13 хвилин. Саме стільки тривали овації після прем’єри фільму «Субстанція» в Каннах. Це сатиричний горор-трилер про те, як суспільство об’єктивує жінок та змушує не приймати себе.
«Субстанція» — історія Елізабет Спаркл (Демі Мур), колишньої зірки, яка після звільнення з телевізійного шоу отримує загадковий препарат. Він створює молодшу версію Елізабет на ім'я Сью (Марґарет Кволлі). Відтоді старша і молодша жінки починають жити по черзі — тиждень через тиждень:
У кінотеатрах України «Субстанція» виходить 10 жовтня. Skvot поговорив із режисеркою, сценаристкою та продюсеркою фільму Коралі Фаржа. Цього року вона отримала приз Каннського кінофестивалю за найкращий сценарій.
В інтерв’ю згадали про те:
- — як у «Субстанції» авторка відрефлексувала власну кризу 40 років
- — чому на головну роль Коралі Фаржа обрала саме Демі Мур
- — який сенс вкладений у сцени оголеності
- — чи є загадкова речовина з «Субстанції» відсиланням до «Оземпіку»
- — навіщо в стрічці стільки насильства та крові
Здається, що «Субстанція» — дуже особистий проєкт. Історія Елізабет — це гіпертрофована засобами кіно криза, через яку проходить ледь не кожна жінка. Чи ви самі крізь неї пройшли?
Так. Власне, через цю кризу і з’явилося кіно. Коли мені виповнилося 40 (зараз режисерці 48 років — прим. ред.), я відчула: «Це кінець. Моє життя закінчено. Я буду викреслена з суспільства». Це був неймовірно депресивний період у моєму житті.
Я відчувала потребу висловитися про те, як це — коли постійно порівнюєш себе і своє тіло з іншими жінками та формуєш свою цінність на основі цього. І я вирішила: «Гаразд, зараз саме час використати жанр жахів». Ці думки так тиснули на мене, що я мусила щось із ними зробити — інакше вони б повністю мене зруйнували. Жорстокість у фільмі стала для мене способом виплеснути все те насильство, яке я відчувала всередині.
Певно, для Демі Мур ці відчуття також знайомі. Вона відверто розповідає про жорстоку боротьбу, яку роками вела з власним тілом, намагаючись виглядати ідеально. Чи став цей її досвід однією з причин, чому саме Мур зіграла роль старшої версії Елізабет?
Насправді я була здивована, коли дізналася, що Мур зацікавлена в проєкті. Але потім прочитала її мемуари «Навиворіт» — і для мене все стало на свої місця. Коли я закінчила читати книгу, я сказала: «Так, Дeмі справді крута!» Крізь цю книгу я відкрила для себе зовсім іншу Мур, яку не знала крізь її фільми.
Вона багато ризикувала протягом своєї кар'єри. Вона сама себе створила. Демі зробила дуже сміливі вибори в індустрії, де домінують чоловіки. І при цьому вона працювала над собою, щоби почуватися добре у своєму тілі, приймаючи процес старіння таким, яким він є.
Я думаю, саме цей шлях, який вона подолала, щоби повернути собі внутрішню силу, допоміг їй бути вразливою на екрані. Адже ця вразливість тепер не могла їй нашкодити.
Кадр з фільму «Субстанція»
І послужило самій Мур: кажуть, що роль у «Субстанції» може принести їй номінацію на «Оскар» — першу за всю багаторічну кар’єру.
Я дуже рада, що її гру так високо оцінили. Вона ризикувала, знімаючись у незалежному горорі у Франції з божевільним сценарієм.
Один з аспектів цього ризику — як для Мур, так і для Марґарет Кволлі — це сцени оголеності?
Ми ретельно їх обговорювали. Узгоджували всі аспекти, щоб акторки почувалися комфортно (наскільки це можливо). Оголеність — важлива сенсова частина фільму. В «Субстанції» є два різних ставлення до оголеності. Сцена у ванній кімнаті Елізабет символізує її стосунки з собою. Це місце, де ніхто, крім неї самої, на неї не дивиться. А вона просто критично розглядає себе у дзеркалі. Нічого сексуалізованого.
