2022 року київським метро скористалися понад 162 млн пасажирів. Сьогодні це не лише транспорт і укриття, але й цікаві архітектурні рішення, панно, мозаїки та гра зі світлом. Метро часто асоціюється саме зі столицею України, хоча підземний транспорт є і в Харкові, і в Дніпрі (про них розповідаємо тут і тут).
Ми розібралися, як влаштований дизайн підземки. А ще — взяли коментар у PR-фахівця в галузі архітектури та будівництва, киянина Даниїла Апанасенка.
Як у Києві з’явилося метро
Перша у світі підземна залізниця з’явилася в Лондоні 1863 року. У теперішній столиці України перше метро запустили 6 листопада 1960, майже через 100 років. Це була лінія, що охоплювала станції «Дніпро», «Арсенальна», «Хрещатик», «Університет» і «Вокзальна».
Вперше проєкт залізниці під землею в Києві розглянули 1884 року. Згідно з цим проєктом, метро мало йти від пристані на Дніпрі до залізничного вокзалу (через «Поштову площу» та «Бессарабку»). Тоді цей проєкт відхилила Київська міська управа.
Потім російсько-американська торгова палата спроєктувала метро вдруге з інженером Іллею Мочалом. Цей проєкт київська міська влада також не прийняла.
Втретє за ідею побудувати метро в Києві взявся гетьман Павло Скоропадський. Тоді мали спорудити урядовий центр і лінію метро в районі Звіринця. Міністр юстиції Михайло Чубинський в газеті «Відродження» коментував це так:
«Земля Звіринця у Києві, де повинні провести метрополітен, найкраще пасує для цього будівництва. Київ стоїть на горах і рівнинах, які зробила сама природа, і метрополітен, що виходить із тунелю-пагорба і знов заглиблюється в тунель, буде перевозити всіх і все з Бесарабки на Деміївку, зі Звіринця на Лук'янівку, з Набережної чи Прорізної на Задніпровські Слободки».
Розробка проєкту призупинилася майже на 20 років через втручання радянської влади в політику та життя українців. До будівництва метро повернулись аж 5 серпня 1944 року (тоді Київ уже майже рік як звільнили від німецьких військ). Почали розвідувальні роботи, склали технічний проєкт і навіть кошторис. Підрахували, що зробити метро в Києві коштуватиме 1 млн рублів.
Перший пробний рейс київського метро на станції «Арсенальна». Джерело: ЦГКФФА України ім. Г. С. Пшеничного
У 1949 році створили «Київметробуд», а першу чергу здали в експлуатацію в 1960-ті роки. Зараз у Києві три гілки метро (червона, зелена і синя). Всього 52 станції (враховуючи тимчасово закриті від «Теремків» до «Деміївської»).
Даниїл Апанасенко, PR-спеціаліст у галузі архітектури та будівництва, стверджує, що люди самі наповнюють простори сенсами та вибудовують емоційні зв’язки з місцем. Тож київська підземка — точно важлива частина «київськості». Але є, на думку Даниїла, і мінуси:
«Інклюзія, інклюзія, інклюзія. Це найважливіше, цього не вистачає. Цього просто немає. І це практична штука, яку скаже будь-який фахівець. Пандуси наразі підходять хіба для поціновувачів екстремальних видів спорту. Це знущання.
З приводу естетичної складової — хай захейтять, але я не в захваті. Я б сказав, у кращих традиціях совка. Згадую жарт про радянський знак якості (пʼятикутна зоря) — символізує чувака, що розвів руки й каже “как умєєм”.
Можливо, я б засмутився, якби її якось спробували привести до ладу з погляду візуальної складової. Не певен. Імхо, треба виправити функціональні аспекти. Хай буде зручно і безпечно».
Щоб зрозуміти питання краще, Даниїл порівнює метро з ларьками:
«Ларьки — це погано. Але в Києві ще є окремо взяті ларчики (зазвичай совкових часів чи з 90-х), які стали певною мірою місцевими магнітами. Частиною айдентики району. З ними повʼязано багато спогадів та багато життів. Тут збираються корінні кияни-дідуганчики випити по 50 «Закарпатського» і поговорити про старий Київ.
