Skvot Mag

Хто та як оцифровує спадщину в Україні

Інтерв’ю з диджитал-командою Skeiron — про створення 3D-моделей пам’яток, українську спадщину в попкультурі та відбудову.

Хто та як оцифровує спадщину в Україні
card-photo

Женя Цаценко

Редакторка SKVOT MAG

5 лютого, 2024 Архітектура Стаття

Моделити можна для геймдеву та VFX, а можна — для Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Останнє було на часі завжди, але в останні два роки питання диджиталізації спадщини постало ще гостріше — якщо ми втратимо пам’ятку через ворожі обстріли, для її відбудови знадобиться точна 3D-модель. 

Про те, як профінансувати й організувати цифровізацію пам’ятки, ми поговорили з командою Skeiron. Вони переносять українську спадщину в цифру вже 8+ років — і за цей час встигли оцифрувати Софійський собор, костел святого Миколая, Чернівецький університет, Золоті ворота, палац культури «Енергетик» у Прип’яті та не лише. Юра Преподобний, Андрій Гривняк і Сандра Струмскас розповіли нам про те:

 

Розкажіть про назву — як ви стали Skeiron?

Андрій: Назву Skeiron запропонував Юра Стойко. Ми сиділи на кухні й думали, яка назва найбільше підійде нам. Він почав розповідати про бога північно-західного вітру Скейрона з давньогрецької міфології. Тоді ми зрозуміли, що це воно. 

Коли ви заснували SKEIRON, подібних ініціатив в Україні було дуже мало. Як усе починалося? І що змінилося на ринку за ці 8 років?

А: У 2015 році ми купили дрон, устаткування для потужного комп’ютера і спробували зайнятись цифровізацією. Наш перший зліт був в Одесі, біля будинку Юри — тоді я все запоров і зламав пропелери.

Юрко: Ми поїхали зі Львова до Одеси по дрон, бо там він коштував на $50–100 менше. Я, Андрій та наш колега Володя, який зараз воює, на той момент були студентами, для нас це були нормальні гроші. І от, коли приїхав дрон, на який ми збирали майже пів року, Андрій злетів на пів метра та впав на землю.

А.: Я став першим, хто його пошкодив. Коли ми троє лише починали, бачили спільну справу по-різному: Юра вчився на геодезії та думав про точні цифрові копії, Володя займався комп’ютерними науками та дивився в бік AR, а я цікавився сферою VFX. Але з часом пріоритети змінились. Ми відкрили для себе ринок диджиталізації спадщини та залишились тут. Мені здається, ми частково пропушили цей ринок в Україні — ним почало цікавитись більше людей.

 

Ю.: Коли ми почали цим займатись, бачили мало прикладів подібної роботи. Згадаю хіба що Pixelated Realities, які заснувались приблизно одночасно з нами. А ще Львівську політехніку — вона у 2014–2015 роках оцифрувала 100+ об’єктів дерев’яної сакральної архітектури на заході України. Я про це дізнався не одразу й лише тому, що крутився в цих колах. Мені це боліло. Політехніка зробила так багато, але про їхню роботу ніхто не говорив, наче все це було дарма. Тому ми в Skeiron намагаємось підкреслювати важливість диджиталізації, розповідати про неї, показувати круті кейси, збирати фідбек. 

Як багато в Україні невідсканованих пам'яток — і що має бути першим у черзі на диджиталізацію?

Ю.: Зараз як політик буду відповідати. Якщо говоримо про спадщину ЮНЕСКО в Україні, то майже вся вона відсканована — і це великий плюс. Наша команда долучалася до диджиталізації більшості з цих об’єктів. Загалом в Україні оцифровано близько 300 пам'яток місцевого і національного значення. Але це мала цифра — в Державному реєстрі нерухомих пам’яток України 300 тис. об’єктів. 

Серед об’єктів, які важливо оцифрувати: 

  • — пам’ятки на прифронтових територіях
  • — пам’ятки національного значення 
  • — об’єкти, які легко руйнуються під дією часу (або через недбалість людей), — наприклад, дерев’яні церкви

Час від часу ті церкви горять, бо не мають ідеального захисту від пожежі. Деколи шкоди завдають самі громади: роблять якісь побілки, євроремонти, встановлюють пластикові вікна. І як тут можна на людей бідкатись, якщо влада розводить руками — і не дає коштів на нормальний ремонт, реставратора. Виходить замкнене коло — ремонт потрібен, а грошей немає. Тож інколи дійсно потрібно поставити це пластикове вікно, аби сирість не заходила, — і законсервувати пам’ятку до кращих часів. 

