Аби зрозуміти артдирекшн, круто його робити. А ще говорити з практиками цього напрямку, питати їх про головне (і не дуже) — аби надихатися їхнім стилем, драйвом та майндсетом.
Ми поговорили з Настею Жеребецькою та Вовою Смирновим зі Spiilka у відеоінтерв’ю. Тут — злегка скорочена версія цієї розмови, що будувалася на п’яти запитаннях від редакції, авдиторії та засновника й креативного директора Bickerstaff.284 Іллі Ануфрієнко.
Спитали таке:
- — які виклики наразі є перед артдиректором?
- — які скіли розвивати дизайнеру в часи невизначеності?
- — який був найскладніший проєкт у Spiilka?
- — як можна нагрішити у спекулятивному дизайні?
- — в чому головна сила українського дизайну?
Які виклики наразі є перед артдиректором?
Вова: Вони такі самі, як і перед кожним українцем: треба просто якось вижити й не зійти з розуму.
Якщо брати людей творчих професій, які залишаються в Україні, один з основних викликів — знайти не life-work balance, a life-war balance (чи war-work balance). Якось навчитися жити з війною — з тими новинами, які постійно в стрічці, з втратою друзів.
Все це так чи інакше пригнічує творчість — ти не можеш думати про проєкт. Щоб можна було зосередитись і попрацювати, тобі (як і в дизайні) для цього потрібен negative space.
Тому мені здається, що для українського артдиректора чи артдиректорки під час війни один з основних викликів — навчитись працювати і в таких умовах. Якщо хочеш відбудовувати країну, приносити якесь value і не на полі бою, тобі треба працювати.
Настя: Головний обов'язок артдиректора — створювати красу з користю. Робити це зараз дуже важко, бо ми живемо в умовах війни та все наше інфополе заповнене трагічними, драматичними та, як мінімум, тривожними подіями. Головний челендж на сьогодні — просто зібратися. Причому зібратися не лише буквально, всією командою, а й просто з духом, щоб продовжувати створювати цю красу.
Потрібно пам'ятати, що ми — артдиректори, дизайнери, креативники — воїни світла, і наша функція в тому числі — створювати щось прекрасне. Це завжди на часі, навіть коли здається, що це не так.
Які скіли розвивати дизайнеру в часи невизначеності?
Н.: Тут нічого не змінилося. Я впевнена, що потрібно розвивати свої сильні сторони.
Артдирекшн — це про знаходження свого методу, стилю, підходу до дизайну. Ця особливість (особистісність, автентичність, індивідуальність) завжди заснована на одному великому скілі, який у вас є: хтось вміє круто накидати ідеї для того, щоб потім всі інші їх розвивали, а хтось навпаки — приходить у кінці проєкту і вміє відредагувати, причесати все зроблене в якусь класну систему.
Те, як ви підходите до дизайну і загалом до життя (навіть чогось побутового), — це ви, такий ви артдиректор. І треба це розвивати. Зараз точно немає часу на повільні танці — я б навіть категорично заявила: краще розвивати свій основний скіл, ніж шукати нове, «понадкусювати» купу чогось ще.
Конкуренція зараз ще більша, умови — ще жорсткіші, тому крутий спеціаліст (навіть з одним заточеним інструментом) виграє.
В.: Згоден з Настічкою. В стані стресу, який є зараз, ти все одно будеш спиратися на свої сильні сторони. І навряд чи тобі вдасться швидко переорієнтуватися.
До своїх навичок ще можна додати, наприклад, тактичну медицину, це не завадить кожному українцю. Є така картина «Козак Мамай»: в руках у нього наче кобза чи бандура, біля нього пляшка, поруч — його улюблена коняка і пістоль. Ось так і український дизайнер чи артдиректор: тут у нього аптечка, тут він донатить, а тут ще й свою «роботу роботає».
Н.: Зараз трошки зміщується, в який бік українці працюють. Раніше наш ринок був більш внутрішній: дизайн-студії працювали з локальними клієнтами (і навіть студії, що працювали на експорт, — були локальними, з локальним підходом до дизайну). Зараз ледь не є єдиний канал клієнтів — закордонний ринок, бо українській бізнес частково на холді, частково в паніці.
Тому, якщо конкретно: скіли, які треба розвивати, — радше комунікаційні, ніж хардові. Знаходити клієнтів, не сумувати, якщо вони підуть, знати свої сильні сторони та гарно їх продавати — це все треба. І плюс англійська, без неї зараз нікуди.
У нашому інстаграмі було питання: який був ваш найскладніший проєкт у Spiilka?
В.: Всі вони наче нелегкі. Просто кожен по-своєму.
Наприклад, «Дія» була нелегка, бо кількість часу була обмежена — вона робилася в авральних умовах. Був ще один непростий проєкт (не буду його називати), який став викликом з точки зору клієнта: з тайм-менеджментом все було добре, а ось із комунікацією щось пішло не так — дійшло до судових погроз.
