Хороші меблі не потребують інструкцій. Їхні форми, матеріали та конструкції говорять самі за себе (тож ти й без консультації продавця зрозумієш, який стіл — для обідів, а який — для роботи).
Як створювати предмети з ідентичністю — знають дизайнери Діма Занько та Макс Войтенко. В них 26 років досвіду в галузі на двох: Діма керує брендом DIZA та фабрикою Kitass, а Макс креадирить у kint. Ми запитали їх про все, що турбує предметного дизайнера на старті: від обов’язків та воркфлоу — до розміру гонорару.
Предметний дизайн асоціюється з меблями та декором. А з чим ще може працювати предметний дизайнер — що охоплює термін «предмет»?
Макс: Все, що нас оточує, — від літаків до канцелярії — певною мірою зроблене предметними дизайнерами. Ця професія зародилася на початку XX століття, але насправді вона існувала і раніше, просто під іншими назвами — художник-конструктор, художник чи майстер-ремісник.
Є багато дискусій про те, чим предметний дизайн відрізняється від об’єктного, промислового чи продуктового. Але я б сказав, що продуктовий дизайн — це UX/UI та додатки в телефоні, а промдизайн — про масовий продукт, який виробляється в «промислових масштабах».
Діма: Я згоден. Все є предметним дизайном — комп’ютер, в який я зараз дивлюсь, чашка, з якої п’ю. Але склалося таке враження, що ця галузь більше про предмети інтер’єру. Тобто меблі, як-от тумби, пуфи, і декор — світильники, вази.
«Кожен предметний дизайнер хоче зробити власний стілець». Правда чи міф?
Д.: Це правда. Є така негласна історія, що стілець — це верх у предметному дизайні. Здавалося б, усі стільці вже придумані. Та й що там — чотири ніжки та спинка. Але в цьому ж і фішка предметного дизайну — зробити зовнішньо цікавий предмет, який ставатиме в будь-який інтер’єр, буде ергономічним, комфортним і добре продаватиметься. Плюс у виробництві стільчик — найскладніший предмет. Тож так, коли кажуть про предметний дизайн — все йде в стільці.
М.: Я чув цю думку, але в контексті архітектури — «кожен архітектор має придумати свій стілець». Думаю, що це пішло з першої половини XX століття, коли такі культові архітектори, як Людвіг Міс ван дер Рое, Френк Ллойд Райт та Арне Якобсен, робили не лише будівлі, але й інтер’єри цих будівель.
На той момент більшість меблів були в стилі ар-деко, еклектики — вони не вписувалися в нову модерну естетику. Тож разом з інтер’єрами архітектори розробляли й меблі. Так з’явилася відома серія меблів Barcelona від ван дер Рое для німецького павільйону на виставці в Іспанії. А ще стільці The Egg і The Swan, які Якобсен розробив для готелю SAS Royal Hotel в Копенгагені.
Стілець Barcelona, Людвіг Міс ван дер Рое. Джерело: rarify.co; Стільці The Egg і The Swan, Арне Якобсен. Джерело: arnejacobsen.com
Стілець — це архетипний образ зі зрозумілою функцією та естетикою. Перше, про що ти думаєш, коли кажуть «меблі», — це стілець. Тому, мабуть, кожному предметному дизайнеру хочеться його зробити, але це не золоте правило. Дизайнер іграшок або канцелярії навряд чи буде свій стілець розробляти.
Диван для дому, диван для закладу і диван для приймальні в лікарні — в чому різниця?
М.: Коли дизайнер проєктує предмет, він проєктує його для конкретного використання. Якщо це диван для дому, він матиме низьку посадку та м’якість. Людина бачитиме цей диван і одразу розумітиме, що він — для вітальні. А от диван для закладу матиме високі хромовані ніжки, щоби під ними було зручно мити підлогу. Він буде більш строгий, не такий м’який, як для дому. Тож у людини не виникне ідеї поставити його у вітальні. Дизайнери закладають у вироби характеристики, які підказують, як ними користуватися.
