Тіло — один із найдавніших сюжетів у мистецтві. І один із найбільш тригерних також. Якщо тіла в картинах Боттічеллі чи Гої викликають у нас захват і лише захват, сучасне оголене мистецтво постійно критикують (обливають мастилом, намагаються підпалити — і далі за списком).
Чому так стається — запитали в засновника та куратора артцентру «Я Галерея» Павла Гудімова. Нещодавно у львівських галереях Павла відкрилися виставки «Весна. Гормони» (до 24 березня) та «Любощі і пестощі» (до 5 травня) — обидві з позначкою 18+. Ми поспілкувалися з куратором про челенджі організації таких експозицій, реакцію авдиторії, порнографію в мистецтві та об’єктивацію.
Ми звикли, що існують фільми й вистави з віковими обмеженнями — але не експозиції. Виставки 18+ — наскільки це поширене явище?
Я не великий шанувальник вікових обмежень, але про певні моменти треба попереджати. Мені імпонує підхід, який використали на виставці «Сад: атака на Сонце» в Музеї д'Орсе у 2014. Їхні куратори не встановлювали вікових обмежень, але попередили, що представлений контент може викликати обурення і його не варто переглядати дітям без супроводу дорослих — деякі зали були огороджені шторкою. В контексті «Я Галерея» таке попередження є важливим, адже в Україні складна ситуація з сексуальною освітою.
На львівських виставках в Black Gallery та «Я Галерея» немає нічого порнографічного, але є живописні зображення геніталій та статевого акту, тож ми встановили обмеження 18+. Швидше не обмеження, а попередження, що дітям не рекомендовано відвідувати цю виставку самостійно. Але вони можуть прийти в супроводі батьків, які пояснять їм сенс творів.
Виставка «Любощі і пестощі» в артцентрі «Я Галерея»
Як на експозиції для дорослих реагує авдиторія — у вас ставалися конфлікти на їхньому ґрунті?
Хтось замалював банер виставки. Але це ніщо порівняно з ситуацією зі скульптурою «Впевнена» в Стрийському парку у Львові. Обливати скульптуру мастилом, щоби потім її місяцями реставрували, — це чистий вандалізм. Але поточні виставки відбуваються в приватних артцентрах. Щоб нашкодити експонатам, сюди як мінімум треба потрапити.
Скульптура «Впевнена», Василь Корчовий. Джерело: village.com.ua
Я не очікував однозначно позитивної реакції та такого великого напливу людей в перші тижні виставки. Думаю, це тому, що роботи пов’язані з основним інстинктом. Таке мистецтво дуже потрібне — ми не можемо замовчувати тему еротики, вдаючи, що люди святі й безтілесні. Власне, на цих виставках дух і тіло виступають у тандемі.
Від самого початку «Я Галерея» проводила виставки, які стосуються тілесності. Наприклад, це одна з ключових тем у творчості Артема Волокітіна, Юрія Пікуля, Марини Скургаєвої. На виставці «Любощі і пестощі» в «Я Галерея» я майже нічого не говорю від себе, не нав’язую складних правил. Лише пропоную невеликий текст, який вводить в історію тілесності в мистецтві. Ця виставка дуже резонує з фільмами, виставами, книгами, які зараз виходять. Сьогодні ми знову переглядаємо нашу позицію щодо понять тілесності, традиції, моралі тощо.
Чому еротика та оголене тіло в роботах старих майстрів сприймаються суспільством спокійно, а сучасне мистецтво на ті ж теми часто викликає гостру реакцію?
Щоб ввести оголену натуру у свої роботи, художники минулого (особливо епохи класицизму) прикривалися грецькими міфами. Але так робили не всі. «Походження світу» Гюстава Курбе, «Олімпія» та «Сніданок на траві» Едуарда Мане (Музей д'Орсе) — це роботи, які зараз вважаються класичними, хоча й не були сприйняті сучасниками. Вони зламали міфологічний та дуже акуратний натуралістичний підхід класицизму — і додали відвертості тілесному в мистецтві. Ми дивимось на минуле крізь величезний часовий фільтр. Якщо вивчимо пресу часів старих виставок, побачимо, що часто люди реагували важко.
