Українець — це шлях. Іноді не тільки вперед, але й назад — до наших предків. Пройти цей шлях допомагає «Спільний спадок». Це краудфандинг, що шукає старовинні українські речі всюди (від барахолок до соцмереж) і викуповує їх для музеїв.
Ми поспілкувалися з Аліною Божнюк та Анею Кащєєвою — співзасновницями проєкту, щоб дізнатися про ікони за $800, фото за 40 грн і килими на стінах. А ще — як робити старовинні речі попкультурними та чому вони мають коштувати набагато дорожче.
Найдорожча і найдешевша річ, які ви знайшли для проєкту.
Аліна: Найдорожча коштувала $800. Це ікона початку минулого століття з Покуття. Найдешевша — світлини (на обкладинці статті — прим. ред.), ми їх купили за 30–40 грн. Вони недорогі, але мають велику етнографічну цінність, бо на них зафіксовані деталі, про які можна дізнатися тільки з фотографій.
Є рушники чи підзори — декоративне простирадло, яким завішували ліжко під покривалом. Деякі коштують приблизно 200–300 грн. І кілька дитячих сорочок, також у дешевій категорії.
Ікона (частина) «Свята Варвара, Розп'яття з пристоячими Богородицею та Іоаном Богословом, Святий Миколай», автор невідомий. Івано-Франківська область (Покуття). Джерело (тут і далі): spadok.foundation.
Де ви шукаєте старовинні речі?
Аліна: В команді є дві людини, які це роблять. Вони постійно моніторять майданчики з продажів — соцмережі, OLX, аукціони.
Іноді люди самі нам пишуть. Є родинні речі, які люди хочуть нам подарувати або продати недорого, щоб не продавати у вільний ринок (там усе націнюється в кілька разів, а інформація про походження речі часто губиться).
У нас є вішлист від Музею Івана Гончара. Вони його робили відповідно до того, чого в них немає або що дуже цінне та рідкісне. Але іноді пропонуємо й речі поза списком, бо в нас є надивленість і розуміння того, яких речей бракує Музею.
Чоловіча сорочка першої половини ХХ ст. Дніпровська область, Петриківський район, с. Гречане.
Чи є якась річ у цьому вішлисті, яку ви довго шукаєте і поки не знаходите?
Аліна: Це речі з півдня України: Приазов'я, Таврія, Причорномор'я, а також Донщина, Нижнє Подніпров’я — поки нічого не знайшли. Іноді щось бачимо, але такі речі коштують дуже дорого і немає жодних підтверджень, що вони звідти. На цьому можуть спекулювати. Музейні науковці роблять експертизу та іноді бачать ризики обману.
Дитяча сорочка першої половини ХХ ст. Закарпатська область, Тячівський район.
Чому речі з історією коштують дорого?
Анна: Виходить, що це не завжди так. Українці довгий час не розуміли цінності українського спадку. Коли ми кажемо, що люди не цінують свій спадок, хочеться, щоб це не звучало так, ніби ми звинувачуємо кожного в тому, що він необізнаний та несумлінний. Над тим, щоб сталося саме так, добряче попрацювали всі реінкарнації росії протягом кількох століть.
Через це власники речей, що дісталися їм у спадок, вважали, що ними можна протирати підлогу, викидати, підставляти в шибки, щоб не дуло. Так вони й зникають.
Дитяча вишита сорочка. Івано-Франківська область, Верховинський район, село Голови. 1950-ті роки.
Оскільки часто народні речі можна придбати недорого, люди не усвідомлюють їхню цінність. Псують їх, перекроюючи або вирізаючи вишивку та пришиваючи до своїх «дизайнерських» виробів — вирізати вишивку з давніх речей іноді, на жаль, дешевше, ніж оплатити роботу сучасним майстрам/майстриням.
Без цих давніх речей ми нічого не дізнаємося про себе, про свою культуру. Тож частина нашої роботи — говорити про те, що цінне.
Я вірю, що воно має бути дорожчим саме через те, що це не просто речі, це носії технік, які були притаманні тому чи іншому регіону, та історії людей, які їх створювали, історії того, що відбувалося навколо них у той момент.
Божник-завіска, вишитий кольоровими нитками. Середина ХХ ст. Чернігівська область, Ніжинський район, м. Борзна.
Аліна: В ідеальному світі ці речі не мали б взагалі продаватись. Не було б запитання, вони дорожчі чи дешевші — вони неоціненні. Зараз виглядає так, що родини часто не розуміють цінності свого спадку. Вони його викидають. Або продають — тоді це скидається продавцями в спільні мішки, і з цих мішків усе викладається в інстаграм і на фейсбук — часто з втратою цінної інформації про походження речей та майже завжди в невідомому напрямку. І ми з цього намагаємося врятувати найцінніше і купити для музею.
Колекція давніх світлин із Гуцульських селищ Косівського району: Косів, Яворів, Снідавка.