Д.: Диван для ресторану чи кафе мусить мати певну м’якість сидіння — щоб людина не залипала на ньому, а посиділа пів годинки й звільнила місце для інших. Хоча зараз усе йде до того, що готелі, ресторани прагнуть виділитися дизайном. Всі хочуть класний стільчик, диванчик, щоб було приємно і щоби приміщення запам’яталось. Але водночас предмет має відповідати технологічним вимогам.
Дизайнери цифрових продуктів розповідали нам, що дотримуються принципу «доки все працює непомітно, все працює добре». А чи поширюється він на предметний дизайн?
Д.: Я б не порівнював ці дві сфери. Бо меблі можуть вирізнятися і зливатися з середовищем одночасно. Вони мають гармонійно лягати в інтер’єр, не завантажуючи людину, але водночас задавати тон, настрій. А взагалі все геніальне — дуже просте.
М.: В книжці «Дизайн звичних речей» порушується це питання. Важливо робити прості предмети, чия функція буде зчитуватись миттєво. Бачиш офісний стілець — і одразу розумієш, що під сидінням є важіль, який регулює висоту. Зазвичай це будується на поведінкових патернах і звичках, які ти набував усе життя. Меблі мають нести підказки. Якщо людині треба прочитати мануал, щоб зрозуміти, як користуватися стільцем, — щось пішло не так.
Класно, коли тобі все зрозуміло — і ти не дивишся на стілець із думкою «блін, чому він з нержавійки, на ньому ж холодно буде сидіти». Всі матеріали, деталі мають бути на своєму місці й бути зрозумілими. Якщо ти побачив предмет і не маєш до нього питань — значить, це хороший дизайн.
Чи існує набір золотих правил ергономічного дизайну? І чи існують негласні правила — такі, про які дізнаєшся з розмов на курилці?
Д.: Є стандарти: висота сидіння має бути 450 міліметрів, стола — 750, барної стійки — 900 тощо. Але якщо розробляєш предмет, маєш перевірити його своєю п’ятою точкою. Я сідаю на кожне крісло, яке виробляє наша фабрика. Буває, сідаєш — і стається щось нереальне, ти одразу розслабляєшся. А буває, що мені потрібно посидіти день (два, три), аби зрозуміти, який сантиметр у нахилі спинки потрібно змінити. Це все досвід. Немає такої книжки, де були б написані всі показники.
М.: Бренди, які мають вагу, гроші та оберти, серйозно вкладаються в дослідження ергономіки. В них працюють R&D-відділи (research and development — прим. ред.), що розробляють стенди-конструктори для визначення ергономічних параметрів. Вони збирають фокус-групи, і ті тестують нахил спинки, посадку, висоту тощо. Важливо не обмежуватись однією людиною, а запросити чоловіків, жінок, дітей, людей різної тілобудови.
Д.: Але іноді зовнішній вигляд грає більше, ніж зручність. Буває, дивишся — дуже прикольний предмет. Сідаєш — ну так собі, довго не просидиш. І жертвуєш ергономікою заради краси. Є стілець, який ми з Денисом Соколовим розробили. Зовнішньо він офігенний, але ти не зможеш завалитися на спинку і сидіти так годину, бо вона почне тиснути. От тільки інакше з фанерною спинкою не буває. Так, можна додати м’яку частину, але тоді це буде зовсім інший предмет.
М.: Це ми підійшли до теми колекційного дизайну. Такі меблі — більше скульптури, ніж функціональні об’єкти.
Сталь, бетон, пластик — матеріали, від яких архітектори відмовляються через великий вуглецевий слід. Чи поширюються екотенденції на предметний дизайн?
Д.: Це тренд. Перероблені матеріали, безвідходне виробництво — європейці дуже цінують таке, і я розумію чому. Ми, наприклад, отримуємо від постачальників тканину, візуально схожу на рогожку — а насправді це перероблений пластик. І це дуже круто. Але є матеріали, які ніщо не замінить. Тільки дереву властива така натуральність. Тільки метал має таку вагу.