На кожному проєкті є щось, що буде тебе вчити. Як ми жартуємо: головне — не хвилюватись, якесь гівно на проєкті все одно буде, і ніколи не знаєш, яке саме, як би не готувався.
Це завжди journey (ми називаємо її design journey), і ця подорож буде відкриватись для тебе кілометр за кілометром.
Н.: Найскладнішим проєктом була «Дія» — велика соціальна відповідальність та мало часу. Мало людей на проєкті (як на Spiilka), але дуже багато людей з точки зору колаборації з іншими студіями та агенціями (і чатик з міністром — не у всіх таке буває).
Виглядало це так, ніби ми постійно гасимо пожежі, все було прямо «а-а-а». При тому, що я на цьому проєкті нічого не робила — скоріше була «вісімнадцятим пілотом» в цьому екіпажі, — навіть мені передавались тривожні настрої у робочих чатах. Тим не менш, все вийшло дуже круто, і все це точно того вартувало.
Попри те, що обов'язок артдиректора — створювати красу, сюди входить ще підобов'язок: вміти знаходити спільну мову з клієнтами. У нашому досвіді є проєкт (не буду згадувати назву з етичних причин), де спільного зв'язку з клієнтом було так мало, а боротьба нашого і їхнього методів була така запекла, що ми змучились ще до початку роботи. Це мій найскладніший проєкт.
Важливо не забувати, що артдиректор — не тільки талановита людина з концептуальним мисленням і креативною душею, а й та, що розуміє, коли потрібно йти вперед, а коли ні.
І порада: не варто одразу закохуватись в проєкт, бо це може бути нерозділеним коханням.
Ілля Ануфрієнко, креативний директор Bickerstaff.284 питає: як можна нагрішити у спекулятивному дизайні?
Н.: Нагадаю, що таке спекулятивний дизайн — це дизайн, який має на меті передбачити майбутнє.
Гугловські окуляри, як у Робокопа, з комп'ютерним інтерфейсом — це в якомусь плані також спекулятивний дизайн. Сьогодні це, можливо, не на часі (від суспільства немає запиту «хочу дивитись на світ через комп'ютерний інтерфейс»). Але цей дизайн може бути суперкорисним для винаходів через 3 або 100 років.
Але якщо так подумати, будь-який дизайн — спекулятивний. Просто через те, що ніхто не може передбачити, що буде в майбутньому. Жоден найкрутіший бренд-стратег не скаже, як з твоїм брендом будуть поводитись користувачі. Потрібно аналізувати мільйони сценаріїв: як дизайн продукту розвиватиметься далі, що буде з вашим брендом, айдентикою — з тим, з чим будуть співпрацювати різні люди.
Щодо гріхів. Прикольно, що ці гріхи насправді антонімічні один одному.
Гріх #1: створювати спекулятивний дизайн, орієнтуючись тільки на те, що є сьогодні або було в минулому, не думаючи, що з’являться винаходи, які можуть змінити хід подій.
Наприклад, дуже смішно дивитись на те, яким був спекулятивний дизайн у XIX столітті, коли в «ілюстраціях 2055 року» були ті самі циліндри, жінки в корсетах — а над дорогою літали полісмени зі стімпанківськими крилами. І це гріх і сміх, що люди не могли уявити собі прогрес — що колись будуть електрокари та при цьому ніхто літати не буде, і одяг, безумовно, буде зовсім інакший.
Гріх #2: настільки сильно спекулювати, що дуже сильно злітати в майбутнє. Тоді виходить, навпаки, дуже смішний фантазійний дизайн, який не буде ані прагматичним, ані функціональним, ані, тим паче, ніколи не знадобиться в майбутньому.
Тут можуть бути кадри з фільму «Руйнівник» зі Сталлоне, «Втеча з Нью-Йорка» та «Втеча з Лос-Анджелеса». Зараз дивитись ці штуки можливо лише через сміх і сльози — вони виглядають дивно через те, що вони якраз не передбачають майбутнє, а вигадують якусь дуже смішну фантазійну історію.
Отже, потрібно не забувати аналізувати те, як все створене сьогодні та як було раніше. І намагатись проаналізувати те, що буде створене потім, не вдаючись у якусь фантазії.
В.: Насправді я тільки від Насті щойно дізнався, що таке спекулятивний дизайн. Я думав, що це коли ти набуваєш неправомірну вигоду або підштовхуєш до якоїсь дії, це як dark UX якийсь. А ні, це трішки про інше.
Що я можу сказати? Якщо хочеш спекулювати — спекулюй. Ти ж все одно вирішуєш свою задачу. Якщо тобі потрібно передбачити майбутнє — і що з цього?
Коротше, відверто: зараз інформаційний потік настільки великий, що всі через місяць вже забудуть, що ти там наспекулював собі в дизайні.
