Ми не завжди знаємо, що Лінч хоче сказати нам своїми химерними фільмами, — деколи цього не знають навіть каст і знімальна група. Режисер змінює тему щоразу, коли його просять пояснити значення відрізаного вуха з «Синього оксамиту» або червоної кімнати з «Твін Піксу». Але він точно пояснив їх самому собі — бо рандомні ідеї не перетворюються на класику.
Спробували розібратися, що у фільмах Лінча змушує нас залипати на екран — навіть тоді, коли взагалі нічого не зрозуміло. А ще зібрали кілька порад для тих, хто хоче знаходити такі ж автентичні й дивні (або ж просто лінчівські) ідеї.
Дитяча уява, конфлікт із батьками та конвертація страху в кіно
Девід Лінч народився в невеликому місті в Монтані. Все дитинство він провів у кількох кварталах між школою та домом, час від часу вибираючись до лісу з татом — там вони полювали на оленів та оглядали хворі дерева (така в батька була робота). Лінчу з головою вистачало цих кількох кварталів — там був весь його світ з усіма його дивними персонажами. Наприклад, Лінч пригадує сусідку-расистку, від якої тхнуло сечею, — а ще оголену дівчину із закривавленим ротом, яку він колись побачив на вулиці.
Пізніше (майбутній) режисер і сам став диваком. Він переїхав до Філадельфії та вступив до художки — спочатку Лінча драйвив виключно живопис. Та якось він спробував анімувати свої картини та зрозумів, що рухома картинка подобається йому більше за статику — так Лінч прийшов у кіно. В перервах між парами хлопець працював в імпровізований лабораторії. Там він досліджував текстури гнилих фруктів і мертвих птахів. Коли батько Лінча побачив усе це, сказав, що його сину не варто мати дітей.
Але саме народження доньки надихнуло режисера на перший повний метр. Лінч та його дівчина не планували цієї дитини — тож весь свій страх перед батьківством і новими обов’язками режисер переніс у «Голову-гумку» (1977). Це один із найтривожніших фільмів Лінча — він про чоловіка, в якого народжується незрозуміло що і який періодично тікає від цього чогось до жінки, що живе в його батареї.
Потім з’явились фільми та серіали, які зробили Девіда Лінча всесвітньо відомим: «Синій оксамит» (1986), «Твін Пікс» (1990), «Загублене шосе» (1997) і «Малхолланд Драйв» (2001) — лише деякі з них. Попри те, що в роботах Лінча багато страшного й потворного, в житті він медитує і жартує — за це його назвали «найменш нервовою людиною в Голлівуді».
Що робить фільми Лінча такими вайбовими
Атмосфера кіновсесвіту Девіда Лінча дуже hard-to-grasp — ти не опишеш її словами, але миттєво впізнаєш, якщо побачиш уривок із будь-якого фільму режисера. Він досягає такого ефекту завдяки міксу сюрреалізму й неонуару. Як і сюрреалісти, Лінч зображає альтернативні реальності, грає на контрасті між красивим і моторошним, а ще вводить у своє кіно символи й містичних персонажів. Від популярного в 40-х жанру нуару режисер взяв елементи криміналу, персонажок femme fatale (тобто рокових жінок) і параноїдальних героїв. Ось ще кілька маркерів, які роблять Лінча Лінчем:
#1. Фройдівське uncanny. Кіно Лінча ніколи не викликає однозначних почуттів — навіть найбільш пухнастий «Твін Пікс» з його пирогами, смішними шерифами та грайливими саундтреками буває кріповим і гнітючим. Режисер каже, що «страждання та смерть можна знайти будь-де, якщо зазирнути». І він зазирає. Лінч бере речі, які ми асоціюємо з безпекою та щастям, і перетворює їх на жах: заміські будинки стають місцем для злочинів і насильства, голлівудські знімальні майданчики зводять акторів з розуму. Навіть таку невинну штуку, як вивчення абетки, Лінч показує в максимально страшному сетингу: бліда героїня наспівує алфавіт, після чого випльовує кров на постіль.
Відчуття, коли об’єкт (ситуація, людина, місце) знайомий та дискомфортний водночас, Фройд описав словом uncanny (звідси ефект uncanny valley). Одна з перших сцен «Внутрішньої імперії» дуже добре ілюструє цю концепцію: заплакана героїня дивиться ситком, в якому антропоморфні зайці сидять на кухні. Вони говорять репліки, не пов’язані між собою, а закадровий сміх лунає зовсім недоречно (наприклад, на запитанні «Котра година?»).
#2. Робота з підсвідомим. У своїх фільмах Лінч слідує логіці снів і марень (а логіка снів — це майже повна відсутність логіки). Цей підхід режисер запозичив у ранніх сюрреалістів, а вони — у Фройда, який писав про те, що істина ховається десь глибоко в підсвідомості. Лінч шукає рішення саме там.
