Гурт Ptakh_Jung експериментує з інструментами з 2016 року. За цей час хлопці встигли зіграти на даху Довженко-центру, влаштувати тур районами Києва під час пандемії COVID-19 та записати музику до класичних німих фільмів «Людина і мавпа» та «Дніпро в бетоні».
Попри освіту в академічній музиці, клавішник гурту Антон Дегтярьов постійно шукає нові форми у звучанні. Він працював над саундтреками для фільмів Ірини Цілик, Максима Наконечного та Аліни Горлової, його музика також звучить у промороликах Danone, McDonald’s та UNICEF.
В інтерв’ю Антон розповів про starter pack для розширення музичного смаку, про те, чому писати музику для німого фільму страшно та який стереотип про клавішників його бісить.
З чого для тебе починається трек?
Здебільшого з гармонії. Є в електронних саунд-продюсерів така штука, що треки починаються з барабанів. Ти шукаєш біт, грув, бас. І з цього вже вибудовується композиція. Я теж так інколи роблю, але не те щоб свідомо. Ті речі, які мені подобаються і продовжують мене драйвити, починалися з прикольних акордів.
Для тебе важлива атмосфера, люди, місце?
Безумовно. Важливо, щоб нікого не було. Зараз у мене період самітника, не часто буваю на людях, але для мене вони важливі. Під час роботи я люблю максимально бути сам, щоб нічого не відволікало.
З чим асоціюється Ptakh_Jung у слухачів?
Конкретно з Ptakh_Jung історія непроста, тому що цей проєкт зараз на холді й це триває вже понад рік. Але якщо сухо і неупереджено відповідати на запитання — однозначно зі свободою. Це починалось із творчої свободи й завжди було нею в процесі. Це про пошук, експеримент. Будь-хто, хто любить свою справу, відповів би саме так, але це не пусті слова.
На кого ти рівняєшся на міжнародній сцені? В українському просторі, як на мене, Ptakh_Jung стоїть поряд з Антоном Слєпаковим і Стасом Корольовим.
Мені приємно, що ти ставиш нас поруч із такими артистами. І я розумію логіку. Мабуть, тому, що вони роблять те, що хочуть, і роблять, бо не можуть цього не робити.
Якщо казати про світових, то таких багато. У нас еклектична музика, від академічної класики, від класичних імпресіоністів Дебюссі, Равеля — і до Moderat. Особисто мене Apparat, тобто Саша Рінг як музикант, надихає вже давно, ще з початку його сольного проєкту Apparat, потім у результаті Modeselektor+Apparat = Moderat у тому числі.
Безумовно, це і якісь чуваки поважче типу гранжевих чи ню-металових. Цю музику продовжую любити, хоча не так часто слухаю. І, ясна річ, Radiohead. Це нескінченне джерело натхнення.
До речі, в останніх турах Radiohead присутня візуалізація — обличчя Йорка на екрані в кружечку, і це наче жарт над слухачем. Наскільки важлива візуалізація для електронної музики?
Мені це виглядає як прикольний і тонкий стьоб. Мабуть, їм кажуть: чуваки, треба візуалізацію, бо зараз усі так роблять. А вони — окей, нате вам, але зробимо по-своєму.
Для мене як для музиканта музика, звичайно, пріоритетна. Я не відчуваю необхідності у візуалізації як музикант. Але розумію, що це і дух часу, і треба думати про публіку. У моєму ідеальному світі всі сиділи б у темному приміщенні та просто слухали музику. Це був би для мене той формат, в якому все саме себе виправдовує.
Решта — це вже додаткові спецефекти для посилення враження. Я не применшую зараз у жодному разі роботу будь-якого відеоартиста чи відеоартистки. Але якщо вже казати про концерти й шоу, то відео виправдане.
У випадку як нашому, так і моєї сольної електронної музики це допомагає слухачам у пошуку асоціацій та емоцій. Сучасні технології дозволяють це робити, а сучасні слухачі/глядачі потребують цього. Власне, музика вже перестала бути самостійною. Мистецтво зароджується на сценах із відео.
Хто кого шукає: проєкт музиканта чи музикант проєкт?