А другий тип оголеності — протилежність першому. Він пов’язаний із зовнішнім світом та його баченням, коли ти підлаштовуєш себе під ідеал досконалого, гіперсексуалізованого тіла. Я кажу про сцену, коли оголена Сью танцює — і її образ множиться на численних екранах. Цією сценою я хотіла сказати: «Це — фальшива обіцянка». Стосунки Сью із собою — це про нескінченний пошук, про постійні намагання бути тим, чого від тебе очікують інші.
Бекстейдж фільму «Субстанція»
Дехто проводить паралелі між речовиною з «Субстанції» та «Оземпіком». Чи закладали ви цей сенс у сценарій?
Ні. Я писала сценарій приблизно 5 років тому — тоді «Оземпіку» не було. Але в минулому ми мали багато інших схожих препаратів для схуднення та придушення апетиту. Жінки приймали амфетаміни, щоб залишатися стрункими, або пили порошки, які мали стати магічним замінником їжі.
«Оземпік» — це лише нова версія чогось, що існує вже давно: пошуку «магічної пігулки» для вічної краси та молодості. Той факт, що фільм має резонанс, — це чудово. Але водночас це каже мені про те, що, на жаль, проблема досі існує. І вона ширша за аспект старіння: у будь-якому віці ми можемо знайти в собі щось «неправильне», що змусить нас почуватися монстрами. Твій зовнішній образ визначає тебе і твою самооцінку.
За кадром фільму «Субстанція»
Я хотіла показати, що коли ти жінка, твоє тіло — це все що завгодно, але не нейтральний об'єкт у публічному просторі. Воно постійно піддається скрупульозному аналізу, оцінюванню, фантазіям і сексуалізації. І ти не можеш цього ігнорувати. І це також визначає, наскільки нам дозволено брати участь у житті суспільства. Така нерівність глибоко вкорінена. А зброя, яку ми застосовуємо до самих себе, є неймовірно потужною.
Кадр з фільму «Субстанція» (тут і далі)
Для мене було важливо показати цю реальність, говорити про яку — досі табу. Вивести її назовні, з усіма цими кишками, кров'ю та насильством, і сказати: «Подивіться на це!». Я думала, що якщо зможу створити щось змістовне, це також стане формою вивільнення.
І стало?
Певною мірою. Фільм мав висловити все, що я хотіла сказати. Причому сказати без будь-яких обмежень. Оскільки цей фільм — про насильство контролю, про те, як жінок змушують бути делікатними. Згадайте минуле, коли жінки були змушені носити одяг, що все стягував. Я хотіла зруйнувати все це в жорстокий та безкомпромісний спосіб. Бо для того, щоб зміни відбулися, нам потрібен землетрус, цунамі. Ми маємо не просто торкатися цієї теми — ми маємо змінити самі основи суспільства
Іронічно, що коли відбувається остаточна трансформація Елізабет (вона стає повністю деформованою та монструозною) — їй перестає бути важливо, як вона виглядає. Насправді це єдиний раз, коли вона дивиться в дзеркало — і їй наче подобається те, що вона бачить. Це момент, коли вона нарешті відчуває, що заслуговує вийти на публіку, незалежно від того, який має вигляд.
Ми ховаємося за нашими відполірованими посмішками. А я хотіла, щоби персонажка звільнилася від цих прихованих тривог. У фільмі глядачі репрезентують усіх нас як суспільство. Вони кричать на Елізабет і ненавидять її. Це про те, наскільки жорстокою може бути реакція. І той факт, що єдиний реальний момент полегшення для героїні настає тоді, коли в неї більше немає тіла, думаю, все пояснює.
Зробивши «Субстанцію», я відчула себе вільною від тиску. Ця подорож — спроба оцінити те, ким я є. Так, це було вивільненням, але іноді бувають рецидиви. Я досі маю справу з усіма суперечливими речами у своїй голові, які символізують дві персонажки мого фільму. Але їхні голоси стають усе тихішими й тихішими.