Колись мистецтво було «про реальність»: натуралістичні пейзажі та портрети, скульптури людей з ідеальними пропорціями. Але в XX столітті від краси заради краси почали відмовлятися. Художників вже не цікавили фарби, їх цікавили сенси.
Так в артгалереях з’явилися банани на скотчі, гори сміття та інші незрозумілі з першого погляду речі. Сучасне мистецтво не погане (принаймні не все), просто над ним треба трохи посидіти — почитати критику, вивчити контекст. А ще повернутись на 100 років назад — щоб зрозуміти, з чого все почалось.
У фокусі: п’ять кейсів художників, які першими заговорили про нове мистецтво. Плюс шпаргалка, щоб легко відрізнити концептуальний арт від просто факапного твору.
Антиарт та інше (не) мистецтво
Антиарт — це мистецтво, яке радикально відрізняється від решти мистецьких проявів. Він різкий, бунтарський, і часто на нього неприємно дивитися. Цей рух виник на початку XX ст. і яро критикував все, що було до нього — тобто естетику і концепцію «вишуканих мистецтв», в яку вірили ще з часів Відродження.
Самі антиартівці кажуть, що вони створюють не мистецтво, а щось зовсім інше. Насправді це чистий блеф. Антиарт інший, але методи використовує старі — виставки в галереях і салонах, маніфести, журнальні рецензії, etc.
Філософ і теоретик мистецтва Джордж Дікі каже, що відрізнити антиарт від решти мистецтва можна за чотирма критеріями:
- #1. Зміст і форма такого твору дуже незвичні — це не класичні картини, скульптури чи театральні постановки.
- #2. Не створюється нічого матеріального, тобто перформанси та гепенінги — це теж антиарт.
- #3. Щоб створити, митець використовує щось «немистецьке» — туалетний папір, стілець, одноразовий стаканчик або інший побутовий предмет.
- #4. Антиарт-твір почали вважати артом випадково — і сам художник цього не планував.
Вони робили антиарт
Коли говориш про антиарт, одразу думаєш про дадаїстів, рухи YBAs і Fluxus. Але насправді в цьому полі працювало (і працює) ще більше митців.
#1. Реді-мейди Дюшана. Марсель Дюшан — батько всіх реді-мейдів (обʼєктів мистецтва, які художник не створює вручну). Їх ще часто називають found object — бо це буквально рандомний предмет, який митець знайшов на вулиці або в магазині та зробив частиною твору.
Більшість знає Дюшана за «Фонтан» — пісуар з автографом митця. Тоді до такого не був готовий ніхто — навіть бунтарське Суспільство незалежних художників. «Фонтан» протримався на виставці один день, а потім зник. З 1917 року його більше не бачили.
Марсель Дюшан, «Фонтан». Джерело: artsy.net
Революційність реді-мейду в тому, що він розсуває межі мистецтва (чи взагалі їх руйнує). Тепер художник створює не тільки нові предмети, але й нові уявлення про предмети. Наприклад, приносить пісуар у галерею — і таким жестом повністю змінює його функцію та контекст.
#2. Хутряна чашка Оппенгейм. 1936 рік, Париж. У прокуреному кафе на розі вулиці сидять Пабло Пікассо, Дора Маар і художниця Мерет Оппенгейм — це вона потім стане легендою сюрреалізму. Вони п’ють, жартують і говорять про високе, а потім Пікассо звертає увагу на хутряний браслет на зап’ясті Оппенгейм. «Багато речей стали б кращими, якби були вкриті хутром», — каже він. «Навіть ці чашка та ложка?» — запитує художниця.
Оппенгейм не жартувала. Одразу після ланчу з Пікассо вона пішла в магазин по чашку і зробила свій «Об’єкт». Кажуть, що в роботи сильний сексуальний підтекст: горнятко символізує те, що заведено вважати жіночним (крихкість, стриманість), а хутро — тваринний еротизм.
Роботи Мерет Оппенгейм. Джерела: moma.org, vntg.com
Потім Оппенгейм ще не раз поєднувала непоєднуване і ламала всім мозок. Художниця створила кілька варіацій на тему хутра та їжі, а ще — стіл з курячими ніжками.