Якщо людина з Поділля вдягне сорочку з Бессарабії, це вважається моветоном?
Аліна: Я не знаю, чи це моветон, але поганий тон — вдягати давню сорочку з будь-якого регіону. Хоча якщо це твоя родинна річ — ніхто не може заборонити тобі її носити. Бажано, щоб людина розуміла, що ці речі все одно зносяться, і зшила копію, а бабину річ зберегла. Коли це нові відшиті речі, я не бачу в цьому проблеми.
Анна: Для мене це спосіб показати, що ти поважаєш цю традицію або захоплюєшся нею, підтримуєш майстрів з цього регіону.
Дитяча керсетка (верхній одяг без рукавів). Чернігівська область. Перша половина XX ст.
Чому не варто носити старі речі?
Аліна: Бо вони зношуються. Вони псуються, вони не вічні. Це старі тканини. Ця річ має зберігатися, бути дослідженою. Якщо її поносити, вона зіпсується, зробляться дірочки, вилізуть ниточки.
Анна: Це річ, яка є носієм історії та інформації. І враховуючи, що в нас, українців, часто бракує такої інформації, класно ці речі не зношувати, а зберігати.
Жіноча вишита сорочка. Харківська область, Богодухівський район (Слобожанщина). Перша половина XX ст.
Музей Івана Гончара зацифрував сорочку з Бессарабії. Чи можу я зацифрувати свою родинну сорочку вдома?
Аліна: Якщо це не музейне зацифрування, а твої родинні речі, це складніше. Зараз немає такої бази даних, куди люди скидали б фото родинного спадку.
Але варто сфотографувати й зберегти на кількох носіях свої родинні речі та приватні колекції, щоб вони були, раптом щось трапиться. І викласти це в доступ, щоб інші люди могли побачити, відтворити, надихнутись, дослідити. Речі треба зацифровувати й для натхнення, і для збереження, і для популяризації.
Якщо уявити, що в Україні не залишилося жодної речі, яка б свідчила про культурний спадок, якою тоді була б Україна?
Анна: Дуже вразливою. Зрештою ворог і намагався так зробити з Україною, щоб нічого не залишилося. Всі докази існування ідентичності були під загрозою. Ми майже не можемо знайти речей з півдня України, і через це суперечки про те, чий він, для західної авдиторії набирають сили. Нам було б легше довести, що південь — це Україна, якби там збереглося більше традиційних речей.
Які неочевидні кроки може зробити кожен, щоб дізнатися більше про українські старовинні речі?
Аліна: Запитувати у своєї родини. Наприклад, нещодавно в мене запитали, чи в селах вішали на стіни килими. У мене є кілька талмудів етнографічної літератури. Там є розділи про хати, я відкрила і про килими нічого не знайшла. Але потім думаю: «А чому я відкрила талмуд, наберу-ка я маму».
І вона мені розповіла про килими в Миколаївській області. Каже: «Килими були на підлозі, на стіні над ліжком, були над лавочками в коморі. Ви входите в сіни (нежила частина хати, що поєднує приміщення з ґанком — прим. ред.), праворуч — основна кімната, ліворуч — комора. У коморі є лавочки, над ними доріжки з килимами. І в основній кімнаті є ліжко, а над ліжком — теж килим».
Але вона мені каже: «Ти не думай, що це такі великі килими. На стінах це просто ткана доріжка, ти ж розумієш, люди в селі були бідними, не могли дорогі килими ткати».
Коли були свята (наприклад, весілля), то всі килими та доріжки зносили, прикрашали ними подвір'я. Якщо не вистачало, просили в сусідів, бо це ж був символ багатства і добробуту.
Є традиції, що на весілля садять молодих на вивернутий кожух. У нас, наприклад, не було кожухів, а наречених садили на килим.
Врятований «Спільним спадком» мальований килим. Чернівецька область, Хотинський район (Бессарабія). 1920-ті роки. Джерело: spadok.foundation.
Як робити українські речі елементами попкультури?
Анна: Вони набувають популярності, коли людям простіше дотягнутися до цих речей. Тобі легше почати знайомство зі взорами та культурними традиціями через майстер-клас зі співанок чи вишиття, купівлю наліпок, які відображають взори, сорочки якогось регіону.
Їх можна назвати вульгарними через те, що вони прості. Але через такі маленькі штучки ці традиції і стають частиною нашого життя. Можливо, хтось прийде на читацький клуб з етнографічних читань, а хтось — напише роман покоління, за яким Netflix потім зніме кіно і розкриє нашу культуру.
Аліна: Ми врятували близько 80 предметів за півтора року, але насправді ще стільки ж ми не врятували, тому що в нас не було коштів. Тому ми дуже чекаємо нових меценатів на Patreon. Ми працюємо безоплатно, щоб усе зберігати й поширювати. Від $5 на місяць можна стати частиною історії.