий момент.

Окей, я хочу стати куратором. З чого почати?

Найкращий варіант — робота в кураторських майстернях. Стаєш асистентом куратора, перевіряєш себе, а потім сам розумієш — залишаєшся чи ні.

Деякі молоді куратори, з якими ми працювали, залишились у кураторстві, деякі пішли у видавництва, суміжні сфери. Наприклад, Маша Ланько працювала у нас головним менеджером, помічником куратора. Зараз вона — одна з кураторок київського артпростору The Naked Room. Борис Філоненко та Катя Носко з видавництва IST Publishing також співпрацювали зі мною як молоді куратори та райтери.