Олександр Довженко, Юрій Іллєнко та Сергій Параджанов творили українське кіно всупереч експансії росії. Минули десятиліття, і сучасні режисери — Катерина Горностай, Аліна Горлова, Антоніо Лукіч, Дмитро Сухолиткий-Собчук, Валентин Васянович — знімають кіно під час російсько-української війни.
Як режисеру працювати в Україні зараз, знають Марися Нікітюк і Максим Наконечний. Марися працювала над фільмами «Я, Ніна» (2023), «Додому» (2019) та «Коли падають дерева» (2018). А Максим зняв картину «Бачення Метелика» (2022) і спродюсував кіно «Цей дощ ніколи не скінчиться» (2020).
На SKVOT-лекції режисери розповіли, що відбувається з кінофестивалями в Україні, які картини потрібні зараз і де початківцю в кіно шукати можливості. Ми виділили основні думки та зібрали їх у конспект.
Якою була кіноіндустрія до повномасштабної війни
Після 2014 року в Україні стався бум кінематографа: «Плем‘я» (2014), «Додому» (2019) та «Бачення Метелика» (2022) з’явилися в Каннах. «Коли Падають Дерева» (2018), «Стоп-Земля» (2022) і «Ти мене любиш?» (2023) відзначили на Берлінале. «Зима у вогні» (2015), «Атлантида» (2019) і «Погані Дороги» (2019) знайшли свого глядача у Венеції, а «Клондайк» (2022) — на Санденсі. Зараз ситуація гірша і (зі зрозумілих причин) працювати в кіно стало важче, ніж раніше.
Марися Нікітюк: До повномасштабки було більше можливостей зайти у виробництво кіно з нуля. Тоді Україна мала багато режисерських дебютів. Можна було зробити портфоліо та приходити з ним в національний фонд Держкіно, щоби претендувати на фінансування.
Максим Наконечний: Після початку повномасштабної війни в Україні лишилися здобутки попередніх років. А от можливості, які в державу принесла постмайданна спільнота, знівелювалися. Головна проблема — немає державного фінансування.
В Україні існувала та існує інституція Держкіно. Вона здебільшого і спонсорувала всі авторські кінопроєкти. Зараз Держкіно не оперує такими бюджетами, як до повномасштабки. Можливості фінансування доступні лише для тих, хто має послужний список. Інституції кіно в Україні стагнують, тому для креаторів звужується вікно можливостей.
Навіщо займатися кіно зараз
У публічному просторі можна почути, що кіно зараз не на часі. Наша економіка стала на воєнні рейки — тому фокус фінансування змістився на фронт. Саме тому нам потрібне кіно про війну та цивільне життя — для рефлексії та публічного діалогу.
Максим Наконечний: Війна змінила сприйняття минулого і майбутнього, публічний та колективний простір. Те, що відбувається зараз, — унікальний етап нашої історії, і його потрібно зафіксувати. Є кілька очевидних (і не дуже) причин, навіщо українцям кіно під час повномасштабної війни:
#1. Кіно — інструмент колективної пам’яті та колективного архіву. Кожен фільм є дослідженням того, як війна змінює людей. Тому важливо робити героями й цивільних, і військових, і цивільних, які стали військовими.
#2. Україна говорить мовою кіно з іноземцями. Зараз як ніколи нас мають чути за кордоном. Українців сприймають зокрема через українські продукти. Кіно заявляє про нашу спроможність як політичної нації говорити на рівних з іншими державами та робить нас суб’єктними на міжнародному рівні.
Наприклад, Дмитро Сухолиткий-Собчук, режисер «Памфіру», був присутній на European Film Awards 2022. Там Дмитро виступив із закликом звільнити Максима Буткевича (українського журналіста і військового, що потрапив у російський полон у червні 2022 року — прим. ред.). Це приклад того, як наші митці використовують кожен шанс, щоб говорити про Україну на міжнародній арені:
#3. Кіно показує реальність. Мистецтво виникає з реальності та йде в реальність. Зрозуміло, що кожну картину, навіть документальну, знімають люди. Тому будь-який фільм є суб’єктивним. Проте коли ми знімаємо кіно, транслюємо нашу правду, яка має бути почута.
Важливо говорити про смерть, бо вона, на жаль, дуже близька до нас. А ще про сприйняття смерті та її постійну присутність у людському житті. Мистецтво показує, як війна впливає на ті сфери, де вона, здавалось би, не присутня. Як війна росії в Україні впливає на інші держави, як це проявляється там.
#4. Кіно формує ідентичність, яка постійно зазнає прямих атак ворога. Наріжним каменем ідентичності є культура. Чим більше існує культурних продуктів — тим важче ворогу зламати нас і нашу ідентичність.
Навіщо українське кіно за кордоном
Українське кіно потрібно показувати не лише українцям, але й іноземцям. Світ має знати про те, що відбувається в Україні. Так ми розвінчуємо міфи про «адіннарод» і «громадянську війну», які досі — на жаль — присутні у світовому інфопросторі.