Режисер вважає, що кіно може нести лише емоції, а не сенси, і бути таким же абстрактним, як музика. І що в кіно є власна мова, яку неможливо перекласти. Взагалі Лінчу важко даються слова — в його молодості був період, коли він майже не говорив. Тому діалоги у фільмах режисера часто виконують декоративну, а не пояснювальну функцію. Вони задають динаміку, ритм — це просто звуки.
#3. Розладнаний час. Більшість фільмів Лінча мають мінімальну структуру та логіку — навряд чи щось (радикально) зміниться, якщо хтось перемонтує «Внутрішню імперію». Плюс зазвичай важко сказати, де й коли відбувається дія цих фільмів — вони не прив’язані до жодних історичних або локальних контекстів (хіба що крім критики американських передмість — але ідилічні передмістя існують не лише в Америці).
У «Твін Піксі» час зупиняється, в «Голові-гумці» ознаки доби взагалі відсутні, а в «Диких серцем» режисер повертає нас у 50-ті. Лише «Загублене шосе» ілюструє час, в який його було знято, — Лінч фокусується на технологіях, притаманних пізнім 90-м (перші мобільні телефони, VHS-касети, ручні відеокамери).
#4. Боді-горор. Лінч досліджує каліцтва і робить це у більш фантазійному, а не реальному вимірі. В його фільмах з’являється дитина, схожа на общипану курку, летюча голова й покалічені тіла. Наприклад, головний герой «Людини-слона» — чоловік із сильно деформованим обличчям, якого бояться та б’ють через зовнішність. Меседж простий — зло банальне, а жорстокість значно страшніша за будь-які фізичні вади.
#5. Потужний саунд. Лінч каже, що успіх фільму на 50% залежить від звуку — тому в роботах режисера його багато. Лінч використовує індустріальний ембієнт, фонові шипіння, пориви вітру й гул, повторювані й какофонічні звуки — цей саунд додає ×100 до напруги. А музика в роботах режисера часто обманює глядача: поки на фоні звучить обнадійлива мелодія Бадаламенті, на екрані відбувається щось жахливе.
Картини Лінча
Девід Лінч зробив собі ім’я у сфері кіно, але він також пише картини з часів коледжу (колись це був його єдиний passion). Про живопис Лінча знають менше, ніж про фільми режисера, але все ж знають: його роботи продаються за нормальні гроші та виставляються в топових галереях США та Європи.
Картина Девіда Лінча. Джерело: nytimes.com
Лінч залишається собою, з яким би медіумом не працював — тому його картини все такі ж сюрреалістичні, дискомфортні та заплутані. А ще роботи художника схожі на страшні дитячі малюнки — він каже, що саме вони його і надихають. Лінч використовує все, що є під рукою: додає на полотно сигаретний попіл, пластилін, клей, проволоку. Його роботи суперфактурні та часто містять написи (які не пояснюють зміст картин, а роблять їх лише кріповішими), наприклад, «Боб опинився у світі, який він не розуміє» або «Раптом мій будинок став деревом виразок».
Картини Девіда Лінча. Джерело: kaynegriffin.com
Як бути Лінчем
Девід Лінч каже, що в усьому покладається на інтуїцію та випадок — і вірить, що ідеї приходять до нього самі (їх лише потрібно виловити, як рибу з річки). Але режисер читерить, коли говорить так. Ідеї не звалюються йому на голову — він проробляє велику роботу, аби знайти їх і скласти з них пазл, зокрема прокачує (само)свідомість. Нижче — кілька порад, щоби перенести лінчівський вайб у своє кіно:
#1. Обманюй очікування. Лінчу чхати на триактну структуру, поворотні точки, шлях героя та інші правила драматургії — і це вирізняє його серед інших. Вийти на справді нетипові ідеї допоможуть креативні техніки сюрреалістів, до яких належить Лінч:
- — дислокація — переміщення предмета (або сцени) в нетипове для нього середовище (наприклад, банки з майонезом і варенням на поличках у ванній)
- — подвійне зображення (або експозиція) — можеш взяти фотоапарат і накласти максимально суперечливі кадри один на одний
- — експерименти з масштабом — коли певні об’єкти показують значно більшими або меншими, ніж в реальному житті, це викликає дискомфорт (Лінч використав цей прийом у «Твін Піксі», коли створював персонажа Гіганта)
Обман очікувань також допоміг Лінчу в комерції. Коли режисер висував акторку Лору Дерн на «Оскар», замість таргету та преролів на ютубі він привів корову на Голлівудський бульвар — і це була найкраща реклама (лайфхак усім піарникам, щоб врятувати артівент без бюджету). А в рекламі PlayStation 2, яку зрежисував Лінч, жодного разу не з’являється ігрова консоль — зате там є мумія, летюча голова та качка, що говорить.
