На обкладинці: Данило Галико та його вірш на виставці центру «Український Дім»
Фото: Мар'яна Роговська
«Після Аушвіцу поезія неможлива» — написав колись філософ Теодор Адорно. Але життя довело, що це не так. Поезія навіть в часи важких та страшних подій може стати справжнім порятунком та силою, що об'єднує.
Данило Галико — поет, художник і фронтмен музичного бенду Blooms Corda — написав колонку про те, як за часи війни еволюціонувало його власне сприйняття лірики та чому вірші — це насправді зброя.
Війна руйнує не тільки людські життя, долі та цілі міста, але й наші власні уявлення про поезію.
Головний прикол віршів (як я запевняв себе раніше) в тому, що вони нікому нічого не винні, не несуть ніякої важливої місії, функції або будь-чого іншого утилітарного. Щобільше, поезія в сучасному світі — річ не вельми популярна. Була.
Для пересічної людини, яка не цікавилась цим навмисно, вірші — це якийсь last season, щось зашкарубле, вкрите пилом із затхлим запахом бібліотек, занудне та негативне, адже в школі вчительки змушували зубрити стовпчики та рими на пам’ять. І ця конотація близька не тільки нам — схожі уявлення я знаходив у розмовах з іноземцями.
Дехто вважає поезію проявом чийогось роздутого его з присмаком інфантилізму. Мабуть, через те, що багато хто з нас пробував писати неоковирні вірші колись там, у підлітковому віці, зітхаючи від першого кохання або прощання. Однак поезія може бути геть деперсоналізованою чи, згадуючи Езру Паунда, написаною від імені когось або чогось іншого. Зараз, навіть коли ти пишеш виключно про себе, то усвідомлюєш з реакції читачів, що твоє особисте — геть не особисте, воно відображає особисте тисяч людей.
Через кляту війну у багатьох із нас з’явилися спільні травми, тривоги та болі. І з ними треба щось робити, знаходити якийсь EXIT. Так рядки про власні переживання перетворюються на текстуальні сеанси групової терапії, де зібралися такі ж самі потерпілі, як ти сам.
Американська поетеса Мері Олівер казала, що в її житті було багато різних випробувань, але при цьому з нею завжди була провідна зірка, яка осяювала шлях у темряві, одна маленька розкіш, що тримала її в купі, — поезія. Мабуть, ті випробування, які зараз накотились на Україну, Мері Олівер навіть і не снились, але зараз я як ніколи добре розумію ті її слова.
Коли в мене безсоння або якщо мене будить сирена повітряної тривоги, або якщо розхитує вболівання за наших воїнів на фронті, я починаю крутити в голові слова, складати їх в рядки та сенси, привносячи порядок у той тупий хаос, який нас огорнув.
І це дуже важливий нюанс. Адже поезія, якою б вона не була білою або рваною, завжди несе в собі певний порядок, а нам (свідомо це чи ні) як ніколи кортить бодай якогось порядку, навіть якщо по життю ми запеклі апологети розгардіяшу.
До цього я писав вірші про різні речі, але й уявити не міг, що серед них буде воєнна лірика. Та я впевнений, що якщо війна сіє смерть, то будь-яка творчість, в тому числі поетична, — робить дещо геть протилежне, те, що породжує щось із нічого, а іноді з того, що вже зруйнували росіяни. Отже, бодай на якомусь символічному рівні, вірші — це також зброя проти загарбників.
Є такий психологічний метод експресивного письма Пеннебейкера, який полягає в тому, щоб бездумно вивалювати на папір свої тривоги, страхи та поневіряння. Написання віршів — це метод Пеннебейкера 2.0. Як не парадоксально, зараз для мене це спосіб зануритись у реальність, щоб потім із неї вийти. Сам процес написання відволікає від переживань, але водночас відображає те, через що ці переживання виникають.
На початку було слово — запевняє нас Євангеліє від Івана. Світ є текст — вигукує з іншого боку «антихрист» Фрідріх Ніцше. Хочеться вірити, що слово дійсно має силу і що слово, написане влучно, яке несе правду та світло, здатне перетворити реальність на нашу користь, у якій Україна якнайшвидше переможе зло, а я знову почну писати вірші про щось геть не пов’язане з війною.