У моєму випадку частіше проєкт шукає музиканта. Але буває по-різному. Наприклад, є відзнятий матеріал, чорновий монтаж, і режисер чи режисерка розуміють, що бракує музики. Або початково є проєкт, який запрограмований на те, що там буде музика, тому що це один із тих художніх засобів, якого проєкт потребує ще до стадії розробки.
Музику до фільму «Євродонбас» написав Антон Дегтярьов
Найчастіше або продюсери, або режисери, з якими я знайомий особисто, звертаються і кажуть: «Ось є така історія, чи цікаво? Давай поговоримо». У мене були різні періоди: я намагався і сам собі знаходити проєкти, створював розсилки по продакшенах тощо. Але в моєму випадку це не спрацювало. Це не значить, що ні для кого не спрацює.
У тебе був досвід написання музики до німого фільму і до сучасного. Чим вони відрізняються?
Діаметрально. Почну з німого кіно. Упродовж усього фільму звучить музика, а ти як автор музики вклинюєшся фактично в роль співрежисера. Яку музику ти зробиш, так глядач це і буде сприймати. Тобто тут поле для діяльності надзвичайно широке і цікаве. З німим кіно страшно через те, що тобі дають настільки велику кількість свободи, до якої ти не готовий. І ти не розумієш, з чого почати. Можна грати контрастами, коли те, що відбувається на екрані, не відповідає тому, що звучить. Можна, навпаки, підтримувати те, що відбувається у відео.
З художнім кіно геть інакше. Там теж можуть бути варіанти. Або це буде непомітна музика, яка може посилювати ефект, або навпаки — чітко має промовляти, що от тут зараз уважно, бо це дуже, бляха, важливо. У художньому кіно Голлівуд створив такі упередження і кліше, що якщо герой переживає, то музика має бути лірично-меланхолійна. Або відбувається батальна сцена, і музика має бути енергійна, активна і драматична. Відповідно в роботі над художнім фільмом ці кліше можуть допомогти. У випадку з німим кіно, як я і казав, варіантів безліч.
У німому кіно сам монтаж відрізняється від того сучасного, до якого ми звикли. Там можуть показувати сцену дві хвилини, і сучасними очима ти думаєш: блін, невже це аж настільки важливо. Але ж ми не знаємо, як 80–90 років тому люди сприймали кіно. Їм тоді, мабуть, здавався важливим цей момент. Зараз для нас пріоритети трохи інші в тому, що ми бачимо на відео, але в німому кіно треба підтримувати ці епізоди музикою.
Часто для електронників створення музики до кіно є сайд-проєктами, а не самоціллю. Які в тебе уявлення про музикантів у кіноіндустрії?
Прикольне спостереження, я з цим погоджуюсь. У мене просто діаметрально протилежна штука. Якщо ставити на один рівень електронну музику і музику до кіно, то для мене якраз електронна музика — це більше сайд-проєкт, ніж кіно. Музикою до кіно я хотів займатись набагато давніше, ніж сів за секвенcер.
Зараз домінує робота над кіно, тому що електронщина з огляду на повномасштабне вторгнення мені в принципі не йде. Я по-хорошому заздрю людям, які можуть її зараз робити, тому що про себе такого сказати не можу. Я бачу в кіно конкретний зміст і зараз є чим займатись у цьому напрямку.
Яка механіка процесу написання музики? У тебе була історія, коли режисер зустрічається з композитором, є сценарій, але ще немає готового фільму, і вони перед цим проговорюють, чого б вони хотіли?
Переважно саме так і відбувається. Музикант залучається тоді, коли режисер точно знає, що музика потрібна. Тобто це стає зрозуміло не на фінальній стадії монтажу, інколи навіть до знімань. Були такі випадки, коли ми з режисеркою зустрічались і проговорювали загальний музичний концепт. Нерідко бувало, що монтаж ще не узгоджений і поки він триває, залучається композитор, тому що від музики може залежати й монтаж.
Наскільки важлива самопромоція? Чи достатньо бульбашки, де тебе знають професійно?