Марися Нікітюк: Зараз в Україні висока інтенсивність подій, ми постійно сприймаємо інформацію. За допомогою мистецтва ми формуємо власну оптику і маніфестуємо життя в умовах тотальної смерті. Тому кіно є (і буде) інструментом саморефлексії для нас, наших нащадків та іноземців, які мають знати про Україну. Наш кінематограф утверджує нас як націю на міжнародній арені, а також:
#1. Протистоїть росії, яка досі, на жаль, активно присутня у світовому кінопроцесі. Країна-терорист має багатополярний наратив і транслює його на загал. Якщо ми самі не розповідаємо про свій досвід, знайдуться ті, хто розкаже про нас замість нас.
Є приклад з історії: у Німеччині в 1960-х роках відбувався бум п‘єс. Німці говорили про себе, свою провину і свій досвід. Усе, що стосувалося Голокосту і досвіду євреїв, писалося і ставилося євреями. Тут можемо провести паралель із сучасністю: розповідати про Україну мають українці. Більшість українських режисерів та авторів перебувають в Україні: воюють або переживають війну як цивільні. Тож їм є про що сказати.
#2. Нагадує іноземцям про війну. Від новин за кордоном, на жаль, втомлюються. А коли люди бачать сильні історії на екрані, вони емпатують героям, захоплюються, залучаються. Цим чіпляють ігрові картини.
Так, іноземці в курсі, що в нас війна. Вони знають, що нам потрібно більше зброї. Проте не зайвим буде нагадувати ще раз і ще раз, аж поки війна не скінчиться нашою перемогою. Тому 2022 року на прем’єрі фільму «Бачення Метелика» на Каннському кінофестивалі група зробила мистецьку акцію на підтримку України:
Мистецька акція на підтримку України, в якій взяли участь Максим Наконечний і творці фільму «Бачення метелика», на Каннському кінофестивалі 2022 року. Джерело: usfa.gov.ua
Яке кіно потрібне під час війни
Якщо коротко — українське. Потрібні драми про війну, комедії, документальні фільми — все, що показує, яка Україна зараз, якою була в минулому і що на нас чекає далі. У кіно ходять різні люди, тому будь-який фільм знайде свого глядача.
Марися Нікітюк: Частина українців ходить у кіно, щоб відволіктися від важкої ситуації на фронті, постійного психологічного пресингу та поганих новин. Менша, проте все ще вагома частина — хоче долучитися до військового контексту через мистецтво.
Максим Наконечний: До прикладу, документальний фільм «20 днів у Маріуполі» (2023) — картина про те, що відбувалося в портовому місті на початку повномасштабної війни. Цей фільм став найкасовішою українською документальною стрічкою, бокс-офіс якої становить понад 500 тис грн. Якщо глядачі ходять на таке кіно, є потреба його знімати:
Зараз українцям потрібні картини, що відображають їхній досвід. Роби мистецтво, що дає голос героям — нашим співвітчизникам. Необхідні картини, які легітимізують точку зору українців і наш намір розповісти свою історію.
Кінофестивалі в Україні
Попри війну, в Україні проходять кінофестивалі. Частина подій відбувається в гібридному форматі, частина — переїхала до безпечніших областей. Організатори підлаштувалися до критичних умов за часів ковіду, а коли почалася повномасштабна війна — зробили це ще раз.
Марися Нікітюк: В Україні досі працюють фестивалі: Одеський міжнародний кінофестиваль, Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість», фестиваль глядацького кіно «Миколайчук OPEN» у Чернівцях (на батьківщині відомого актора Миколайчука). Після повномасштабної навали кількість фестивалів збільшилася, проте увага до них менша. Люди сфокусовані на рефлексіях і переосмисленні війни, тож мають менше часу на те, щоб стежити за фестивалями.
Максим Наконечний: Наші кіноподії та виробництво орієнтовані на закордон, бо, по-перше, там збереглося фінансування. По-друге, за кордоном з’явився попит на історії з України. Бо кіно — це в першу чергу історії, а в нас їх багато. Проте ланцюг того, як здобути кошти, став набагато складнішим. Навіть за таких важких обставин треба якось викручуватися.
Де шукати можливості
В Україні, на жаль, стало менше можливостей знімати кіно. Проте це не означає, що їх зовсім немає. Режисери знімають картини в Україні зараз, а ще випускають у прокат фільми, зняті до повномасштабної війни.
Максим Наконечний: Перше, що можна зробити, — обійтися своїми силами. Звучить важко, але можливо. Можна також краудфандити: попросити авдиторію зібрати гроші на банку. Так зробив Тakflix: він зібрав кошти на виробництво фільму «70 000 років тому» Едуарда Нечмоглода за допомогою краудфандингу.
Марися Нікітюк: Війна в Україні — на жаль — тривалий процес. Це впливає на кіноіндустрію та креаторів. Навряд чи вдасться наколядувати на масштабний історичний байопік. Проте на короткометражний фільм або малобюджетну картину зібрати цілком можливо. Такі фільми не менш важливі — вони наряду з іншими формують нову кіномову.
Головне у фільмах — базова драматургія, цікавий сценарій та потужні актори. Без цих складових жодні бюджети картину не врятують. Звертайся за можливостями до колег із суміжних сфер мистецтва — виставки, медіа, реклама.
Зараз відбувається переорієнтація та розгалуження джерел фінансування. Існують мікрогранти від культурних організацій. Якщо твоя робота соціально значуща — її можуть проспонсорувати. Фінансування для українських режисерів-початківців, які говорять на суспільно важливі теми, надають House of Europe, KSE, Documenting Ukraine, Artists at risk, UEAF.