Skvot Mag

Мітя Фєнєчкін: «Просто нічого теж може бути обкладинкою»

Дизайнер обкладинок — про те, як робити ілюстрації для музики, книг та кіно і знаходити дрім-колаборації.

Мітя Фєнєчкін: «Просто нічого теж може бути обкладинкою»
card-photo

Саша Кривко

Авторка у SKVOT

29 січня, 2024 Ілюстрація Стаття

*Автор фото на обкладинці (ліворуч) — Сергій Сивяков

Мітя Фєнєчкін — краш у світі ілюстрації. Він робив обкладинки для музики «Океану Ельзи»,  «Лінії Маннергейма», Паліндрома, Ницо Потворно та «Вагоновожатих». І для «Ля Палісіади» — іронічного детективу, який вийшов у прокат 11 січня 2024 року. Фільм уже зібрав нагороди з Роттердаму, Сараєва й Турина і номінований на премію Європейської кіноакадемії в категорії «Відкриття року».

Ми поговорили з Мітею Фєнєчкіним про те:

 

Що треба знати, щоб зробити обкладинку для твору?

Тут потрібно розділяти, бо залежить від того, чи робиш ти обкладинку для: 

#1. Музики. Перше, що треба, — послухати трек і альбом, у якому цей трек буде. Маєш знати, що це за жанр, аби потрапити в настрій (для регі він один, для постпанку — інший). За обкладинкою людина одразу зрозуміє, що на неї чекає. 

Якщо обкладинка на стримінгу, слухач бачить її дуже маленькою в оточенні багатьох яскравих квадратиків. Важливо знайти один нешумний образ, який швидко зчитають і запам’ятають.

 

#2. Кіно. Це простіше: маєш подивитися фільм, зрозуміти мотивацію героя (хто він і про що він). Далі працюєш із набором готових образів, ліпиш їх у щось одне. Знаходиш правильне поєднання або сюжет, який розгортається на постері та відображає сутність історії фільму

#3. Книжки. Тут головне — прочитати. Якщо можливо — поговорити з автором і спитати, чого від обкладинки хоче він. Буває таке, що автор нічого не хоче. Каже: «я от зробив альбом, фільм, книжку написав, бери назву і роби як хочеш». Але зазвичай автор має думку, яку хоче транслювати через обкладинку. Дослухайся до цієї думки.

 

Скільки разів ти прослуховуєш альбом перед тим, як намалювати для нього обкладинку?

Я ніколи не рахував. Перший раз я просто слухаю музику і ні про що не думаю. Зазвичай це ще не фінальні записи — вони сирі та нормально не зведені. Потім я сідаю малювати. Поки малюю, слухаю: годину, дві, три. 

Як знаходити такі круті співпраці, як у тебе?

Це все різні історії. З «Океаном Ельзи» було так: я сидів на роботі, а тоді ще Moby запостив мою картинку в інстаграмі (це було до 2016 року). Це наштовхнуло мене на те, щоби поширювати свою творчість і самому пропонувати співпрацю артистам. Я подумав: «Ніфіга собі, може, треба постійно всім писати?»

Я написав «Океану Ельзи» на пошту: «Привіт, я Мітя Фєнєчкін, хочу зробити для вас обкладинку». Мені відповіла Віка, директорка гурту. Потім мені подзвонив Вакарчук, ми поспілкувалися. 

Я мав десь 20 варіантів обкладинки. Вони були дещо сюрреалістичні, що в той час мені дуже подобалось. Але це було не те, чого потребував гурт. Тож ми знайшли компроміс і створили те, що підходить. Але процес був швидким і було недостатньо часу, тому тоді я залишився не дуже задоволений результатом.

Але зараз я задоволений. Бо захотів написати — і написав, а вони відгукнулися. Тож я здійснив своє бажання. 

Обкладинка для альбому «Без меж». Джерело: wikimedia.org

Хтось приходив до тебе через спільних знайомих?

Паліндром не сам прийшов. У нас є спільний друг, Саша з «Інародного театру абсурду ”Воробушек”». Я слухав Паліндрома і написав Саші. Мовляв, я знаю, що ви кенти, маякни, якщо що, я б зробив обкладинку. Минув час, мені написав Паліндром, і ми таки зробили обкладинку. Для пісні, не для альбому.

Обкладинка для пісні «Вітер в голові». Джерело: instagram.com

Яким має бути артист, щоб ти точно з ним не працював?