Отже, в Україні мало диджиталізованої спадщини — а яка ситуація за кордоном?

Ю.: Не будемо далеко ходити й візьмемо Польщу. Там на базі Мінкульту функціонує окремий інститут, який займається цифровізацією пам’яток, дозволами, веде реєстр, документацію тощо. Все те, що робиться хаотично і тримається на поодиноких ініціативах в Україні, у Польщі інституціоналізовано та зведено в єдиний організм. Щоправда, поляки займаються цим вже 20 років. А наш Мінкульт презентував реєстр культурної спадщини лише минулої осені. Тож перед нами велика задача — потрібно вдало інтегрувати всі відскановані пам’ятки в цю базу, щоби потім з ними могли працювати професіонали.

 

Хто фінансує диджиталізацію спадщини в Україні?

А.: Раніше цим займався УКФ. Ми або подавались на гранти самостійно, або разом із музеями — вони залучали нас як підрядників. З прибутку ми фінансували власні проєкти. Наприклад, «Кишенькове місто» Львів — це AR-листівки з львівськими будівлями, які ми відсканували. На свої гроші ми протестували проєкт на Львові й потім подалися на УКФ, щоб зробити «Кишенькове місто» в Харкові, Києві, Одесі та інших містах. Але з 2022 ми почали залучати донорські гроші з-за кордону, тому що переконані, що зараз потрібно економити державні кошти.

Ю.: Диджиталізацію спадщини фінансують не лише УКФ, але й обласні ради, Мінкульт. Після кількох років роботи, коли ми стали впізнаваними, з нами почали зв’язуватись архітектори. Вони отримували державне фінансування на цифровізацію та реставрацію спадщини, але проблема в тому, що такі проєкти робилися лише під кінець року. Ми одні фізично не могли покрити всі запити — наприклад, брали три проєкти, коли потрібно було п’ять.

З початком повномасштабного вторгнення більше організацій почало включатися в оцифровку спадщини. Наприклад, до нас прийшла Polonika — це фонд, що опікується пам’ятками, які не розташовані в Польщі, але мають спільну історію з країною. Вони виділили нам невелике фінансування, і ми оцифрували Собор Святого Юра та ще кілька об’єктів в історичному середовищі Львова. Також ми познайомились із фондом Aliph, які дали нам величезне фінансування. Ми відсканували 35 об’єктів (тобто близько 50 будівель) за їхній кошт. 

Ми розуміємо, що Мінкульт зараз не може дати фінансування на диджиталізацію, але він готовий сприяти нам політично. Як і, скажімо, ЮНЕСКО. Вони допомагають промоційно, можуть дати політичне благословення, сконтактувати різні організації, etc. 

Скільки коштує диджиталізація експоната й будівлі?

А.: Один експонат — це десь $70–1000, залежно від деталізації. Оцифрувати глиняну вазу буде легко: поставив на поворотний столик, зробив 2–3 коло фото — і цього достатньо. А от сканування та опрацювання матеріалів друкарської машинки може зайняти місяць. Плюс після фотограмметрії (аналіз фото об’єкта для визначення його геометричних характеристик — прим. ред.) ти отримуєш сиру 3D-модель і поправляєш геометрію вручну — це потрібно включати в ціну цифровізації.

Ю.: Щодо сканування будівель, тут ціна залежить від часу, який спеціалісти проводять на об’єкті. Маленьку дерев’яну церкву можна відсканувати за пів дня — це коштуватиме приблизно $1000 (без інтер’єру). Сканування великого комплексу будівель, як-от Чернівецький університет, може зайняти місяць — це коштуватиме приблизно $15 тис. (з інтер’єрами). Я говорю про ціни в Україні. Наші іноземні колеги розповідали, що за кордоном така робота може коштувати у два (три, чотири) рази дорожче.

Але я відчуваю, що не маю морального права брати за таку роботу більше — враховуючи економічну ситуацію, війну. З іншого боку, культурна спадщина — це не лише про соціальні й волонтерські проєкти. Вона може приносити кошти. І мені гордо, що ми виходимо в плюс навіть тоді, коли робимо соціальні продукти.

 

Як відбувається диджиталізація спадщини — які ресурси потрібні для оцифрування невеликого експоната (наприклад, меблів) і великої будівлі? 