Якщо музиканту це комфортно, то звичайно. Але цим має займатись не музикант. Я доволі ретроградний та консервативний чувак у плані промоції та навряд чи зможу бути суперфрендлі, знімаючи відосики зі свого життя. Є музиканти й артисти, для яких це природно. Мені ж проти шерсті такі речі.
Люди звикли проводити в соціальних мережах багато часу, і я така сама людина. Зараз інформації багато, і помічаєш ти ту, яка про себе заявляє. Це нормально. Якщо ти не будеш про себе заявляти, твоя музика, якою б вона прикольною не була, ризикує просто залишитись непоміченою в цьому потоці. Це невіддільна частина життя будь-якого артиста, який зацікавлений у тому, щоб на його концерти ходив ще хтось крім родичів. Але для мене природно займатись музикою, а не маркетингом.
Що треба послухати, щоби бути частиною українського контексту?
У мене український музичний контекст вплетений у мою біографію тим, що я отримував фахове навчання. Тому з академічною українською музикою я знайомий доволі добре. Якщо казати про ХХ століття і те, що я радив би послухати, то це Віктор Косенко, Кирило Стеценко, Борис Лятошинський, Микола Леонтович, Станіслав Людкевич. Про сучасну музику я взагалі мовчу, адже після Революції Гідності й початку війни Україна переживає культурний ренесанс, який триває досі.
Який стереотип про клавішників тобі доводилось чути найчастіше і що з цього правда?
Про те, що ними будь-яку дірку можна заткнути. Клавішник — це якісь спецефекти тощо. Це той стереотип, який мене дратує. Ще існувала хардрокова традиція, яка в 60–70-х поширювалась, коли клавішник не поступався важливістю свого місця на сцені гітаристу чи вокалісту. Це була музика, насичена «соляками», і у кожного музиканта на сцені було місце, щоб той «соляк» запилить. Зараз у музики зовсім інші задачі.
Конкретний та чіткий приклад — Queens of the Stone Age та їхній відомий трек Go with the Flow. Партія клавішника — це колотити октаву мі впродовж усіх трьох хвилин, поки триває пісня. По-моєму, це найгеніальніше застосування клавіш, яке тільки можна було придумати. Без жодних спецефектів і прикрас, це звичайний фортепіанний класичний звук, який долдонить восьмими нотами мі впродовж композиції, і вона від цього тільки виграє.
Клавішник на сцені — це не завжди офігенний елемент шоу. Це часто якась тіньова, але точкова акцентна робота, яка відіграє не меншу роль.
У світовому кінематографі клавішні часто асоціюються з емоційним катарсисом. Що ти про це думаєш?
Це така меланхолійно-лірична складова. Як на мене, фортепіано як тембр тут цілком виправдане. У роботі його часто називають «лірічєська піанінка». Але як інакше? Можна ще «лірічєську віолончельку», наприклад, — і ефект буде той самий. Тут фортепіано посідає своє впевнене місце, чому б і ні.
Плюс цей бум, який почався з Нільса Фрама (німецький музикант і композитор — прим. ред.). Теж таке закономірне кліше. Я цього слова не боюсь, воно не завжди означає лише негативні прояви. Фортепіано добре справляється з роллю, для прикладу, непростих переживань головного героя, коли він веде внутрішній діалог.
А який виступ тобі запам'яталися найбільше?
Може, це прозвучить як притягнута за вуха штука, але нас як Ptakh_Jung колись покликали у Києво-Могилянську академію на святкування дня еколога. Нас покликала дівчина, яка влаштовувала це свято і займалась його адміністрацією. Десь нас почула і вирішила запитати, чи буде нам таке цікаво. Ми й погодились.
Нічого особливо не очікували, тому що не знали елементарно, куди йдемо. У нас все-таки музика не святкова і немає такого, що виходить тамада і всім стає весело. Вона більше про занурення, якийсь втик місцями.
Люди не знали, що ми будемо грати. А коли ми сіли й почали, чуваки втягувались поступово. Для нас усіх це було прикольною несподіванкою. Тобто це несвятковий музон, але всі сильно пройнялись — і настрій в результаті був офігенно святковий.