М.: Рано чи пізно ми дійдемо до цього. Але є проблема — доки вантажівка з переробленою тканиною доїде до нас, вона залишить такий же вуглецевий слід, якщо не більший, тому що вітчизняного виробництва меблевих тканин у нас немає. Щоб було справді зелене виробництво, потрібно використовувати локальні матеріали. Камінь, дерево, граніт — все має їхати з твоєї або сусідньої області.
Що предметний дизайнер має знати про виробництво, щоб могти проконтролювати його — і не придумати чогось такого, що неможливо втілити?
М.: Працювати можна в кількох напрямках:
- — віддати концепт бренду й отримувати роялті або гонорар за розробку та продажі
- — знайти підрядників або заснувати своє виробництво і будувати власний бренд
- — виробляти предмети власноруч і продавати їх як колекційний дизайн
У брендів є свої R&D-відділи, де працюють інженери з досвідом і навченим оком. Якщо твій предмет неможливо виготовити, вони одразу скажуть тобі «пока». Або пояснять, що все класно, але предмет запрацює, якщо змінити одну штуку — наприклад, зробити трубу товстішою. В процесі діалогу предмет буде змінюватись, але він піде в розробку, якщо метчиться зі стилістикою бренду та відповідає трендам і планам бренду.
Якщо ти й дизайнер, і виробник, доведеться вирішувати самому — скіпнути неробочий проєкт чи допрацювати його. З досвідом таких проблем, що вилазять у процесі прототипування, ставатиме все менше і менше.
Нещодавно ми з Дімою випустили диван RURA. Це досить складна в реалізації ідея, тому багато європейських брендів, яким я надсилав концепт, скіпнули його — вони не повірили, що це можливо зробити. Бо більшість брендів рахують гроші, в них немає авантюризму. Але Діма в цю ідею повірив. Ми її трошки допиляли — і ось у нас вийшов диван. Тому не потрібно себе зупиняти. Навчай око, дивись на інші продукти, розсилай концепти, пуш бренди. А якщо тобі не відповідають — зроби прототип сам і йди з ним до бренду, показуй, що це робоча ідея.
Коли дизайнер йде до бренду з пропозицією, який пакет документів йому варто взяти з собою?
М.: Єдиного правила немає. Хтось може розробити креслення, 3D-модель та все-все, що закриє питання виробника. А хтось намалює скетч від руки. Мінімальний пакет — це візуалізація та схематичне креслення предмета з розмірами.
Д.: Але чим більше інформації, тим краще. Якщо людина приносить мені проєкт із матеріалами, рендерами, розмірами, я можу порахувати собівартість цього предмета. Це справді серйозний підхід.
Якщо дизайнер продає свій концепт бренду, він усе ще вважається автором предмета?
М.: Авторство набувається в процесі розробки. Якщо ти виклав свій концепт на сайт або біханс — автоматично стаєш автором (і це авторство в тебе вже не заберуть). Коли ти підписуєш договір з брендом, він отримує права на виробництво, продаж, рекламу предмета, але не авторські права. Найчастіше бренди не згадують внутрішніх дизайнерів — наприклад, тих, хто розробляє basic столи ІКЕА. В такому випадку авторство належить усій дизайнерській групі.
Хто купує предмети Diza і KINT?
Д.: Палітра дуже велика. Буває, людина побачить продукт у соцмережах і зв’яжеться з тобою напряму. Також ти можеш продати свій предмет дилеру, і той отримає права на його розповсюдження в усьому світі — ти навіть не знатимеш, куди та до кого він іде. Але з досвіду Diza, найчастіше предмети купують дизайнери та архітектори. Вони використовують їх у своїх проєктах: комерційних приміщеннях, приватних будинках тощо.
А щоб більше архітекторів дізнавались про твої предмети, їх потрібно возити виставками.
