Робити дизайн інтер’єрів важко — треба знати софти, ловити спільну хвилю з замовником, домовлятися з підрядниками (і мати ще 1001 скіл). Робити дизайн інтер’єрів під час війни — х100 до важкості, бо дієш у майже повній невизначеності.
Як дизайнеру пережити турбулентність і не забути про цінності, розпитали в Дениса Соколова та Юлі Мартиненко — двох із шести кофаундерів SVOYA studio, що дизайнить предмети та інтер’єри. За 30 років у сфері на двох вони робили різні проєкти — від шкіл до ресторанів — і зібрали статуетки Red Dot, ELLE Decor International Design Awards та СІЛЬ.
Юля та Денис розповіли нам про життя сфери після 24.02.2022, а ще:
- — як дизайн будки для єнота допоміг у кар’єрі
- — чому варто дизайнити для клієнта, а не для себе
- — навіщо дизайнеру інтер’єрів робити декор і меблі
- — чому на нагороди легко підсісти
- — чому український дизайн ще не сформувався
- — як зробити протитанковий їжак нестрашним
В цьому матеріалі — адаптований текст розмови, а повну відеоверсію дивіться на нашому ютуб-каналі.
З яким бекграундом ви заснували SVOYA studio?
Юля: 17 років тому кожен із нас працював на якісь архітектурні компанії або на себе. Ми тоді були ще студентами, але вже набиралися досвіду. А потім із нами сталися міжнародні конкурси з архітектури та містобудування, на які ми їздили разом.
Денис: Ми створили колаборацію: шість тоді ще самостійних дизайнерів (Денис Соколов, Юля Мартиненко, Артем Мартиненко, Лєра Соколова, Антон Соколов і Тетяна Іззо — кофаундери SVOYA studio — прим.ред.) зрозуміли, що вони краще працюють разом, ніж окремо.
Ю.: А насправді все почалося з дружби — нам було дуже класно й комфортно дружити. Є такий мультик, «Вольтрон» — в ньому одного робота скомбінували з кількох частин. І в нас таке сталось.
Шість кофаундерів — нетипова історія для arch-студій. Як ви наважились на таку колабу та як вдалось не пересваритись?
Д.: Коли ми тільки починали цей шлях, наші колеги робили ставки, як довго студія протримається. Шість дизайнерів створюють одну студію — тоді ніхто не уявляв, що таке можливо. Але ми це довели.
Ю.: Коли нас почали публікувати та відбирати на конкурси, ми зіштовхнулися з проблемою: потрібно було надати фото автора. Ми казали, що у нас шість фотографій, бо авторів шість, а нам відповідали: «Так не буває».
Д.: Або запитували: «А ви можете двох обрати?» На початку було багато стереотипності, але ми ламали шаблони.
Ю.: А щодо сварок — люди мають внутрішню тривогу та протест і можуть проявляти їх через емоції. Коли хтось створює колаборацію, сварки — це, мабуть, норма. Але конфлікт мусить мати творчу мету. Ми у SVOYA studio можемо сперечатися щодо якихось речей, місцями маємо різні амбіції, погляди. Але все це йде через любов і повагу один до одного. Ми спрямовуємо свою амбітність не на з’ясування того, хто головний, а у творче русло.
«Знайти своїх та заспокоїтись» — так ви кажете у SVOYA studio. Хто такий «свій»: тіммейт, проєкт, клієнт, все разом?
Ю.: На роботі людина проводить більше часу, ніж вдома. Тож у студії ми створили сімейно-дружню атмосферу. Ми дуже прискіпливо ставимося до людей, які приходять до нас, — і один до одного теж прискіпливі. Тому в нас вийшов дуже класний союз.
Ще про своїх: на початку ми бралися за всі проєкти, але зараз дивимося на замовника — перевіряємо, чи є ми своїми один для одного. Це фільтр, крізь який ми пропускаємо свою роботу.
