Стефан Загмайстер — один із найвпливовіших графічних дизайнерів сьогодення. Його роботи (візуальні, сторітелінгові, потужні) багато в чому визначають індустрію і допомагають на різних рівнях переосмислювати візуальні коди, ідеї та цілі, якими наповнений світ.
Зараз Стефан створює не лише дизайн, а й проєкти «з дизайном у своїй ДНК» — він випускає одяг Sagmeister 123 з принтами, що говорять про прогрес, і у своєму інстаграмі коментує дизайн-проєкти, які надсилають йому з усього світу.
Незабаром Стефан читатиме одну з лекцій на нашій конференції Lastivka, присвяченій адаптації українських креаторів на світовому ринку. А поки що ми дізнались в нього:
- — чим його вразив київський крематорій
- — чому ставлення до краси все ще еволюціонує
- — який фідбек не приносить нічого хорошого
Що з нещодавно побаченого (може, дуже простого, дивного чи навіть потворного) ви вважаєте дуже гарним? Чому?
Те, що я зараз назву, не було ані простим, ані дивним, ані потворним. Найкрасивішим об’єктом, який вразив мене останнім часом, був автомобіль — його мені доставили цього тижня до Флориди. Не думаю, що варто пояснювати чому.
А що з українського візуального (чи будь-якого іншого) простору вам здається гарним?
Коли я був у Києві, ми ходили до київського крематорію — його форма та ґрунтовність, відчутна матеріальність мене просто вразили. Дуже красиво.
Красі взагалі можна навчити — її можна пояснити?
Так, їй можна навчити та її можна пояснити. Потрібно прагнути зробити річ красивою — потрібно мати це на меті. Без фокуса на цьому речі можуть стати функціональними, але не красивими. Функціональність у чистому вигляді ніколи не достатня, бо в кінцевому підсумку не-людяна.
Ви помічаєте якісь зміни у сприйнятті краси світом сьогодні?
Так, красу стали більше сприймати серйозно. Це можна помітити навіть з того, наскільки часто використовується слово «краса» у книгах та статтях (це видно за Google-трендами, які будуються на скануванні мільйонів книг та публікацій), але не лише. Ключові архітектори — Жак Херцог з Herzog DeMeuron або Ренцо Піано — дуже ясно говорять про необхідність краси сьогодні.
У своєму інстаграмі ви робите невеликі огляди робіт дизайнерів. Навіщо вам це?
Свого часу я відвідував салон художниці Луїзи Буржуа, нині вже покійної, — щотижня в неділю ввечері в її вітальні збиралося до 12 людей. Кожен мав принести свою роботу, яку вона критикувала. Луїза була нещадною! І, звичайно, неймовірно щедрою — бо присвячувала цьому цілий вечір, щотижня.
До моєї студії постійно зверталися люди, які хотіли прийти та показати свої портфоліо. Тож я просто взяв ідею і влаштував салон: увечері кожного понеділка у нас в студії збиралося до 12 дизайнерів.
Багато років поспіль цей формат працював, але коли я почав мандрувати, підтримувати його стало неможливо. Але у тому, щоб ділитися своєю критичною думкою в інстаграмі, є свій величезний плюс — аудиторія набагато ширша, отже, ще більше людей можуть винести з цієї практики щось цінне.
Нещодавно мені сказали, що викладачі факультетів дизайну читають мої відгуки — щоб посилити критичні розбори студентських робіт і зробити їх міцнішими. Мені це відверто сподобалося.
Сподіваюся, що роблю свої відгуки такими, які мені самому хотілося б отримати — думаю, як мені самому було б це читати. Якщо мою роботу критикують їдко та нищівно, мене це ранить і, на жаль, нічого не вчить — мінус до мінуса.