Що стосується мапи, в нас є замовники й з Кіпру, і з Канади, і з Америки, і з Грузії. Ми створювали Diza для експорту, бо думали, що ринок предметного дизайну в Україні став на холд. Але виявилось, що українці купують більше меблів тут, ніж за кордоном. Вони готові купувати, не ставлячи запитання «чому в Італії така ж ціна?». Бо ми нічим не відрізняємось від Італії.
М.: KINT так само більше ніж 60% продажів здійснює через дизайнерів. І дійсно класно, коли це українські покупці — так ми залишаємо гроші у своїй країні, підтримуємо місцевих виробників та економіку. Якщо українці купуватимуть вітчизняний продукт, це дасть поштовх галузі — брендів та дизайнерів стане більше. Згодом дизайнери, зробивши перші кроки з українськими брендами, почнуть працювати із закордонними. Так вони шеритимуть український дизайн та ідеї назовні. Це дуже позитивний для країни процес — і він вже почався.
З якого проєкту предметному дизайнеру краще заходити в професію?
Д.: Я б заходив із чогось простого — пуфа, вішака. І точно не зі стільця, крісла чи дивана.
М.: Погоджуюсь. Ще можна зайти з декору, настінних полиць. Чогось, що легке у виробництві. Бо бренди хочуть працювати з відомими дизайнерами. Вони не ризикнуть великими фінансами, якщо якийсь ноунейм прийде до них зі складним рішенням. Тому варто брати фокус на щось нескладне і з суперідеєю.
На які гроші предметний дизайнер може розраховувати на старті?
Д.: Якщо дизайнер співпрацює з брендом, він отримує роялті з продажу свого продукту. Зазвичай це 3–10%.
М.: Європейські дизайнери рідко живуть лише на роялті, бо розробка продукту займає багато часу. Зазвичай роялті поєднують із гонораром. Це може бути 15, 5, 3 тис. доларів, залежно від статусності дизайнера і складності продукту. Такий механізм надійніший, бо буває, що на ринку виходить подібний продукт і реліз відкладають. Або через рік предмет знімають з продажів, і тобі встигає накрапати $100 роялті.
Якщо бренд продає твій продукт за $500–600 сотнями на рік і повертає 5%, то тобі вже непогано крапає. А якщо в дизайнера десятки продуктів у десятка різних брендів — йому крапає звідусіль. Тому май терпіння, багато концептів та контактів брендів — і матимеш нормальний заробіток.
Бліц. Якби ви мали залишити лише одну одиницю меблів у своєму домі, що б це було?
Д.: Ліжко. На ньому можна і сидіти, і спати, і їсти, і що завгодно.
М.: А я б залишив диван.
Якби ви могли наділити матеріал магічною властивістю, то яку б обрали?
Д.: Я б хотів, щоб людина сідала в крісло — і її мозок відключався. Щоб вона більше відчувала, ніж міркувала.
М.: Я б обрав матеріал, який вміє утилізовувати пил, що накопичується на поверхні.
Д.: Фан сторі: якось я зайшов у магазин і побачив невеликий диван за €17 тис. Питаю в продавчині, чому так дорого, а вона каже, що ця тканина просочена іонами срібла. І вони нібито вбивають бактерії. Я не вірю в цю історію. Хоча знаю багато брендів (наприклад, Poliform), які роблять спеціальне кондиціонування шаф з іонами срібла. Це працює як хімчистка.
Біблія предметного дизайнера — це…?
М.: Я б сказав — книги Ернста Нойферта. Цей чувак просто любив усе міряти. В Нойферта є не тільки розміри меблів, сантехніки, але й гусей, курей, домашніх тварин. В основному книга корисна архітекторам, бо вони займаються розробкою планувальних і просторових рішень. Але проєкти предметного дизайнера теж займатимуть місце в просторі — і важливо розуміти, яке саме.
Д.: В мене немає такої Біблії. Я надихаюсь іншими предметними дизайнерами. І я в захваті від того, що роблять наші люди.