Нещодавно була така історія. Мені скинули послухати альбом, чувак писав українською. Я слухаю музику, а вона — російською. Звісно, я не буду підписуватися на це. Якщо артист підтримує рашку або якось заграє в той бік — точно ні. У нас не збігаються цінності. 

Або якщо мені не подобається музика. Іво Бобулу я не зробив би обкладинку. Олі Поляковій — теж ні. А от якщо, наприклад, Кажанна — можна спробувати, вона прикольна.

 

Як робити обкладинку для музики без тексту?

Коли автор створює суто музичний твір, там є ідея, контекст або присвята. Автор часто має назву чи концепцію твору — з цим можна працювати. Ти витягуєш з автора все, що він вклав, сам слухаєш мелодію, аналізуєш свої відчуття. 

Треба розуміти, який вигляд мають обкладинки в цьому жанрі. Можна надихнутися звідти — і потім поєднати, шукаючи свій візуальний образ.

Нещодавно я малював обкладинку для свого товариша Ніка Акорна, він давно живе у Граці в Австрії. Він піаніст і видавав платівку, де грав на дев'яти роялях. Я малював роялі в дев'яти різних техніках. Було де розгулятися, ще й авангард. Вийшло прикольно, але ті, хто задроти по композиції, будуть незадоволені. 

 

Коли слухаєш музику — уявляєш якісь кольори, відчуваєш певний настрій. Це теж може стати обкладинкою. Просто нічого теж може бути обкладинкою. Наприклад, «Білий альбом» Beatles — просто біле тло. Або «Чорний альбом» Metallica — просто чорне тло.

The White Album від The Beatles. Джерело: wikimedia.org (зліва)
The Black Album від Metallica. Джерело: wikimedia.org (справа)

Чи було таке, коли дивишся на готову обкладинку і хочеш щось змінити?

Це працює з усім, що ти робиш. Потім дивишся і думаєш, чому не зробив інакше. 

Я малював обкладинку для книги «Позивний для Йова» Сашка Михеда. Книга вже пішла у друк. Я передивлявся макет і знайшов маленький факапчик. Мене накрило, думаю: «Оце я проїбав, усі побачать».

А коли вийшла книжка, ніхто не помітив цей факап, окрім мене. Він ще й на вигині, його взагалі не видно. Тоді я видихнув. Але десь тиждень у мене була паніка, що я все запоров.

 

Як склалася ваша співпраця з «Ля Палісіада»?

Це було 3–4 роки тому. В Одесі я випадково познайомився з Філіпом Сотниченком, режисером «Ля Палісіади». З’ясувалося, що в нас купа спільних знайомих. Сергій Авдєєв — звукорежисер фільму, запропонував мені подивитися фільми Філіпа. Один із них, «Цвях», дуже мене роз'їбав. Філіп круто працює з документальністю та фікшеном завдяки плівці та VHS. Це створює потрібний вайб.

Потім Філіп написав мені: «Давай робити обкладинку», скинув фільм. Для мене таке кіно працює, бо дуже люблю цю естетику. Я зараз не про романтизацію дев’яностих, а про прийоми з плівкою та формою. 

Обкладинки для фільму «Ля Палісіада». Джерело: instagram.com

Скільки разів ти подивився фільм, щоб зрозуміти мотивацію персонажів?

З Філіпом ми працювали взагалі не так. Ми зідзвонилися, обговорили, що є герой, він має бути головним на постері. А далі я хотів скласти сюрреалістичний нуарний сюжет, який би, може, і не був напряму пов'язаний з фільмом, але передав би відносини між героями. 

Я зробив скетч, де були рандомні кадри з фільму, які сплітаються в цілісний сюжет. Ми з Філіпом займалися ледве не піксель-артом. Перший постер для «Ля Палісіади» ми робили пів року, багато всього змінювали. 

 

Скільки часу зазвичай іде на обкладинку?

З Філіпом вийшло довго, бо почалося вторгнення і ми пропали на деякий час. Намалювати займає два вечори. Це як Фелліні казав: «Фільм готовий, лишилося тільки відзняти». Основна робота відбувається ще до того, як я сідаю малювати. Тому на роботу я беру десь пару тижнів. 

Я ще робив постер для фільму «Уроки толерантності». Там майже не було додаткових матеріалів. У Філіпа їх було, навпаки, вдосталь. А тут довелося працювати зі скриншотами. Це важко, бо треба зробити цілісну композицію

Спрацювала випадковість: я знайшов два кадри, поєднав їх. Потім ми порвали цей постер і склеїли. Це теж додало свого наративу. Іноді випадковості щось змінюють і додають своїх приколів. 