«Походження світу» Гюстава Курбе (згори), «Олімпія» та «Сніданок на траві» Едуарда Мане (внизу). Джерела: theguardian.com, wikipedia.org, wikipedia.org
Жінку в мистецтві майже завжди об’єктивізували — вона поставала оголеною та сексуалізованою для чоловіка (її власні бажання не мали жодного значення). Це змінюється сьогодні?
Однозначно. Від початку індустріалізації у сфері вимальовується баланс — мистецтво роблять як чоловіки, так і жінки. Ми навіть можемо говорити про домінування жінок в культурі, і це домінування надзвичайно приємне. Команди київського та львівського артцентрів «Я Галерея» — виключно жіночі. Я єдиний чоловік-куратор, тож ми просто не можемо застосовувати інший погляд, вдаватись до об’єктивізації.
В чому різниця між еротикою та порнографією — і чи може мистецтво належати до обох категорій?
Термін «порнографія» апріорі є звинувачувальним — і це жахливе відставання від тенденцій в сексуальній освіті. Ми розуміємо, що порнографію дивляться всі — це частина сучасної культури, і вона не може перебувати за великим парканом. Але законодавство України вважає її чимось небажаним і кримінальним, так само як це було в Радянському Союзі. Можливо, до ери інтернету поширення порнографії було легше регулювати, але сьогодні в топ 10 найвідвідуваніших сайтів в Україні стабільно потрапляють ресурси з порно. Плюс доки ми не легалізуємо порнографію, існуватимуть мафіозні структури, кримінальні угрупування тощо.
Але порнографічне мистецтво — це дуже непоширений формат. Я навіть не згадаю художників, які працюють в цьому полі. Є проєкт Made in Heaven Джеффа Кунса, де він займається сексом на камеру з порноакторкою (і своєю дружиною) Чиччоліною. Це надзвичайно відверті й порнографічні сцени, але ніхто не каже, що це порнографія. Всі називають Made in Heaven мистецтвом. Енді Воргол також знімав порнографію та захищав порнокультуру, але зрештою американські моралісти прибрали її з кінотеатрів.
Картина Jeff in the Position of Adam, Джефф Кунс. Джерело: jeffkoons.com
Сьогодні в Україні немає порнографічного мистецтва. Максимум — тілесне або таке, що посилається на культуру порнографії, прямо не зображуючи її. Наприклад, у 2009 році ми проводили виставку «Моє порно — моє право!». Там були роботи Анатолія Бєлова, на яких оголені чоловіки фотографують себе в дзеркало. Цей проєкт — про приватність, хоча в ньому й фігурує слово «порно». Тож тим, хто хоче дивитися порнографію, варто просто залізти в інтернет. Виставки в «Я Галерея» — про тіло, стосунки, метафори. Тут є зображення статевих органів, але вони не мають викликати збудження. Це, перш за все, концепти.
«Моє порно — моє право!», Анатолій Бєлов. Джерело: gs-art.com
Є думка, що простір галереї — це завжди конфліктне середовище. Галерея провокує, спостерігаючи за реакцією глядача, і так визначає межі (не)прийнятного в суспільстві на цей момент. Що ви думаєте про це?
Провокація давно стала художнім прийомом. Вона дозволяє протестувати стереотипні, табуйовані, не прийняті суспільством теми та перевести їх в культурний дискурс. Але будь-який крок має бути осмисленим. Якщо просто кидати дешеві провокації, люди звикнуть до них і не звертатимуть уваги. Це не глибоко, це не відкладається.
Галереї, передусім приватні, мають задавати тенденції. Хоча і державні музеї мають реагувати на «нетрадиційні» питання. Якось ми робили проєкт «Ангели», і до мене підійшов директор музею зі словами: «Може, знімемо картину, де оголена натура?». А це класична робота Євгена Равського, на якій зображено художника Михайла Москаля в образі ангела Караваджо. Там зображено статевий орган, просто статевий орган — кого можна пісюном здивувати?
«Амур, що все переміг», Євген Равський. Джерело: yagallery.com
На львівському вокзалі вже давно стоїть робота Homo Erectus. І все було нормально, доки Ірина Фаріон не побачила її та не написала гнівний пост. Вона позиціює себе як освічену людину, але це настільки примітивний підхід. Фаріон висловлює занепокоєність традиційних кіл, які своєю негнучкістю тягнуть нас за собою в пострадянське минуле з його шаблонами, стандартами, табу. Нам потрібно переглянути дуже багато позицій.