Skvot Mag

Щоденник Віки Москофіді та Дані Нестеревича

Засновники дизайн-студії DVIЙKA — про значні й незначні речі, які їх сформували: від глобальних постатей креативу — до тусовок у коледжі.

Щоденник Віки Москофіді та Дані Нестеревича
card-photo

Женя Цаценко

Редакторка SKVOT MAG

8 грудня, 2023 Дизайн Стаття

Креатора формують не лише референси, які він переглядає на пінтересті. На тому, як і що ми створюємо, позначається буквально все: від мультиків дитинства — до смол-токів на тусовках і реклами, яку щоранку бачимо в метро. Саме про такі (не)значні речі у своєму житті нам розповіли Віка Москофіді та Даня Нестеревич — графдизайнери, які креативили в Banda, Bickerstaff.385 і збирали статуетки на «Каннських левах». 

Віка та Даня зустрілися в коледжі, коли їм було по 15, і відтоді дизайнять разом — нещодавно вони заснували власну студію DVIЙKA. Ми прийшли до них з такою ж анкетою, яку робили в школі для своїх BFF, і вони відповіли на всі наші запитання про дружбу, teenagehood, навчання в коледжі та студію на двох. А ще розповіли:

 

Що ви дивилися або слухали раніше, а зараз за це трохи соромно?

Даня: За весь руснявий контент.

Віка: Так, російський контент — це те, за що найбільше соромно. Про це навіть згадувати чи комусь розповідати не хочеться. Ми частково формувалися на поглядах з російського дизайну. Але водночас дивились і багато українського — з того, що було.

Д: В нас був період, коли ми не могли споживати західний контент, бо не знали англійської. А всі туторіали з ілюстратора, фотошопу в основному записували росіяни. Тому треба робити більше українського контенту, писати статті, робити відосики. Це реально допомагає відірватись від імперії — деколонізувати дизайн.

А за що з того, що споживали раніше, вам не соромно?

В: Ми з Данею читали «Дизайн для реального світу» Віктора Папанека, коли вчилися в коледжі. Це книжка, про яку ми розповідаємо на всіх наших лекціях, бо вона дуже вплинула на наш світогляд. Десь у 16 років також почали читати багато поезії, зокрема української. В ті роки ми часто їздили на ринок на Почайній та купували дешеві книжки, що продавалися в самому кінці ряду — за 20, 30 грн. А потім позичали їх одне одному.

Д: Якось я взяв у Віки книжку Папанека почитати. Збирався в коледж і поклав її в рюкзак разом із курячими відбивними, які мені мама готувала. У Віки досі є ця книга з величезною жирною плямою на палітурці. 

В: Це наша реліквія. Її можна в студії в якийсь куточок поставити.

Книга «Дизайн для реального світу» Віктора Папанека з плямою від відбивної

Хто був вашим професійним крашем 5 років тому?

Д: Тут будуть стандартні імена. Колись мені подобались Пола Шер і Майкл Берут з Pentagram, а зараз я сприймаю їх як класних мастодонтів. З менш очевидних — Девід Руднік, колись я подивився його лекцію, і вона мене так приперла. Мені подобалось, як він аналізує соціум. А ще мені близько, що він до кожного проєкту сам малює шрифти. Якщо говорити про українських крашів, я респектую Антону Іванову та Ані Куц. Раніше Аня робила Razöm, а зараз займається артдирекшеном. Це той рівень, який я вважаю класним — в плані дослідження, селекшену. 

В: Плюсую за Аню Куц. У неї свій дорослий, напрацьований стиль — в ньому відчутна українська естетика та Аніна робота з архівами. Ще мені подобались Стефан Загмайстер, Джессіка Волш — це дуже крута жіноча постать у дизайні. Вона придумала ініціативу Ladies, Wine & Design. Це неформальні зустрічі, на яких збираються жінки з креативної сфери, п’ють вино і пиздять про дизайн. Спочатку ці івенти відбувались у США, але потім формат поширився у світі. Моя знайома робила такі зустрічі в Україні, я була на них кілька разів.

Д: А ще наш спільний краш з Вікою — Айк Кеніг. У нього дуже сміливий дизайн і просте ставлення до життя. Свою лекцію в Києві він почав з того, що заспівав пісню. Я б хотів вміти так само не запарюватись над усім. 

Чи є ідеї, які ви колись придумали по приколу, а потім втілили їх серйозно?

Д: Ми сміялися з цього питання, бо десь так ми відкрили власну студію. Я і Віка давно дружимо, тому часто приходимо одне до одного зі словами: «Йоу, є така штука, давай увірвемось?». І ми вриваємось та розбираємось по ходу. Участь у Young Lions — одна з таких історій. 

В: Оскільки в нас тепер є студія, нам часто доводиться робити те, що ми ніколи не робили. Наприклад, ми організували фотосет для Lapunzel (український бренд, для якого Віка та Даня розробляли айдентику — прим. ред.). Ми ніколи не підходили до цього так серйозно — щоб із фотографом, продакшеном, ретушшю. Плюс серед наших дрім-проєктів було створення титрів. Зараз ми робимо їх для документального серіалу SKVOT.