 

Як тобі працювати з продуктом, який передає атмосферу 90-х? Чи є інструменти, якими ти користувався, щоб не романтизувати цей період?

Немає. Обкладинка — це не самостійний твір. Вона репрезентує те, що відбувається у фільмі. Якщо там немає романтизації, на обкладинці її теж не буде. Я ж не вставляю на постер автомати з газіровкою та щасливих дітей. 

Ти живеш і працюєш в Одесі. Відірваність від київської тусовки не заважає у професійній реалізації?

У мене немає амбіцій з цього приводу, бо я працюю фултайм, а обкладинки малюю, коли є вільна годинка. Навіть якби я перебував у Києві, не впевнений, що це вплинуло б.

Я був у Києві влітку і мав там дві виставки поспіль. Тоді я зрозумів, наскільки важлива тусовочка. Ти постійно з кимось спілкуєшся, тут бах — зв'язочки вибудувались. Після цього я захотів переїхати до Києва. Ми почали думати в цей бік, бо в Одесі насправді нічого не відбувається.

Чи децентралізувався креатив із початком повномасштабного вторгнення?

І так, і ні. З'явився ще Львів. В Одесі я не помічаю крутої двіжухи. Може, це в мені проблема, бо я сиджу вдома і виходжу тільки ввечері. Дуже хочеться, щоб усі одеські митці почали спілкуватися між собою. 

Як поєднується відсутність великих амбіцій і те, що ти робив обкладинки для Паліндрома, ОЕ та «Ля Палісіади»?

Тоді я хотів робити обкладинки всім, навіть Тому Йорку. Потім зрозумів, що така історія не про мене. Це вторинно, коли оформлюєш чийсь твір, а не свій. Тому, коли я переїхав в Одесу, став малювати свої роботи, а з початком вторгнення — робити виставки

 

Зараз створюю обкладинки, якщо попросить хтось із друзів. Немає амбіцій розвиватися в цьому. Натомість кіно — це нова для мене історія. Обкладинки для «Ля Палісіади» та Lessons of Tolerance — крутий досвід, я б ще погодився на такі співпраці. 

Ти в ілюстрації з 2010 року. Що в індустрії змінилося з того часу?

Тоді я займався лише музикою та не цікавився ілюстрацією. Я жив музикою, грав пісні, вчився в університеті й потім почав працювати. 

Точно скажу, що все стало якісніше. Бруталізм трохи розхитав усі ці мінімалістичні задротські приколи, трішки трешу прийшло до нас. А я люблю порушувати правила, коли це доречно.

Що є в обкладинках зараз, чого не можна було уявити 10 років тому?

Мені здається, навпаки. Тоді на музичних обкладинках були всілякі пісюни та інші приколи, за які зараз одразу закенселять. Та і стримінги таке вже не пропускають. 

Тепер у книжках можна побачити сміливіші речі (верстку, візуальні рішення, ілюстрації). Частіше порушують правила дизайну. Тому вони іноді тригерять, але мені це подобається. 

Ти жив у Миколаєві, Харкові та Одесі. Яке місто найбільш твоє?

Харків. Тому що це місто і період, коли все було офігенно. Найкращий період мого життя, найкращі люди звідти. Я вважаю себе харків'янином, хоча прожив там усього 6 років. Чи 8. Харків — це і є креативна тусовка. 

Бліц. Яка твоя дрім-колаборація?

Я б дуже хотів, щоби повернулися Sonic Youth і я зробив їм якусь обкладинку. Чи гурту The Stone Roses. Про кіно — я б зробив обкладинку для фільму Девіда Лінча.

Якби ти малював ілюстрацію до свого життя, якою вона була б?

У мене дуже нецікаве життя. Вдень я працюю, ввечері я малюю, інколи виходжу потусити. Втім, коли дивишся потім, воно цікаве (але по буднях — не дуже). Тому ілюстрація до мого життя — це був би колаж із білих аркушів і брудних малюнків. У стилі бруталізму.

До речі, я люблю бруталізм в архітектурі та графдизайні, але зараз це вже не модно. 

Що найчастіше спрацьовує в обкладинках як тригер?

Людське око чіпляється за обличчя. Або щось схоже на обличчя (дві крапки та лінія).