І сюди ж приходять молоді хіпстери, бо це незвичне місце. Таких місць небагато. Воно вайбове.
Такі магніти треба виявляти й зберігати. І з підземкою так само. Можливо, потворні вогнегасники на пристрої, схожі на велику кравчучку, — частина ідентичності та унікальності нашого метро. Може і нє.
До чого я веду — є багато речей, які роблять місце унікальним. Треба уважно підходити до цього питання — щоб випадково не знищити щось неповторне. Щось, що ми сприймаємо як дефолтне — а насправді єдине свого роду».
«Хрещатик»
Вестибюль станції метро «Хрещатик». Джерело: metro.kyiv.ua
Це станція червоної гілки метро, яку відкрили серед перших — 6 листопада 1960 року. У 1986 їй надали статус «пам'ятки архітектури місцевого значення», а коли почалася повномасштабна війна, з 26 лютого по 20 грудня 2022 поїзди не зупинялися на цій станції в цілях безпеки.
«Хрещатик» — центральна станція міста. Тож архітектори оформили її з алюзією на українське мистецтво. На «Хрещатику» є мармурові пілони. На них — яскраві вставки з майоліки (пресованої керамічної плитки). Їх додали до дизайну, щоби передати національний колорит.
Авторка мармурового пілона, Оксана Грузинська, спочатку малювала ескізи на папері, а потім переносила їх на кераміку (яку покривала спеціальною глазур'ю і відправляла в піч). Глазур у печі несподівано міняла колір, тож авторка ніколи не знала, який колір вийде наприкінці.
Підземне панно складається з 11 малюнків, жоден з яких не повторюється. Національні мотиви на цьому панно — ідея самої авторки. Перед тим як почати роботу, Оксана ретельно вивчила відповідні книжки та український орнамент.
Майолікове панно в центральній залі «Хрещатика». Джерело: metro.kyiv.ua
Над пілонами є карнизи, на яких зображені соняшники та кукурудза (які, вочевидь, мали транслювати аграрний потенціал України). У 80-ті роки кахель на стінах замінили на мармур.
Карниз на станції з зображенням кукурудзи та соняшника. Джерело: © AMY / Wikimedia Commons
Хол «Хрещатика» (з боку однойменної вулиці) має жовту, зелену, червону та чорну плитки. Автори назвали її елементи різнобарвними кабанчиками. «За розпорядженням архітектора і віцепрезидента академії архітектури Добровольського ми без ескізу і підготовки доволі швидко виклали кольоровими кабанчиками цей величезний хол», — згадувала Оксана Грузинська.
Чи потрібен українському метро та архітектурі соцреалізм
Залишити чи забрати соцреалістичні елементи з дизайну та архітектури — питання як для архітектурних панелей, так і для відкритих дискусій. На думку Даниїла Апанасенка, знищення фізичних обʼєктів не розв’язує проблеми. Це просте рішення. Можливо, необхідне — але точно недостатнє:
«Дисклеймер — знесемо все до біса. Але потім.
Декомунізація та українізація — частина roadmap цілого народу. Відхилення на один градус не матиме наслідків, коли біжиш стометрівку. Але призведе до катастрофи, якщо ти плануєш місію на Марс. Саме тому потрібні NASA або космічна програма України. Щоб рахувати наперед і враховувати.
Я не вірю в прості розв’язання складних проблем. Пошук простих відповідей на складні питання породжує ідеї на кшталт розширення доріг, друку грошей під час інфляції чи кукурудзяної кампанії діда з черевиком у руці.
Знищення символів не знищує закладених у них сенсів. Сенси неможливо знищити. Єдиний спосіб боротися з хибними сенсами — це дійти їхньої хибності. Як цього дійти — питання для всебічного розгляду багатьма топами різних дисциплін. І, звичайно, питання до громадян.
Можна знести, знищити й забути. Але забути не вдасться — і це наочно показали москалі історією храм-басейн-храм (коли на місці храму побудували басейн, а потім замість басейну — знову храм — прим. ред.). Це їхні методи — і ми з вами знаємо їхню хибність у довгостроковій перспективі.