А.: Все залежить від потреб замовника. Деколи музеям потрібні точні копії експонатів для 3D-друку, а деколи — просто візуальні копії. Щоб зробити найпростішу цифровізацію, вистачить однієї людини, мобільного телефона з хорошою камерою та плюс-мінус нормального освітлення. Тоді робиш фотографії цього об’єкта з різних ракурсів, заливаєш їх у програму, і вона створює первинну модель — цієї моделі достатньо для ознайомлення з об’єктом. Але недостатньо для друку на 3D-принтері чи використання в доповненій реальності.

Щоб оцифрувати архітектуру, потрібне лазерне сканування та фотограмметрія. Тут одного телефона не вистачить: знадобляться сканер, GPS для координації, фотоапарат, дрон (деколи). А ще освітлення — це або потужний спалах на камеру, або лампа, щоб освітлювати інтер’єр зсередини. Освітлювальний прилад варто обирати під кожен проєкт індивідуально. Наприклад, коли ми оцифровували Вірменську церкву у Львові, реставратор заборонив нам використовувати спалах (тому ми застосовували додаткове світло на штативах).

Щоб зробити якісну цифровізацію великого об’єкта, потрібна команда. Самому налагодити процес буде дуже важко. В нас, наприклад, є дві команди. Одна фотографує, знімає дроном і допомагає з освітленням, а інша займається лазерним скануванням і GPS-координацією.

Зйомки на об’єкті — це основна частина роботи, але потім настає довший етап опрацювання матеріалів. Наприклад, ми близько одного місяця сканували Чернівецький університет, а опрацьовували матеріали — близько п’яти. Потрібно було з’єднати фотограмметрію та лазерне сканування, забрати всі рухомі елементи (машини, людей) тощо. Після опрацювання хмари точок створюється рендер.

Що відбувається із завершеною 3D-моделлю — де вона живе та для яких цілей її використовують?

Ю.: 3D-моделі пам’яток можна використовувати по-різному. Ось основні способи застосування:

#1. Реставраційні роботи. Раніше архітектори-проєктанти й реставратори самі робили заміри об’єктів лазерною рулеткою — сьогодні вони користуються 3D-моделями. Вони працюють із хмарами точок в Archicad і Revit, роблять розрізи й отримують товщину стін та перекриттів, габаритні розміри приміщення та розміри отворів. Також ми генеруємо ортогональні зображення об’єктів, які архітектори проєктують на стіну — дуже рівно, без кутових спотворень. За цими зображеннями можна зробити картограми втрат, позначити проблемні ділянки тощо. Це максимально практичне та інженерне застосування 3D-моделей.

 

#2. Промо. Наприклад, 3D-модель можна перенести у віртуальну реальність або зробити з нею AR-фільтр. Для таких цілей модель у максимальній деталізації не підійде — її потрібно оптимізувати.

#3. Відеоігри та метаверс. Наприклад, рік тому нам написали Oculus Quest — вони запропонували зробити 3D-пазли пам’яток. Частину прибутку вони передали нам на подальшу цифровізацію, а частину — благодійній організації, що відновлює будинки в Бучі.

#4. Фільми та відеоролики. Такий кейс у нас також був — Yarmak використав нашу модель у кліпі. Це був бюст Шухевича, який нещодавно постраждав унаслідок обстрілу. 

 

#5. 3D-друк. І загалом виготовлення фізичних предметів на основі моделей. Наприклад, якось ми передавали Львівській міській раді моделі для друку сувенірів. А ще разом з Українською спілкою людей з інвалідністю робили мініатюри пам’яток для незрячих дітей.

Ви робите різні проєкти, що привертають увагу до збереження спадщини — від більш естетичних до більш емоційних і провокативних (наприклад, AR-фільтр, що прибирає важливі пам’ятки з ландшафту міста). Які інструменти спрацьовують найкраще?

А.: Ми зрозуміли, що люди готові взаємодіяти з диджиталізованою спадщиною, але механізм цієї взаємодії має бути простим. Наприклад, не всі хочуть завантажувати додаток (це довго і він займає пам’ять на телефоні), тому ми перевели наші поштівки з пам’ятками на AR-фільтри. Їх можна переглянути через фейсбук, інстаграм — тобто вже звичні апки, якими люди користуються активно. Плюс створення нового додатка збільшує бюджет проєкту. AR-фільтри — це простіше.