Д.: До речі, було цікаво, як ми вигадували назву для студії. Тоді ми вирішили: якщо в нас буде своя студія, то так і назвемо її — «своя». Подумали, кльово буде, якщо клієнт розповідатиме знайомим: «А я у "своїй" студії інтер’єр робив». Це про те, що навіть клієнт входить до нашої команди, коли ми працюємо з ним.
За який свій крок на початку карʼєри ви собі особливо вдячні?
Ю.: Ми не боялися складних умов на старті. Наш перший офіс був дуже маленький. Іноді ми працювали вночі та спали на підлозі у спальних мішках. Це був іспит на витривалість. Я пам’ятаю, як ми турбувалися один про одного: переживали, чи всі поспали, пообідали. Турбота й командна робота — це база успіху.
Д.: А ще в нас був такий цікавий принцип — не відмовлятися від жодного замовлення. Навіть будку для єнота робили в контактному зоопарку. Ми бралися за все, набивали базу клієнтів. І, мабуть, це спрацювало — раз ми зараз тут розмовляємо.
«Інтерʼєр не має домінувати над людиною» — ви часто про це кажете. Коли це трапляється та як цього уникнути?
Ю.: Іноді архітектор використовує квартиру (або інший об’єкт) як полотно для своїх амбіцій. Але коли ти справді турбуєшся про замовника і це відчуття турботи колаборуєш зі своїм талантом і досвідом — виходить простір, у якому класно жити.
Будинок — це місце підзарядки для людини. Тому ти повинен зробити кожен куточок квартири таким, щоб він дійсно наповнював людину, — а не просто щось «дуже стильне», «дуже красиве» чи «дуже актуальне». І тут доводиться часто йти на компроміси. Іноді ти хочеш зробити щось дуже красиве, але воно не метчиться зі зручністю — тоді шукаєш шляхи, як це об’єднати.
Д.: Вся наша професія — це компроміси.
Ю.: Насправді так. Це не дуже амбітно звучить — але так воно є.
Під більшість проєктів ви розробляєте індивідуальний декор і меблі — чому йдете цим (складнішим) шляхом?
Ю.: Коли ми починали, то розвивались у сфері предметного дизайну також. У нас в офісі була кімната, де хлопці робили щось своїми руками: малювали, змішували бетон. Вона називалась «чорна кімната», бо була заклеєна темною плівкою.
Д.: Це приміщення ми просто вбивали. Коли приходив орендодавець і запитував: «А що в тій кімнаті?», ми казали: «Там все добре, нормально!». А насправді вона вся в бетоні, деревині, пилюці. То були експерименти, але ми дійсно хотіли робити предмети, які доповнять наші інтер’єри.
Ю.: Ми забивали цвяхи, малювали картини. Все робилося своїми руками. А для тих, хто тільки починає, це дуже крутий досвід — бо ти не боїшся робити щось сам. Плюс ставиш за мету не гроші заробити, а познайомитись із предметами, піти у творчість.
Д.: Так було на початку нашої кар’єри. А зараз, якщо ми робимо предмети — то колабимося з виробниками та запускаємо серійне виробництво. Нам подобається працювати за такою схемою: масштабувати дизайн від предмета до інтер’єру → від інтер’єру до архітектури → від архітектури до урбаністики.
Якщо такий ланцюг зберігається — це дуже круто. Ми використовуємо наші предмети там, де це можливо, — щоб доповнювати власну стилістику, інтер’єр.
Коли дизайниш квартиру, вона має метчитися з особистістю клієнта. А що берете у фокус, коли працюєте з HoReCa, школами, громадськими об’єктами?
Д.: Ці три кластери дуже різні. Коли працюєш із HoReCa, керуєшся певними принципами: тут важлива швидкість, адаптованість під велику кількість людей. Громадські простори — про інше. Під кожен простір потрібен свій підхід — є кейси, коли архітектори проводили фокус-групи, опитування.
Ю.: Так було і в нас. Коли ми робили магазин білизни, провели велику фокус-групу — навіть медитували разом із респондентами. А про школи — тут ти багато працюєш із нормативною базою, консультуєшся з професіоналами та вчителями щодо безпеки, навчальних процесів. І поєднуєш це з міжнародним досвідом, бо в нас дизайн шкіл ще на повільній стадії.
