В час Spotify та софтів на кшталт Ableton Live просто музикантом бути важко. Найчастіше ти музикант + *представник професії, яка дає стабільний дохід* — бо стримінги конкретно недоплачують креаторам, а збирати великі концерти вдається не кожному.
Це історія про більшість — але не про всіх. Наприклад, Юра Водолажський 18 років присвятив виключно музиці: писав її для себе, інших музикантів та брендів. Юра продюсував перші альбоми Артема Пивоварова, працював із Jamala, Brunettes Shoot Blondes, Sauvane, Akine, KEBU та ШANA, створював музику та саунд-дизайн для Ferrari й Samsung, а зараз веде проєкти Wavewalkrs, AVJam та STUDII. Розпитали Юру про його шлях у сфері, а ще:
- — як піти в комерцію та не втратити себе
- — як заметчити саунд із картинкою
- — чому в імпровізації теж є правила
- — як дружня конкуренція та простота допоможуть музичній сфері
- — як потрапити на Євробачення
Ти в музиці вже 18 років — як ти прийшов у сферу й не перегорів нею за такий довгий час?
Взагалі в мене математична освіта — я вчився в Харківському національному університеті імені Каразіна. Музику я підхопив від брата — він був басистом у 90-х, грав у різних панк-групах, а потім зав’язав із цим, але бас-гітара залишилась. Я взяв її, почав імпровізувати та грати те, що мені подобалось, а потім випадково побачив оголошення в магазині, що дез-метал-гурт Hazeborn шукає басиста. Почалася двіжуха з репетиціями, концертами — у свій перший тур Україною я поїхав у 2004 році. Мені це було в кайф — і я вирішив обрати музику, а не програмування.
За весь цей час моменти перегорання в музиці у мене траплялись тільки тоді, коли тиснули зовнішні обставини. Наприклад, війна. Минулого року я, як і всі, відчував обов’язок піти в ЗСУ. Але потім зрозумів, що не маю жодного досвіду, тож не зможу бути дійсно корисним на фронті. Тому вирішив залишитись у музиці.
Ти пишеш музику, продюсуєш артистів, робиш мікс- і саунд-дизайн. Як поєднуєш усі ці ролі — і яку з них любиш найбільше?
Мастеринг, саунд-дизайн, написання музики для комерційних проєктів — все це я роблю, щоб займатись власною творчістю. Я закоханий у процес створення музики — мені це подобається значно більше, ніж випускати її чи ділитися нею. І я б залюбки займався виключно власною музикою, тільки бувають періоди, коли вона не приносить доходу. Тож я знайшов для себе компроміс — набирати в такі періоди сторонні проєкти.
Насправді творча реалізація є навіть у комерції. Кожного разу, коли я зводжу комусь пісню, відкриваю щось нове в процесі. Потім ці інсайти допомагають мені працювати над власним матеріалом.
Музика для себе та музика для клієнта — в чому ключова різниця?
У своїй музиці я можу робити будь-що та будь-як — ніхто не скаже мені «внеси тут правочку, а тут поміняй ось це і ще це». А коли я працюю з комерційним замовленням — виконую певну задачу, втілюю чиєсь бачення. Проте я завжди роблю музику так, як мені подобається, навіть для рекламних роликів. Мені важливо, щоб моя музика працювала на ідею клієнта — і водночас мені було приємно її слухати.
Є ще колаборації — це щось середнє між музикою для клієнта і для себе. Тут так само треба часто йти на компроміси, але якщо є впевненість у власному баченні — його варто доносити (тільки якщо ця ідея зробить композицію кращою).
Музикант може сформувати власний стиль, якщо працює тільки з комерцією?
Безумовно. Насправді будь-який професіонал робить роботу по-своєму — особливо в креативній сфері. Музиканти використовують різне обладнання, по-різному створюють саунд, формують різну стилістику. Важливо, щоб замовники це розуміли — і не просили Василя зробити так, як у Петра. Якщо хочеш, щоб звучало як у Петра — йди до Петра. Це дуже проста штука, яку, на жаль, більшість не розуміє.