Басейн «москва», побудований 1960 року на місці храму. Джерело: iconotheque-russe.ehess.fr
Думаю, щось треба прибрати. Можливо, щось зберегти. Для цього, як у кращих містах світу, треба організувати компетентну фахову групу та якісну комунікацію з головними стейкхолдерами — громадянами. Варіантів тактики дій, гадаю, багато. Аби призводили до усвідомлення».
«Золоті ворота»
Станція метро «Золоті ворота». Джерело: metro.kyiv.ua
Ця станція київського метрополітену розташована на зеленій гілці метро. «Золоті ворота» відкрили 31 грудня 1989 року. З 1994 станція має статус «щойно виявленого об'єкта культурної спадщини».
Під час оформлення «Золотих воріт» використали мозаїчні панно, що розповідають про історію Київської Русі. В арках, які поєднують колони, є мозаїчні зображення київських князів та давньоруських храмів. У центральному залі — масивні металеві люстри, схожі на світильники в церквах. А на підлозі — темно-сірий граніт.
Оздоблення колон на «Золотих воротах». Джерело: metro.kyiv.ua
1991 року Кабінет Міністрів України відзначив авторів станції (Євгенію Лопушинську, Євгенія Амосова та Вадима Жежеріна) Державною премією України. Туристичне видання BootsnAll включило станцію в топ 15 найкрасивіших у світі, а The Daily Telegraph — у топ 22 найгарніших станцій Європи.
Над виходом до ескалатора, який веде на поверхню, є напис «Слава Україні», який був помітнішим, коли станцію лише відкривали.
Напис «Слава Україні» на станції метро «Золоті ворота». Джерело: web.archive.org
Коли почалася робота над станцією, головним архітектором Києва був Микола Жаріков. Йому не подобалось, як оформлюють «Золоті ворота». Проєкт не розкривав значення Ярославового града — місця, де будували станцію (Олег Тоцький, «7 історій київського метро», видавництво «Варто», 2018 рік, с. 108-126).
Тоді оздоблювальні роботи зупинили, а до проєкту долучили Вадима та Бориса Жежеріних. Передбачалося, що в інтер’єр впишуться лише давньоруські орнаменти. Адже не можна було показувати святих, князів і, зокрема, храми.
Через бруд на станції під час будівництва було неможливо збирати мозаїку. Тому художники працювали в будиночку на подвір'ї «Київпроєкту». За спогадами Вадима Жежеріна, перші пасажири, оглянувши станцію, були настільки вражені, що заспівали українських народних пісень (Олег Тоцький, «7 історій київського метро», видавництво «Варто», 2018 рік, с. 108-126).
Даниїл Апанасенко стверджує, що станція «Золоті ворота» незвична, не така, як усюди. І закликає до аналізу не лише архітекторів, але й містян:
«Такі речі треба досліджувати. Багато чого, що ми сприймаємо дефолтним та іноді навіть жалюгідним, — виявляється перлиною в масштабах міжнародної спільноти».
«Поштова площа»
Станція метро «Поштова площа». Джерело: metro.kyiv.ua
Ця станція розташована на синій гілці метро, а відкрили її 1976 року. Спочатку «Поштову» хотіли назвати «Річковий вокзал» через локацію. Тому стіни покрили блакитною керамічною плиткою (зараз її замінили бежевою). Перекриття прикрасили якорями, а вестибюль — ластівками. Усе мало вказувати на те, що ти перебуваєш біля річки Дніпро.
У центрі колійних стін — викарбувані по міді художні композиції в стилі «Шлях від Дніпра на князівську гору». Тут зображені Дніпро та фортечні стіни. Між ними — будиночки на Подолі, річка Глибочиця та природна гавань під час впадання річки Почайної в Дніпро. Також на станції є вітраж із різнобарвного литого скла під назвою «Дніпро», його авторка — Ірина Левицька.
Дизайн «Поштової» продовжує стиль станції «Славутич» — «з варягів у греки». Автори «Поштової площі» цікаво пограли зі світлом. Центральний зал платформи має світлові поперечні лінії. Вони виконані з опалового органічного скла. Колір змінюється залежно від того, під яким кутом дивитися на станцію.
Литі алюмінієві кільця створюють враження суцільної площини, що світиться. За задумом авторів станції, ця площина має асоціюватися з рибальськими сітками, чайками та хвилями Дніпра.