Анастасія Євдокимова робила для культури багато — вона роками розвивала фестиваль Гогольfest, працювала в Інституті книги та курувала спецпроєкти на «Книжковому Арсеналі». А під час великої війни Анастасія лише масштабувала свої пошуки у сфері культури. Разом із колегами вона заснувала видання «Сенсор» і стала співведучою «Наразі без назви» — подкасту про культурні питання, що в повітрі.
Анастасія розповіла нам, як адаптувати культурний проєкт до невизначеності. А ще:
- — чим би займалась зараз, якщо не роботою в медіа
- — як переступити поріг входу в культуру
- — чому нонфікшн такий популярний
- — як зав’язати з пліткуванням про сусідів
- — коли можна бути снобом
Ми звикли робити проєкти, наперед прораховуючи, як вони розпочнуться й чим завершаться (і який ефект матимуть у перспективі 2+ років). Але, запускаючи подкаст «Наразі без назви», ви свідомо відмовились це робити — чи було дискомфортно прийняти невизначеність у роботі?
Невизначеність — це часом добре. Вона дає можливість імпровізувати, змінювати й змінюватись у процесі. Попри невизначеність, «Наразі без назви» — добре продуманий проєкт. Ми з Богданою Неборак стартували з подкастом у середині квітня 2022, але обговорювати його почали ще в другий тиждень березня. Нашою метою було окреслити теми, проблеми, тексти й контексти, яких ми потребуємо зараз. В нас був файл, який поступово наповнювався. Щось ми забирали в епізоди, щось — відкидали. Наприклад, ми думали звернутись до балканської літератури, але пересували цю тему все нижче і нижче. Зрештою так і не повернулись до неї.
Що підказує вам, якою зробити тему наступного випуску — авдиторія, медійне поле, власні відчуття?
Іноді медійний простір і слухачі підказували нам щось, але корективи були мікроскопічними — каркас ми визначили одразу. Подкаст був у наших планах на березень ще до повномасштабного вторгнення. І ми вирішили не відмовлятись від цього плану, бо інтелектуали, до яких прислухалися, з якихось причин припинили писати й виступати. Можливо, вони, як і ми з Богданою, обговорювали питання культури по телефону, але не переносили ці розмови в публічний простір. А ми вирішили перенести.
За 2 роки ведення подкасту чи знайшли ви відповіді та назви, яких не мали у квітні 2022?
Процес пошуку назви, якщо ми метафорично про це мислимо, буде дуже довгим. Швидкого завершення війни не буде, швидких рішень та дій не буде. Світ не кенсельне росію, і, скільки б ракет не прилетіло, в тролейбусах продовжуватимуть говорити російською.
Плюс є багато тем, на які не можна говорити зараз. Це не про цензуру, а про воєнний стан, людей в окопах і людей зі зброєю на вулицях. Це про напругу в суспільстві. Через цю напругу ми не можемо говорити на деякі теми, відповідно — відкладаємо їх до кращих часів. І для цього кола тем всі ми поки що також не можемо знайти назву.
Хто має право давати назви?
Я б мала сказати, що право називати мають кожен і кожна з нас — як споживачі, так і творці культурного контенту. Але насправді це називання лежить у полі культурології, соціології та різних межових гуманітарних наук. Щось мають називати літературознавці, щось — кінознавці. Тобто люди, які мають відповідну освіту, досвід роботи з темою. Чи може знавець Середньовіччя називати сучасні явища? Якщо він проводить паралелі та порівнює, тобто займається компаративістикою, — так, може. Якщо він цього не робить — ні, не може.
Я за те, щоб журналісти та інфлюенсери говорили про культуру, але це має бути підкріплено якимось дослідженням. Насправді зараз гуманітарна наука в кризі. Можливо, це саме той час, щоби підтримати науковців.
Які важливі для тебе питання наразі залишаються без відповіді, а явища та феномени — без назви?
Напевно, зараз їх немає. Я б почала шукати ці відповіді, якби могла сформулювати запит. Але доки я відчуваю, що щось не складається в речення — значить, цього немає.
Ви з командою заснували «Сенсор» під час повномасштабної війни — чому саме медіа (а не блог, ютуб-проєкт) і чому про культуру (а не вужчу галузь, як-от література)?