 

Ю.: Деколи доводиться здешевлювати й спрощувати проєкти. Той самий УКФ виділяє небагато часу на реалізацію проєкту, тож ти просто не встигаєш придумати (і втілити) щось надзвичайне. Тому ми беремо фокус на простіші рішення, як-от AR-фільтри. Їх не лише легше організувати — вони ще й ефективні, бо охоплюють велику авдиторію і трохи стимулюють ринок. Звісно, велика виставка пам’яток архітектури (з VR-шоломами, проєкторами, 3D-моделями, лекційною програмою) пушила б ринок не лише кількісно, але і якісно. Тільки вона вимагає великих грошей та всієї твоєї уваги.

Який найпопулярніший міф про культурну спадщину ви колись чули?

Ю.: Що культурна спадщина не може приносити грошей. Якщо пам’яткою володіють люди, які готові в неї інвестувати та бачать у ній фінансовий актив — вона буде працювати на них. Наприклад, організація «Спадщина UA» нещодавно скооперувалась з однією фірмою, яка володіє Палацом Жевуських-Лянцкоронських в Роздолі. Ідея колаби в тому, щоб надати пам’ятці новий сенс — вони зроблять у ній комерційне приміщення. Якщо великій компанії вдасться показати, що це рентабельно, на ринок зайдуть інші люди.

В якому стані культурна спадщина в Україні зараз та що шкодить їй найбільше? 

Сандра: Багато руйнувань спричинено недбалим ставленням. Люди не завжди розуміють, що перед ними пам’ятка і вони мають взаємодіяти з нею відповідально. Можлива лише реставрація, лише автентичні матеріали, без заміни вікон, дверей. Не можна чіпати спадщину та вносити зміни самостійно.

Ю.: Звісно, спадщина не перебуває у вакуумі. Та сама Софія Київська має багато нашарувань — в ній є розписи XI, XII, XVI, XVIII століть. Всі ці шари однаково цінні, кожен із них — пам’ятка. Тож об’єкти перебудовуються з часом — і ми не можемо цього змінити. Але є неприпустимі моменти: пластикові вікна, ламінат замість автентичної кам’яної підлоги, залатаний бляхою дах тощо. Те, що сталося кілька років тому в Славську, — це невігластво. Тоді громада і священник вирішили перемалювати церкву та збити унікальні розписи. Цей випадок розлетівся, і, сподіваюся, людям відклалось у голові, що робити так — це дикість.

Коли ми займемось відбудовою зруйнованої спадщини, нам варто ставити за мету точно відтворити її автентичний вигляд? Чи модернізація історичних будівель — це ок?

А.: Точно відтворити деякі пам’ятки просто не вийде. Наприклад, Маріупольський театр не був відсканований — його 3D-модель зробили за матеріалами, які були в мережі, тому вона далеко не точна. А загалом важливо залучати громади та розв’язувати це питання разом. Особисто я не бачу сенсу відтворювати зруйновані будівлі точно, бо після руйнування вони отримують нові сенси. 

Ю.: В Україні є досвід відбудови, коли будівлю адаптували до сучасності. Так було з Києво-Печерською лаврою. В 1940-х її підірвали, а реставрація закінчилася тільки у 2000-х. Місцями історичний вигляд комплексу зберігся, місцями — ні. Зокрема в будівлі з’явився ліфт. 

Ще один класний кейс — відбудована церква у Дрездені. Вона біла-біла, але на фасаді є чорні камінчики — це те, що лишилося від церкви після бомбардувань. Будівля зроблена з пісковику, і з часом вона потемніє. Це хороший приклад відбудови, яка підтримує зв’язок із минулим пам’ятки. 

Відбудована церква Фрауенкірхе в Дрездені. Джерело: catholicshrinebasilica.com

С.: Є багато прикладів міст, які відбудовувались після Другої світової. Але Україні потрібен власний шлях. Відбудова має відбуватись на основі дискусій, конкурсів, історичного аналізу тощо. Але я згодна з Андрієм і Юрком — не завжди є сенс точно відтворювати памʼятку (це може бути дорого або недоречно). Але важливо зафіксувати її автентичний вигляд на інформаційних таблицях, у 3D-моделях, etc.

Реставрація, яка поєднує автентичні й сучасні елементи, створює контраст. І це цінно, адже допомагає нам не забувати історію. Мало харків’ян знають, що будинки в центрі міста було пошкоджено під час Другої світової. Тому важливо, щоб самі будівлі промовляли про історію. Так ми починаємо більше цінувати спадщину, яку колись відновлювали по крупинках.