Skvot Mag

Нестійка архітектура

5 типів споруд, які складно адаптувати.

Нестійка архітектура
card-photo

Шура Кузнєцова

Авторка у SKVOT

22 грудня, 2021 Архітектура Стаття

Адаптивність — один із принципів sustainable-архітектури і взагалі sustainable-всього. Ми тримаємо фокус на тому, щоб нічого не руйнувати — натомість обживати та освоювати по-новому. Але правда в тім, що це можливо далеко не завжди.

Деякі архітектурні об’єкти XX століття — одного разу збудовані на душевному підйомі, — тепер стали важкою ношею. Перевикористовувати їх непросто — з різних причин: від браку грошей до бюрократичних складнощів. Вивчаємо ці помилки минулого, щоби засвоїти уроки і бути обережнішими.

Типова забудова

У 1930-ті роки міське населення Європи та країн СРСР почало стрімко зростати, а масова забудова міст панельними будинками почала набирати обертів.

Якщо у Франції до 70-х років панельки вже почали зносити, усвідомивши всі мінуси такої забудови, то в СРСР не змогли зупинитися: житла катастрофічно не вистачало, комунальне життя було нормою, а комфорт видавався чимось буржуазним (і непотрібним). Панельні хрущовки почали будувати наприкінці 50-х, а закінчили лише у 80-х.

Задовго до будівництва хрущовок архітектор Лазар Черіковер писав наукові роботи про те, скільки місця потрібно людині для життя. Наприклад, за його розрахунками, щоб накинути пальто, вистачить простору завширшки 80 см, а щоб вмитися — 70 см:

Роботи Черіковера — розрахунок габаритів житлових приміщень з урахуванням потреб людини

Розрахунки Черіковера не стали чимось новаторським — приблизно в той же період Ле Корбюзьє розвивав схожу систему Модулор. Але саме дослідження Черіковера стали основою при проєктуванні сотень тисяч радянських хрущовок.

Хрущовки змінили побут у СРСР. Швидкість будівництва (готовий будинок менше ніж за 2 тижні) вражала, а можливість жити зі своєю сім’єю в окремій квартирі здавалася дивом. Стояла задача покращити житлові умови — і Радянський Союз став світовим рекордсменом із масової забудови.

Що ми зрозуміли

Економія хороша в міру, а якість забудови — важливіша за швидкість. Ціну будівництва хрущовок знизили за рахунок комфорту: немає лоджій і ліфтів (5 поверхів не вимагали ліфта взагалі, а 9 — дозволяли обійтися без вантажного), високих стель (максимум 2,7 м) та теплих стін.

Новим поколінням також треба десь жити. Площа квартири розраховувалася на кількох членів сім’ї. Але коли люди почали заводити дітей, виявилося, що три-чотири покоління не можуть сісти разом за один стіл на кухні.

Боротьба за мінімалізм не повинна псувати місто. Історик архітектури Хан-Магомедов вважав, що надмірний утилітаризм хоч і виконав свою соціальну задачу, але приніс велику проблему — рівень експертизи серед архітекторів упав.

 

Автобусні зупинки

Зупинки громадського транспорту — це малі архітектурні форми з базовою функцією: забезпечити людям місце, де можна було б дочекатися автобуса та сховатися від дощу чи сонця. Але не в СРСР. Автобусні маршрути пронизували найвіддаленіші куточки країни, а зупинки були єдиним способом локальних архітекторів виразити себе.

Ці об’єкти залучили канадського фотографа Крістофера Гедвіга: за 12 років він проїхав 30 тис. км країнами колишнього Союзу і випустив два томи фотокниги Soviet Bus Stops. За словами Армена Сардарова — білоруського архітектора, якому Гедвіг дав слово у проєкті, — саме «дорожній архітектурі» дозволили не відповідати радянській ідеології типізації. Маршрути, що з’єднують країну, мали приносити задоволення.

Арки, дивні форми, будь-які кольори та матеріали — із зупинками можна було робити все, що не можна було робити з усім іншим. Можливість спроєктувати незвичайні об’єкти стала рятівним містком між радянською масовістю та масовістю споживацькою.

Що ми зрозуміли

Чим різноманітніший декор, тим складніше його підтримувати. У провінційних містечках та далеких селах немає ресурсів та фахівців, які б взяли на себе збереження архітектурної спадщини. Особливо коли йдеться про дрібні об’єкти, розсипані країною в сотнях кілометрів один від одного.

Краса не має перешкоджати функції. Архітекторів нагороджували за творче бачення, а Зураб Церетелі сказав: «Мистецтво завжди має бути на першому плані». При цьому багато зупинок не мали дахів і навіть стін.