Перш ніж іти до композитора, клієнту треба послухати його роботи. Зрозуміти, чи близькі вони йому насправді. І якщо близькі — дозволити композитору робити музику так, як він її робить. Це набагато природніше, ніж намагатися зробити з нього когось іншого. Наприклад, я не думаю, що до Ганса Циммера приходять і кажуть: «Там у Трента Резнора нещодавно вийшов офігезний саундтрек, зможеш зробити так само?». І він такий: «Так, пацани, звичайно». Якби він так робив — не був би Гансом Циммером.
Часто найбільше довіри до мого стилю було на найдорожчих проєктах. Нам пощастило працювати з кількома світовими компаніями: Cybin, Front Pictures, Roshen. Співпраця виглядала десь так: 3 тижні кайфової роботи, жодних правок, повна довіра та величезна купа грошей. А якась робота за $100 — це зазвичай купа запитань, переживань і нервів.
Що саунд-дизайнеру потрібно знати про фільм, аби створити потужний звук — і підсилити візуальний ряд?
Для саунд-дизайнера основне — зрозуміти задум режисера. Покомунікувати з ним стільки, скільки справді потрібно, почути, чого він хоче, на що він рефериться. Я завжди дуже глибоко копаю. Аналізую сценарій. Часто імпровізую під картинку — просто граю те, що відчуваю. Але при цьому тримаю в голові багато інформації, яку отримав під час комунікації з командою, а деталі я створюю потім. Десь щось зашурхотіло, зарухалось — це вже нюанси.
До речі, якщо робиш звук для чогось, чого не існує в реальному світі (але існує в ролику), — можеш не обмежувати себе. Вигадані об’єкти можуть звучати як будь-що — ти перший, хто вигадує для них саунд.
Який найбільший факап може зробити саунд-дизайнер?
Найбільший факап — озвучити все, що відбувається на екрані. Так, саунд-дизайнер може вкласти в це багато часу та зробити якісно — але я б не сказав, що ролик стане від цього кращим. Навпаки, звуків буде забагато і вони почнуть відволікати, перетворяться на шум. Є речі, які взагалі не озвучуються, — а є такі, що озвучуються підсилено та виходять на перший план.
Звуки теж працюють на ідею — що в саунд-дизайні, що в музиці, що у створенні композиції під час джему. Ти можеш стати з гітарою та навалити мільйон нот, але це не допоможе композиції. Нескінченне соло на гітарі приверне всю увагу до тебе, але крім цього нічого не станеться.
Музику роблять не окремі ноти, а цілісна композиція. Наприклад, я граю на піаніно. Моя мета — створити твір із початком, розвитком, кульмінацією, фіналом. Я не роблю це заради того, щоб натискати на клавіші.
Про джеми — для чого музиканти на них ходять?
У всіх, хто приходить на джем, свої цілі. Хтось хоче привернути увагу до себе та своїх скілів, комусь подобається вайб. Я ходжу на джеми за комунікацією. А ще тому, що мені подобається створювати музику разом з іншими. В цьому якраз основна різниця між імпровізацією в студії сам на сам і на джемі — тут я слухаю, що грає кожен музикант, і намагаюсь органічно додати щось від себе.
Кожна моя ідея має працювати на цілісну структуру. Я не навалюю купу нот просто тому, що мені хочеться. Хоча деколи на джемах таке відбувається, особливо з недосвідченими музикантами. Не у всіх є розуміння, як грати разом.
Взагалі я почав досліджувати джеми у 2020 році. Тоді ми з моїм партнером Нікітою Рєвою багато імпровізували разом. Поступово це переросло у вечірки в нашій київській студії — спочатку на них приходили кілька друзів. Ми пили пивко, грали музику. Пізніше людей ставало більше — знайомі кликали знайомих: хтось варган приносив, хтось грав на синтезаторі.
Через рік ми вже орендували велике приміщення, в якому було сім музичних студій. Там ми проводили закриті вечірки, де люди могли досліджувати різні кімнати: десь грали диджеї, десь — вініли, десь просто чайок пили. На такі двіжі часом приходило більше ніж 200 людей. Ми вже почали задумуватись, чи не дати цим вечіркам назву, структуру та якось монетизувати цю історію, але почалась повномасштабна війна.