Д: Наріман Алієв, якщо ти читаєш це — дзвони. 

Насправді в нас є величезний список ідей, які народилися в процесі створення студії. І зрозуміло, що навіть 10% з них ми не можемо реалізувати, бо є пріоритетніша робота, проєкти. Хоча періодично це у щось виливається. Наприклад, ми довго думали про те, яким зробити мерч студії. Хотілось оминути історію з футболками та шоперами, бо це вже приїлось. В результаті вийшли брелоки — ми зробили їх у колаборації з manukians studio. Вони прикольно виглядають, і я бачив, що люди їх справді носять — бо ці двійки не виглядають брендованими.

Мерч дизайн-студії DVIЙKA

З чого почалася ваша дружба — хто до кого перший заговорив?

В: Ми разом вчилися в коледжі КНУТД (Київський Національний Університет Технологій та Дизайну — прим. ред.). Першого вересня наша група домовилася зустрітись біля метро на Печерську. Коли я приїхала, всі вже спілкувались і мені було суперстрашно до когось підійти. Тому я стояла сама, поки до мене не підійшов хлопець із зачіскою з «Гострих картузів» і не сказав: «Привіт, я Даня». Потім, на першій парі, Даня помахав мені, щоб я сіла до нього. І от, досі сидимо разом — в нашій студії навіть стіл такий же довгий, як та парта з коледжу. 

Яким ви запам’ятали навчання в коледжі?

Д: Ми пішли в коледж після 9 класу, тому в нас було багато шкільних предметів. А нам зі старту хотілось робити дизайн. Ми все чекали, коли ж почнемо вивчати ілюстратор, малювати логотипи — але коледж цього не давав. Тому доводилося самим роздуплятись, дивитись туторіали. Це було звичайне навчання — і періодично тусовки. Ми багато часу проводили за межами коледжу. Майже щотижня ходили на виставки в «Мистецький Арсенал», Pinchuk Art Centre. 

В: Коледж нам мало що дав — все вивчалося вже на роботі. У нас був лише один викладач, якого було цікаво послухати.

Д: Не можу також згадати жодних цікавих проєктів чи домашок. Вони переважно були такими, що тобі не хотілось їх робити.

В: Тому я і не робила. 

Д: Так, це я ходив на всі пари та робив усі домашки — заробляв оцінки. А Віка більше прогулювала.

Ви конкурували між собою (в коледжі або пізніше)?

Д: Коли з кимось працюєш, мінімальної конкуренції не уникнути. Але хочеться, щоб у нас у студії був максимально колаборативний процес. Щоб не ділити концепти на «твої» та «мої» — це не приносить жодної цінності, лише деструктив. Прикольніше, коли ви підсилюєте одне одного — я підмітив одне, ти інше, і разом ми зробили ідею об’ємнішою.

В: А ще ми постійно рухаємося разом. Даня влаштувався в школу архітектури та урбаністики, потім я — в BBDO, потім він — у Banda тощо. Хтось зробив крок, хтось — наступний. В нас не бувало такого, що один кудись побіг, а інший залишився. Так, деколи з’являлось відчуття «я теж так хочу», але це був щирий захват, а не заздрість.

Розкажіть про тату, яке Даня набив Віці в макдональдсі. Як до вас прийшла ця ідея?

Д: Це був перший курс, мені було 15 років, Віці — 14. Я вже зробив собі одне тату на нозі та ховав його під шкарпеткою, щоб мама не побачила.

В: А я дуже хотіла татуювання, ну і Даня запропонував мені щось набити. Домовились зробити це після пар прямо в коледжі. Але нас не пустили в жодну авдиторію, тому довелось піти в макдональдс на Лук’янівці. Даня набив мені сонечко, яке я намалювала на серветці, і отримав за це чизбургер із картоплею фрі. 

Д: Це звучить жорстко з точки зору санітарії, але все було не так погано. Я тоді мріяв стати тату-майстром, а мій друг навіть купив машинки, розхідники та залишив усе це в мене вдома. Тобто в мене були правильні голки та чорнила, плюс я мав базове розуміння процесу. Відтоді я досі набиваю партаки. Тож якщо вам потрібен партак — пишіть в лічку. 

Ви потім розповіли батькам про ці тату?

Д: Мені було 19, коли мама дізналася, що я набив собі партак. Сказала, що ніколи не помічала. 

В: Я показала мамі тату з макдональдсу через 2 місяці після того, як Даня його набив. Головна претензія мами була в тому, що я не запитала в неї дозволу (можна подумати, вона б сказала мені: «так, іди роби»). Потім мене місяць не відпускали гуляти — я досить легко відбулась.

Які дитячі фотки вам соромно показувати людям (але ви зробите це для нас)?