Я займаюсь культурою в широкому сенсі вже давно. Протягом семи років я була в команді міждисциплінарного фестивалю Гогольfest, спочатку як кураторка літературної програми, потім — як кураторка освітньої програми. Остання виконувала дуже прикладну функцію — вона пояснювала глядачеві, що він бачить на локаціях із незрозумілими скульптурами, муралами, графікою. Розповідала (устами лекторів та лекторок), чому Антон Слєпаков не просто стрибає на сцені та яке музичне явище за цим стоїть.
Тому ці пошуки відповідей на запитання, пов’язані з культурою, в мене тривають вже давно. І масштабувати ці пошуки, відкривши медіа, для мене було закономірною потребою. Я бачу безліч дірок у поясненні академічної та сучасної культури, а спеціалізуватись на чомусь одному мені не цікаво. Якби я могла реалізувати свої потреби на фестивалях, я б це робила. Але в Україні ще довго не буде фестивалів з тими бюджетами, які ми мали раніше.
Медіа — це також про культуру писання. Попри те, що світ прагне до спрощення, я не хочу зменшувати обсяги. Навпаки, мені цікаві великі тексти, які місцями доступно, місцями трохи складніше говорять на великі теми.
Разом з osint-спільнотою «Мольфар» «Сенсор» проводив розслідування про те, як українські видавництва продовжують співпрацювати з росією. Якого ефекту ви хотіли досягти (в ідеалі) — і чи вдалось це вам?
В ідеалі всі, хто працював з росією, мали припинити робити це ще у 2014 (або раніше). Інакше виникає питання: а чому ці люди заробляють в Україні? Звісно, це глибока і глобальна тема, вона стосується не лише видавництв.
Одне із завдань розслідувальної журналістики — викривати таких персонажів. Наша спеціалізація — сфера культури, тож ми звернулись до тих, хто має потрібний досвід. Російський слід в українській культурі великий — ми маємо список із 20–30 тем, які хотілося б дослідити. Але потрібно було з чогось почати, тож ми зупинилися на видавництвах, які продовжують співпрацювати з росією.
Видавництво BookChef, яке опинилося в серці розслідування, нещодавно змінило власників. Вони можуть стверджувати, що цей російський власник не мав жодного стосунку до видавництва, але тоді чому він зазначений юридично? Видавництво могло вже 10 тисяч разів перереєструватись, але ці юридичні кроки були зроблені з образою та обуренням лише після нашого тексту. Було б супер, якби це розслідування не треба було робити. Але воно з’явилось, бо на своїх місцях хтось недопрацьовує.
Що в «Сенсорі», що в «Наразі без назви» ви наголошуєте на тому, що створюєте френдлі середовище для всіх, хто хоче познайомитися з культурою. Чому робите цей наголос — поріг входу в культуру досі високий?
Поріг входу в культуру був і буде високим. Лише маленькі кроки наближують людину до подолання цього порогу. Все починається з природної потреби втекти зі своєї щоденної реальності. Тоді людина, наприклад, дивиться «Володаря перснів» по телевізору — це перший крок. Потім вона дізнається, що є книжка, за якою цей світ створений, — це другий крок. Рухатись цими сходами нам допомагають реклама, заклади культури (наявні чи відсутні), театри, книгарні, бібліотеки-хаби.
Тобто це питання державної політики. Я не люблю казати, що держава щось мусить, але деколи вона справді мусить. Наприклад, вкладати книжку в бебі-бокс, який батьки отримують після народження дитини. Ця книжка символічно розпочне довгий шлях залучення дитини до читання. Я зараз роблю акцент на книгах, але це варто сприймати ширше. Перегляд фільмів, дитячих вистав, прослуховування музики — теж частина виховання й дошкільної освіти.
Тож зацікавитись цілим світом Толкіна, що стоїть за «Володарем перснів», — це наступна сходинка. І щоби підготуватись до цього кроку, потрібно біля багатьох пунктів поставити галочку ще в дитинстві. Тому важливо, щоби просвітницька політика велась на рівні виховання, телебачення, Міністерства культури тощо.
Часто кажуть, що поріг входу в літературу — найвищий серед усіх сфер у культурі. Що ти про це думаєш?