А зараз ти проводиш джем-сесії в Берліні. Як це відбувається?
Минулого року я випадково потрапив у дуже прикольне місце, MotionLab.Berlin — це такий коворкінг для задротів, які займаються 3D-моделюванням. Там багато 3D-принтерів, технічного обладнання, а посередині цього величезного ангара стоїть автобус. Плюс там дуже хороша акустика — тому я подумав, що було б прикольно пограти в цьому спейсі.
Перший джем у MotionLab ми провели в травні 2022 року з Нікітою FREEBOID, візуальним митцем з України. Разом із нашими друзями-митцями з Лос-Анджелеса, Еріком Медіною та Джеймсом Фейдером, ми організували аудіовізуальний івент. Також ми запросили музикантів XARMS і KEBU приєднатися. Так нам вдалося поєднати музику та візуальний арт. Гостям сподобалось, і зараз ми проводимо такі івенти щомісяця.
Я не роблю джем-ком’юніті тому, що маю якісь суперцілі чи плани з захоплення світу. Мені просто по кайфу стати й три години імпровізувати з іншими. До речі, зазвичай українські івенти в Берліні дуже українські — але на наші джеми приходить багато людей з інших країн і з самої Німеччини. І мені дуже подобається, що івенти виходять такими інтернаціональними.
Для чого музиканту колабитись з іншими музикантами (або візуальними митцями) — і як обрати правильну людину для партнерства?
Найчастіше в музикантів, що створюють музику, виникають різні образи в голові. Тому люди й почали знімати кліпи — тобто надавати музиці якийсь візуальний ряд. Картинки та звук дуже добре поєднуються, тож колаба з візуальним художником може бути цікавим досвідом. Ще прикольно, коли ти щось граєш, а митець водночас створює арт під твою музику та задає певний настрій.
Людей для колаборації я обираю виключно на відчуттях. Якщо мені добре з людиною, є сенс спробувати з нею щось зробити. Наприклад, перед тим, як заколабитись з Артемом Пивоваровим, ми просто зависали разом у Харкові. Він грав на гітарі, у мене тоді вже була студія — і я запропонував зробити щось спільне. І от, у людини кар’єра сталась.
Так само було і з Нікітою Рєвою — у 2017 році наш спільний друг, Денис Ямбор зі Zvukoceh, запропонував нам зробити музику для його проєкту VILNA. Цей проєкт потрапив на нацвідбір Євробачення, навів шуму — і ми вирішили продовжити робити власний саунд. Так стався Wavewalkrs. Створення арту — це просто розвиток нашої комунікації. Класно проведений разом час, який ще й виливається в музику.
80% українських креаторів не заробляють на музиці достатньо, аби покрити базові потреби. Чому так?
Якщо 20% українських музикантів заробляють своєю творчістю, це навіть дуже непогано. Це вдається маленькому відсотку креаторів, незалежно від країни. Ринок стає все більшим, а створення музики — доступнішим. Кожен, хто має ноутбук, може писати треки. Порогу входу в індустрію просто немає.
Раніше лейбли визначали, кого випускати, а кого — ні. Музиканти конкурували та намагалися робити щось дійсно якісне. А зараз ти відкриваєш ноутбук, записуєш демку, в цей же день заливаєш її на дистриб’ютори — і завтра вона на спотіфай. Навіть дуже неякісний трек може підірвати тікток, і купа людей почне його слухати. Музикант не зробив для цього жодного професійного руху, але отримав авдиторію, гроші, увагу. Водночас є багато креаторів, які займаються музикою все життя, вчаться в академіях, витрачаються на обладнання — але не отримують жодного прибутку та їм доводиться працювати, наприклад, у кавер-бендах.
Якщо казати про Україну загалом — проблема в тому, що суспільство не налаштоване на споживання арту. Ти, я, наші друзі перебуваємо в бульбашці. Звісно, зручно сісти в кав’ярні на Золотих Воротах і думати, як усе класно. Але потім виходиш за межі свого кола та розумієш — те, що ти робиш, людям не цікаво.