Девід Лінч висуває акторку Лору Дерн на «Оскар». Джерело: faroutmagazine.co.uk
#2. Запам’ятовуй сни. Шукати ідеї в собі, а не назовні, допомагають медитації, саморефлексія та фіксування снів. Спогад зі сну допоміг Лінчу лише раз (в роботі над «Синім оксамитом»), але він любив заходити в стан трансценденції (напівсну). Схожим чином зі снами експериментував інший сюрреаліст — Сальвадор Далі. Він засинав у кріслі з ключем в руці, його м’язи розслаблялись, ключ падав і повертав художника до реальності — тоді він фіксував образи, які прийшли до нього за кілька секунд дрімання.
#3. Мисли образами, а не словами. В Лінча складні стосунки зі словами — тож замість них він покладається на візуальні образи, асоціації, запахи, кольори й звуки. Якщо працюєш над ідеєю фільму, вийди на вулицю і послухай, понюхай або подивись на неї — не перекладай ці відчуття на мову. А якщо слів не уникнути, спробуй техніку автоматичного письма (ще один прийом сюрреалістів). Пиши перше, що спадає на думку, роби це швидко і не замислюйся над тим, як закінчиться речення.
#4. Не дивись чуже кіно. Всі говорять про важливість навченого ока, а Лінч — навпаки. Режисер рефериться на реальність (а ще на Біблію, картини Едварда Гоппера і музику), але не на інші фільми — якось журналіст The Guardian з’ясував, що той не бачив жодного гучного релізу 2018 року. Логіка така: не дивишся чуже кіно — зменшуєш шанси несвідомо скопіювати чуже рішення або стиль. Це класно та страшно водночас. Класно, тому що автентично. Страшно, тому що це про (кіно)ізоляцію — ти орієнтуєшся лише на самого себе.
David Lynch didn't create in a void. He borrowed from surrealist artists like Francis Bacon and Edward Hopper https://t.co/JPbs6J6DiE pic.twitter.com/K9lu43D39F
— Copy-Me (@copymeorg) September 1, 2017
#5. Поясни собі, щоб не довелось пояснювати іншим. Якщо ти не до кінця розумієш, чому щось відбувається з твоїми героями, — 99,9%, що авдиторія це відчує. Не обов’язково пояснювати глядачам кожне своє рішення (Лінч вважає, що це руйнує магію кіно). Але ти сам маєш бути впевненим у тому, що робиш.
Що подивитись, якщо бачив усього Лінча
Як і Лінч, усі креатори — унікальні. Не існує двох однакових фільмів, роликів чи інших творів. Але ми також не живемо в ізоляції — нас оточують одні й ті ж візуальні, соціальні та культурні контексти, тож схожості трапляються. Навіть Лінч визнає вплив кількох режисерів на себе. Нижче — про них (а також про тих, чиї роботи просто перегукуються з роботами Лінча):
#1. Брати Коени. Вони були одними з тих, хто потрапив під прямий вплив Девіда Лінча в 90-х. У фільмі братів Коенів «Фарґо» багато відсилок до «Твін Піксу»: атмосфера маленького містечка, харизматичні шерифи, вбивство в центрі сюжету.
#2. Алехандро Ходоровський. Цей режисер ще старший та ще відоміший (або як мінімум не менш відомий) за Лінча — його іменем навіть назвали астероїд. Ходоровський знімає так, ніби підключається до чиєїсь підсвідомості й транслює її на екран — його фільми містичні, медитативні та часто засновані на міфах.
#3. Джоселін ДеБоер. Акторка й режисерка з поки що невеликою фільмографією, яка зняла «Трава зеленіша» — кіно про абсурдний світ, де жінки народжують футбольні м’ячі, а діти перетворюються на собак.
#4. Арі Астер. Режисер горорів «Сонцестояння», «Спадковість» та «Усі страхи Бо», який лякає глядача нестрашними речами: сонячною погодою, святковими розвагами, ляльковими будинками.
#5. Федеріко Фелліні. Неочевидна паралель, але сам Лінч говорив про вплив італійського режисера на свою творчість. Це особливо стосується фільму «8 1/2», в якому Фелліні вдалось «передати емоцію, нічого не кажучи й не показуючи прямо».
#6. Юлія Дюкурнау. Так само як і Лінч, ця режисерка терпіти не може пояснювати своє кіно. А воно в неї потужне і чимось нагадує «Голову-гумку», «Людину-слона» та інші ранні роботи Лінча — тут немає сюру, натомість багато боді-горору й того самого відчуття uncanny.
#7. Лоркан Фіннеган. Режисер показує нам найтемніший бік життя в американському котеджному містечку — його «Віварій» починається як типовий ромком про пару, що їде оглядати новий будинок, а закінчується ще гірше, ніж у Лінча.