З іншого боку, цей спекулятивний дизайн, він Ілону Маску допомагає чи ні? В дитинстві він читав фантастику, де, напевно, люди спекулювали блищачі кораблі, та бачив естетику кіберпанку вісімдесятих. Він став дорослим, робить космічні кораблі такими ж блищачими й каже: «То був спекулятивний дизайн — а став реальний». Був спекулятивний дизайн, а став неспекулятивний — або продуктовий.
Тому хочеш — спекулюй. Захищай, виганяй, відбудовуй.
В чому головна сила українського дизайну?
Н.: Колись ми з Вовою гуляли та дивилися на прекрасну (сарказм) київську архітектуру. І Вова сказав, що прикольно, що ми росли якраз в цьому, а не як датчани в хюгге-люке-красі, що ми не французи, які виросли в прекрасних рококо-барокко-умовах. Ми — українці, ми бачили архітектуру 90-х, квазіархітектуру 2000-х.
При цьому ми їздили в Європу (а хтось, можливо, і далі), дивилися, як живуть інші, і все це вбирали. Плюс ми маємо давню власне українську культуру — більш етнічну, фольклорну. В нас намішалося багато різних поглядів на те, що є правильним, а що ні.
Мені здається, що сила українського дизайнера в цій трушності. Ми не ідеальні. Наші візуальні умови далекі від ідеальних. Ми при цьому їх приймаємо та розуміємо, що щось круто, а щось — не круто. Розуміємо, над чим потрібно чи не потрібно працювати.
Для мене сила українського дизайнера в тому, що ми прозоро і якось no-bullshit дивимось на вирішення задач — і, власне, на світ. Тому хочеться вірити, що наші рішення правдиві, справжні, не декоративні. У цьому є фундамент сміливості, no-bullshit-ності, чесності. І, знову ж таки, правди. У кого правда — той має силу. На нашому боці правда, хочеться вірити.
В.: Насправді я згоден з Настічкою. Нас як дизайнерів формує наш контекст. Ми опинилися на фронтирі, де західна цивілізація стикається з азійською. Цей фронтир і сформував нас. Можливо, ще десь комплекс меншовартості, що нам потрібно доводити всім, що ми чогось варті. Він змушує нас не зупинятися — брати на себе якісь більш складні історії та робити те, чого ніхто не робив.
Наше радянське минуле теж тяжіє над нами. У дизайні це може проявлятись у шрифтах. Українська шрифтова школа почала якось оформлюватись тільки-тільки — у порівнянні з тими ж голландцями, які насолоджуються прекрасними шрифтами вже кілька століть поспіль.
Зараз ми отримали додатковий поштовх, тому що культура нашого ворога, яка дуже довго тяжіла над нами, виявилась пшиком. Це була повітряна кулька, наповнена гівном. Довгий час нам розповідали, що є якісь вищеслов'яни, а ми — якісь малороси, які нічого не розуміють. Але виявилось, що це — просто імперське гівно, яке в нас вливали протягом довгих років.
І зараз навіть відмовитись від мови ворога набагато легше. Йой, я не хочу нічого мати спільного з цим гімном — це якесь олдскульне багно. Відхід від нього дає творчим людям — дизайнерам, артдиректорам — додатковий поштовх створювати щось нове, чого не було до цього. У цьому наша сила і, здається, наша слабкість.
Н.: Мій чоловік україномовний — він сам з Івано-Франківська. І у багатьох речах він мене абсолютно не розуміє. Ми нещодавно слухали гурт «ВВ» в машині, і він такий: «Чого ти це слухаєш?». Я: «Це ж така крута українська музика». Він: «Я знаю більш кльові гурти». А для мене пісня «Весна» чи якийсь ранній «Океан Ельзи» — це коли всі навколо говорять російською, а ти шариш українську і розумієш, яка це класна пісня. І це дає added value — ти сама собі видаєшся більш цікавою.
Мені здається, загалом про всіх українців (не тільки артдиректорів чи дизайнерів) можна сказати, що ми в постійному віднаходженні себе. Перед нами стоїть величезна бабусина скриня і ми з неї витягаємо Нарбута («ой, Нарбут — круто, це наш дизайнер»), потім ще когось («о, і так можна було»), потім якісь невідомі для нас, проте відомі для пращурів слова, «фендибобер» і всі ці штуки («I це моє?»).
Це постійне віднаходження себе нас дуже тішить і ще більше підштовхує ритися в тій скрині — ще глибше, ще далі. Я не знаю, чи це наша сила, але це точно рушій прогресу, бо в нас є це бажання віднаходити себе. Розуміти, «а що таке українець», «як ми можемо себе охарактеризувати». Пошук себе — це і є наша сила, пошук нашої сили — це і є наша сила.
Багато хто з народів припинили цей пошук — вони диверсифікуються, асимілюються. Всі стають однаково європейцями або однаково американцями. А ми хочемо знайти, що таке українське, і побачити, куди воно далі нас підштовхне.