Д: У Віки є величезна колекція фото, де нам по 14–15 років. Зазвичай за ці фотки мені соромно найбільше, бо коли тобі 5 — ти просто хороша дитина. Навіть якщо їси гімно, все одно виглядатимеш мило. А от підліткові фото, особливо ті, де ти напівп’яний, виглядають вже сумніше.

Фото Віки та Дані з коледжу

Які пісні або плейлисти вмикаєте, щоб налаштуватись на роботу?

Д: Все залежить від того, хто першим підключиться до колонки. Коли ми доробляємо щось перед презентацією пізно ввечері, то вмикаємо I’m Just Ken з «Барбі» та кричимо під неї. Багато слухаємо The Doors. А ще в мого тренера з джіу-джитсу дуже крутий плейлист — я скинув його Віці, і ми тепер разом слухаємо. Там все, навіть єврейський фанк.

 

В: Ще в цьому списку Backstreet Boys, Авріл Лавін вперемішку з репом. Ми меломани.

Д: А коли немає часу підбирати нові треки, я вмикаю радіо NTS. Там дуже різноманітна музика — можна годинами слухати, і не набридне.

Куди ви приходите, щоби попрацювати, а куди — щоб відновити ресурс?

Д: Працюємо ми в студії. Всі казали нам не знімати приміщення і працювати з дому, але ми вчинили нераціонально. І добре, що так, бо студія — це наше місце сили. Ми отримали її у спадок від Ані та Жені, ілюстраторок із «Сері/граф». А місце для відпочинку — це Ботсад, я щодня гуляю там із собакою. І в Карпати я б зганяв. Дуже хочу цього року стати на сноуборд.

Студія Віки та Дані

В: В мене все те саме. Дуже люблю нашу майстерню, те, як ми наповнюємо її прикольними речами, облаштовуємо. Я навіть на вихідних можу прийти сюди повчитись, попрацювати чи щось інше поробити. Відновлююсь я також на природі. Цієї осені, наприклад, вперше їздила на ретрит у Карпати. Свіже повітря, йога, відсутність інстаграму — це найкраще перезавантаження. 

Як ви прокрастинуєте?

Д: Я почав часто виходити на перекури. Розумію, що це подвійна нездорова штука — мало того, що прокрастиную, так я ще й палю. Але це єдине, що дає відчуття брейку. Також я легко випадаю на кілька годин, коли шукаю картинки на арені або в пінтересті. Взагалі мені здається, що прокрастинація та лінь прямо пов’язані з креативним процесом. Є навіть цитата: Creative people need to have time to do nothing. Буває, ідея приходить до мене саме тоді, коли я втичу і нічого не роблю.

В: Я теж люблю цю фразу про нічогонероблення. Дуже довго сварила себе за прокрастинацію, але потім пропрацювала це на терапії. Творчість — це не про 2+2 = 4. Ти не можеш 8 годин поспіль сидіти за комп’ютером і закривати задачу за задачею (хіба що робиш щось супертехнічне). Бо іноді потрібно більше часу на подумати, а іноді — на те, щоби позависати на арені. Я не встигаю робити всі задачі, які ставлю собі на день, але не засмучуюсь через це — бо знаю, що планую забагато.

Який контент у вас у збережених в інстаграмі?

Д: В мене в основному красиві картинки й трошки мемів.

Збережені фото Віки та Дані

В: А в мене, навпаки, мало красивих картинок в інстаграмі, бо дизайни я переважно дивлюсь на Arena. Зі збереженого в мене меми й труси (які летять у вішлист). А ще мотиваційні штуки, які я зберігаю, щоби пізніше перечитувати. 

Яке професійне або життєве рішення могло б завести вас зовсім не туди, де ви є зараз?

Д: Я вперше почув слово «дизайн» від чоловіка, який робив ремонт у нашій з батьками квартирі. Тоді я ходив і всім казав, що буду дизайнером інтер’єрів. Потім був період, коли я метався між графдизайном та ескізами для тату. А до 24.02.22 хотів попрацювати десь за кордоном, щоб зсередини побачити, як робляться картинки, на які ми реферимося. Але повномасштабне вторгнення обламало ці плани — зате тепер ми маємо студію.

В: А я дуже хотіла бути дизайнеркою одягу. В дитинстві мама купувала мені блокноти з чорними аркушами, і я писала в них щось про бренди, робила колажі. Але коли постав вибір між тим, вступати на графічний дизайн чи швачку, мама сказала обрати перше. Бо шити — це не те саме, що придумувати одяг, плюс ця професія менш перспективна та цікава. Але так, може, я була б зараз фешн-дизайнеркою.

Ви летите досліджувати Марс — які три непрактичні речі візьмете з собою?

Д: Щось пов’язане з музикою (телефон, навушники, айпод), вазонки з насінням і масажер-мурашку для голови.

В: Гральні карти (розкладатиму пасьянс), якусь вічну книжку, напевно, «Гаррі Поттера», і свій кулон.