Були періоди, коли здавалося, що Україна має попереду хороше майбутнє — у 2010–2012 і 2015–2016 роках. Тоді в країні було достатньо грошей, подій, концертів, фестивалів. Я постійно перебував у вирі — і відчував, що саме так все і має бути. Але зараз війна. Плюс протягом багатьох років величезна країна під боком вимивала таланти з України. Найкращі музиканти їхали до росії, бо там було більше грошей, велика індустрія (а ще вона близько і мову не треба вчити). Та рівень культури в росії дуже низький — і вона нав’язувала його Україні.
Ти багато працюєш у Берліні — місті з суперпотужною електронною сценою. Як західні креатори рухають музичну сферу — та який їхній досвід ти хотів би втілити в Україні?
Найбільше в Україні я хотів би бачити:
#1. Дружню конкуренцію. Коли я працював у Києві в музичній сфері, в мене було враження, що треба здобути певні досягнення, щоб стати частиною спільноти. Відчувалась ворожість, типу: «Ти хто такий, хочеш моє місце зайняти?». В Німеччині такого немає — тут всім байдуже, хто ти, які в тебе досягнення (а важливо, чи цікава ти людина). А ще я хочу, щоб кожен у сфері — і Василь, і Петро, і Даша — робили одну справу. І в першу чергу були націлені на те, щоб створювати класну музику. А не так, що Василь пише музику, аби купити новий айфон, Петро — щоб заробити на квартиру, а Даша — щоби поїхати в Штати.
#2. Менше понтів. У мене був період, коли проєкти, до яких я долучався, ставали популярними. Тоді навколо мене була купа людей, всі поводились дуже френдлі. Щойно я вийшов із цих проєктів і започаткував інший (який не став суперуспішним), всі забули, хто такий Юра. Хоча те, що я роблю зараз, подобається мені значно більше. Я не хотів би відчувати цю різницю у ставленні до себе.
В Німеччині на вечірці до нас із Марією Кебу підійшов якийсь чувак — ми пили пивко, класно спілкувались. А потім я додався до нього в інстаграмі та побачив, що він — фронтмен одного з найвідоміших німецьких гуртів. Чим більш ти чесний, відкритий, тим цікавіше людям із тобою. В нашій культурній сфері, на жаль, все влаштовано інакше — людину оцінюють крізь призму її статусу.
#3. Більший запит на арт. В Німеччині арт — дуже важлива частина життя суспільства. Люди мають смак, освіту, гроші — тому тут активно ходять на концерти, фестивалі, виставки, в клуби. Ми, наприклад, не робили промоушену для нашого джем-івенту. Просто виклали сторіс — і до нас прийшли 200+ людей.
Ти продюсував сингл «1944», з яким Jamala виграла Євробачення у 2016 році. Що музиканту треба зробити, аби потрапити на такий конкурс?
Євробачення — досить специфічний конкурс, я його не дуже люблю. Але так вийшло, що я маю до нього стосунок — після «1944» ми зробили проєкт VILNA, який потрапив у національний відбір. З Brunettes Shoot Blondes ми теж колись декілька разів були на нацвідборі.
Якоїсь закономірності немає: просто відправляєш пісню, якщо журі сподобається — вони її відбирають. Якщо аналізувати пісні, які перемагали, можна простежити схожі моменти в аранжуванні, структурі. Їх можна по-своєму перефразувати. Але це не зовсім творчість — а скоріше задача, проєкт.
А тепер бліц. За яких найдивніших обставин ти зловив ідею для треку?
Деколи мені сняться ідеї для треків. Коли я прокидаюся — пробую їх пригадати й розвинути.
Що найкраще та найгірше може статися в житті музиканта?
Найкраще — концерт на стадіоні. В мене це ставалось, і це було дуже класно. Найгірше — втратити слух. Але я вирішив, що якщо зі мною це станеться, я не залишу сферу. Буду робити музику, яка вібрує.
Якби ти відправляв у космос один альбом, аби інші цивілізації дізнались про нашу музику, — що б ти обрав?
Альбом Takk… ісландського гурту Sigur Rós.