Підземні переходи

У Європі та США пішоходів не змушують дертися сходами, щоб перейти дорогу. Якщо людина і спускається під землю, то зазвичай заради метро. Проте багато підземних переходів залишилося в країнах колишнього СРСР і на Далекому Сході — наприклад, у Китаї.

Забудовувати міста Союзу підземними переходами почали наприкінці 1950-х: вважалося, що вони не псують зовнішній вигляд міста та не заважають дорожньому руху. Насправді з мінусами переходів ми боремося й досі. Наприклад, потрібно обслуговувати ліфти (які часто не працюють) та підтримувати перехід у порядку — це пристойні гроші.

Що ми зрозуміли

Більше сходів — недоступніше місто. Позавуличні переходи роблять місто незручним для маломобільних громадян: люди з інвалідністю, пенсіонери, батьки з візочками — це значний відсоток населення. Тягнути по переходу велосипед чи візок — ну таке собі.

Більше сходів — більше небезпеки. Переходи травматичні, і як не дивно, їх наявність не зменшує кількість ДТП. Перейти по землі набагато зручніше (і люди переходять), а іноді людина, якій фізично складно спуститися в перехід, не має варіантів.

Не можна розв’язувати проблему одних (автомобілістів) за рахунок інших (пішоходів). Від заторів підземні переходи не позбавляють. Чим складніше пішоходу пересуватися містом, тим ймовірніше, що він вибере машину чи автобус. А цього нам якраз не треба.

 

Спортивні споруди

Класичний приклад спортивних споруд, які нікому не потрібні — це олімпійські об’єкти. Країни-господарі виділяють величезні гроші на підготовку до змагань: будують стадіони, басейни та цілі олімпійські села. Але щойно сходить лавина туристів, всі ці об’єкти списуються з рахунків.

Найчастіше ситуація розвивається так: одним країнам вдається підтримувати потік людей на об’єкти (хоча це шкодить місцевому населенню — життя сильно дорожчає), інші опиняються в економічній кризі, бо привабити туристів більше не виходить.

У другому випадку після Олімпіади залишаються занедбаними величезні території з гігантськими спорудами. Деякі з них не вдається окупити, особливо якщо об’єкт побудований для спорту, для якого в країні більше нічого немає (наприклад, для бобслея потрібна спеціальна траса).

Лижний трамплін Олімпіади 1984 року в Сараєві (ліворуч), покинутий олімпійський басейн в Афінах (праворуч)

Що ми зрозуміли

Чим більші витрати, тим болючіші наслідки. Економісти Оксфордського університету прирівняли витрати на Олімпійські ігри до втрат через природні катастрофи та війни. Фахівці радять використати олімпійську інфраструктуру однієї країни хоча б двічі.

І тим більша відповідальність за ці наслідки. Додамо сюди шкоду екології: знищення природи та безліч відходів. І хоча Міжнародний олімпійський комітет опублікував звіт про успіхи дотримання стійких принципів, масштаб Ігор змушує сумніватися у їхній екологічності.

Рекреаційні об’єкти

XX століття пережило декілька бумів готельного бізнесу — з перервами на війни та економічні кризи. Сучасний вигляд він почав набувати у 50-ті роки, коли авіаперельоти стали поширеним явищем. Тоді частиною промисловості масових розваг стали готелі, до яких приєдналися ресторани, бари, казино.

Люди почали подорожувати, і світ став доступнішим — це чудово. Але в усьому була надмірність: величезний потік інвестицій призводив до зайвої забудови та простоювання номерів. У таких умовах розкішні готелі не виходило утримувати довго.

Купа готелів, будинків відпочинку, дитячих таборів по всьому світу стоять занедбаними з різних причин: політичних, бюрократичних, фінансових чи банально через непопулярність. Найзнаменитіший приклад — Борщовий пояс у США, курортний район із 500 будинків відпочинку, пік популярності якого припав на середину XX століття.

Листівки з фото готелю Concorde. Джерело: flickr.com/edge_and_corner_wear

Що ми зрозуміли

Будувати потрібно не більше, ніж достатньо. Готельний бізнес, як і будь-який інший, має свою рентабельність, і її можна заздалегідь оцінити. Якщо вже на старті зрозуміло, що 200 готелів для регіону — забагато, варто задуматися.

У приміщень має бути декілька функцій. Щоби з часом не зайти в глухий кут, краще продумати додаткові формати використання споруд. В одному залі вранці можна провести сніданок для мам, а ввечері — презентацію.

Сертифікації стійкості вигадані не вчора. Орієнтуватися на вимоги LEED та BREEAM — the must. Туристи все частіше оцінюють місце для відпочинку з погляду екологічності, а везти мармур для обробки з іншого кінця світу — рішення, що залишає сумнівний екослід.