Це стосується всіх видів мистецтва — не лише літератури. Людині, яка все життя слухала Олю Полякову, потрібно буде пройти певний шлях, щоб дотягнутись до Бенджаміна Клементіна. Або якщо людині все життя подобались ромкоми, навряд чи вона захоче стрибнути у великий серіал. А навіть якщо захоче, їй треба буде не просто послухати, почитати чи подивитися твір, але й сформувати власну думку про те, що відбулось.
Та з книжками справа трохи складніша, ніж з іншими медіумами, бо для читання треба застосовувати інші ділянки мозку. Художня література вимагає фантазії, вигадки, занурення. Іноді — продирання крізь текст, якщо в ньому є довгі та складні речення. Плюс читання потребує тривалої концентрації. А це не так просто в часи тіктоку, коли все має бути викладено коротко та у формі множинності фактів. Тікток, інстаграм, твіттер — це не про художню історію. Тому нонфікшн такий популярний.
Чи може попкультура репрезентувати літературу, і в такий спосіб підтримувати її? Наприклад, серіал «Дівчата Гілмор» естетизує читання, а Сергій Жадан робить музику, через яку легше увійти в його поезію та прозу.
Попкультурні формати потрібні в будь-якому випадку. Існує естетика перегляду кіно, читання, пробіжок — наша повсякденність потребує романтизації, і цим займається попкультура. А ще вона пропонує нам форми дозвілля. У Тарантіно в «Безславних виродках» герої сидять у барі та грають у «Хто я?». Це дуже напружений момент, але навіть попри те, що за хвилину всі можуть померти, герої все одно починають гру. Якщо після цієї сцени глядач захоче пограти в «Хто я?» або в іншу гру зі своїми друзями — це величезна перемога. Він зробить щось, щоб урізноманітнити своє життя, бо займатись одним і тим самим не цікаво. Інакше ти приречений на деградацію.
Люди люблять об’єднуватись довкола літератури — коли я чую «клуб», одразу думаю про читацький. Чому читати й рефлексувати на книжки хочеться колективно?
Насправді рефлексії потребують і кіно, і література, і театр. Тобто все мистецтво, яке пропонує тобі спостерігати за чиїмось життям, емпатувати або не емпатувати, осмислювати чужу поведінку та намагатися зрозуміти іншого. Для цього й існують зустрічі в книжковому (або іншому) клубі. Навіть якщо тобі не хочеться говорити сьогодні, ти можеш послухати чужі думки — і так відрефлексувати книгу із самим собою.
А ще обговорювати персонажів книги чи фільму приємніше, ніж сусідів. Ми встигаємо прожити лише одне життя, а хотілось би більше — тому й звертаємося до чужих досвідів. Але навіщо обговорювати сусіда, якщо є літературний герой — і він майже як жива людина? Другий варіант етичніший, плюс про героя ти, ймовірно, знатимеш більше — автор пускає тебе всередину ситуацій.
Чи грішила українська культура снобізмом і чи стало його менше, коли почалось повномасштабне вторгнення?
Я думаю, сноби є в будь-якій сфері, не тільки в культурі. Є фахівці в IT, металургійній сфері, з якими важко говорити, бо їхній снобізм превалює. Це все — про людей. Я теж вважаю себе снобкою, але до певної межі. Ти можеш бути снобом за зачиненими дверима, коли спілкуєшся з друзями про речі, неприпустимі для публічного обговорення. Але коли ти приходиш на лекцію та виконуєш замовлення тих, для кого ти цю лекцію читаєш, снобізм має відійти в бік. Тут твоя особиста думка не дуже важить.
Як зробити культурний продукт доступним і налаштувати різні «рівні входу» (щоб і не занадто ускладнити для новачків, і не занадто спростити для тих, хто розуміється на темі)?
Коли автори надсилають мені тексти, я постійно запитую: «А хто цей персонаж?», «А що це за термін?» тощо. Якщо його можна пояснити кількома словами або реченням в дужках, навести відеоприклад — ми це робимо. Але розділити медіапроєкт для різних точок входу складно.
Мені зрозуміліше, як це працює в інших проєктах — наприклад, театральних перформансах. Авдиторія, яка постійно ходить у театр, до цього перформансу готова. А от з авдиторією, яка ходить рідко і лише на класичні драматичні вистави, потрібна додаткова комунікація. Для неї ми можемо прочитати лекцію або серію лекцій, цікаво пояснити сенс музичного театру через медіа, повісити постери в холі. Тобто налаштування точок входу — це про різну комунікацію під різну авдиторію.