#3. Музика без музики Кейджа. Зазвичай музиканти готові вбити тих, хто скрипить стільцем чи розмовляє під час виступу. Але для Джона Кейджа це теж музика — і гавкіт собаки на вулиці нічим не гірший за звуки інструментів. Він так любив слухати тишу, що написав композицію «4′33″». Це чотири з половиною хвилини, за які музикант взагалі не торкається фортепіано.
Ця композиція — про вміння чути звуки свого тіла і того, що тебе оточує. Коли Кейдж писав «4′33″», він думав про однотонні полотна абстракціоністів, дзен-буддизм і можливості найтихішого у світі місця — безлунної камери.
#4. Паковання Воргола. В 1960-х Енді Воргол найняв цілу команду, щоб із точністю відтворити коробочки з-під губок Brillo. Спочатку теслярі вирізали їх із фанери, а потім помічники художника надрукували на них лого Brillo. Вони зробили кілька сотень таких коробочок, які зараз виставляються в музеях США і Канади.
Паковання Енді Воргола. Джерела: moma.org, artimage.org.uk
Скульптура Brillo Boxes — про перемогу масового виробництва над мистецтвом, якій Воргол насправді був радий. Його надихала візуальна мова мас-маркету, і йому дуже подобалась конвеєрність. Настільки, що він сам захотів стати машиною — і свідомо вбив свій авторський почерк, коли довірив практично всю роботу команді. А ще Воргол показав, що поняття «реального» і «штучного» суперрозмиті (та умовні).
До Brillo Boxes Воргол багато експериментував із копіюванням паковань. В його артхолодильнику є ще томатний суп Campbell, кукурудзяні пластівці Kellogg’s, сік Mott, консервовані персики Del Monte і кетчуп Heinz.
#5. Гіпсові тістечка Ольденбурга. Як і Воргол, Клас Ольденбург шукав межу між мистецтвом і товаром. В 1961 році скульптор орендував магазинчик на Мангеттені, в якому почав продавати різні штуки — від білизни до чорничного пирога. Правда, і магазин був не магазином, і пироги були не пирогами — а тільки декораціями у гепенінгу Ольденбурга.
Магазин Класа Ольденбурга та його реклама. Джерела: wikiart.org, moma.org
Всі товари скульптор зробив вручну: з гіпсу, заліза. «Бізнес» йшов на ура, і гіпсові тортики купляли — причому в рази дорожче за їстівні. Ольденбург відкрив магазин, щоб посміятись із комерційних галерей, які все більше і більше фокусувались на грошах. А ще з консюмеризму — звички купувати, щоб купувати.
За що ми полюбили антиарт
Антиарт пройшов перевірку часом — 100 років минуло, а ми все ще про нього говоримо. А значить, всі ці дивні жести й предмети не були пустими. За ними стояли потужні ідеї, які прижилися, — і зараз їх активно використовують у мистецтві та дизайні:
#1. Концепт важливіший за форму. Сьогодні більшість сходиться на думці, що мистецтво — це про меседж, а не те, наскільки точно ти скопіюєш реальність. Ми дякуємо за це антиарту. Тут важливо, що ти робиш, а не як ти це робиш. Якщо чесно, деколи на антиарт можна навіть не дивитись (а просто читати про нього). Але антиарт не має сенсу, якщо митець або арткритик його не пояснить. Без цього купа сміття в галереї буквально стане просто купою сміття.
#2. Критика. Не існує мистецтва «поза політикою», але антиарт рефлексує на реалії особливо гостро — сильніше за інші мистецькі рухи. У фокусі антиартівців — війна, соціальний устрій, гендер, насилля та інші непрості теми, про які легше просто промовчати. Антиарт якраз і цінують за те, що він вибрав складніший шлях — не ігнорувати реальність (навіть якщо вона неприємна).
#3. Багаторівневість. Антиарт — це ще та інтелектуальна задачка. Спочатку тобі не ясно нічого, але потім картина починає вимальовуватись: ти помічаєш алюзії, символи, відсилки на інші твори — і все стає на свої місця. А загадки люблять — особливо ті, хто вміє їх розгадувати.