Ви привезли багато нагород з міжнародних конкурсів. Який реальний профіт дизайнер отримує від статуеток і потраплянь у шорт-листи?
Д.: Будь-яка нагорода додає впевненості дизайнеру. Синдром самозванця ніхто не скасовував — його потрібно постійно пропрацьовувати, перестрибувати через нього. Тому коли отримуєш якусь нагороду — це каже тобі, що ти на правильному шляху.
Ю.: Але все це залежить від людини. В нашій команді є ті, хто не любить публічних виступів, виходів на сцену — але вони дуже класно працюють. Комусь нагороди потрібні, комусь — ні. Для мене це залік, фідбек на мою роботу. Кожна перемога виводить тебе на трохи вищий рівень, дає нові знайомства, популяризує тебе.
Нагороди дуже-дуже підносять, але одночасно ти ніби підсаджуєшся на них — як на наркотик. Ми якось були на конкурсі, де раніше отримали кілька статуеток — а цього разу не взяли жодної. І ми були дуже розчаровані, думали, що це все. Але тоді я зустріла дівчину, яка тільки почала працювати, — вона була така заряджена, хоча навіть до фіналу не пройшла. Бо коли ти на рівні бегінера, просто потрапити на конкурс — це вже дуже круто.
За останній рік ви з’їздили на Barcelona Design Week, Milano Design Week, iSaloni — які спільні тренди ви там побачили?
Ю.: Про тренди я можу дуже багато розповідати. Але найголовніше, що хочу сказати про участь в усіх цих виставках, — я відчула велику гордість за Україну. Зробити експозицію зараз дуже важко, але наші люди все одно вкладали у це багато часу, душі, грошей. Наші стенди були на одному рівні зі стендами світових брендів. І хоча війна — це дуже страшно, круто, що Україна не говорила про себе мовою жертви.
Д.: Те, що об’єднує всі ці виставки, — років 5 тому на них не було б України, принаймні не на всіх. А цього року Україна вже всюди, на рівні з іншими країнами показує свій дизайн. Саме поняття «український дизайн» формується просто зараз. Я думаю, наступний етап буде таким: ми вже не будемо їхати кудись, а весь світ з’їжджатиметься до нас. Україна має стати центром світового дизайну.
Після 24.02.2022 на що українці роблять запит найбільше: безпека, мобільність, сміливі дизайн-рішення?
Ю.: Українці мають надзвичайну рису — віру в найкраще. Тож те, що простежується зараз, — це запит на життя тут і зараз. Люди обирають найкраще, що можуть собі дозволити, — і більше не намагаються всюди економити. Спочатку всі все заморозили, але зараз починають відбудовуватись, оживати.
Д.: Найбільш помітний (і логічний) запит — відмовитись від усього, що пов’язане з руснею. Навіть якщо клієнт вже зробив замовлення, заплатив гроші, але він з росії, — все йде до чортів.
Щодо сміливих дизайн-рішень, продовжувати будівництво під час війни — це вже сміливо. Є один мемчик: десь на фоні атомний вибух, а дизайнер такий — кому логотип? Ми дивувались, бо дійсно думали, що буде занепад у сфері та доведеться перечекати. Але ні, все добре — намагаємось жити далі.
Ви зробили «Килимок миру» у вигляді протитанкового їжака — але чи хочеться українцям мати вдома те, що репрезентує війну?
Д.: Сам образ їжака дуже негативний. Його не хочеться бачити взагалі — ні під час війни, ні після. Тому ми залишили силует цього об’єкта, але не йшли в мілітарі. Ми змінили гострі форми на щось м’яке, округле, яскраве. А чому такий килимок не може бути в тебе вдома? Це те, що буде нагадувати про війну. Ніколи не потрібно забувати про те, що відбувається зараз, і цей об’єкт — спосіб пам’ятати.
Ю.: Вийшла така трансформація змісту. Протитанковий їжак сприймається як дуже страшна річ — але насправді він захищає тебе, це твій оберіг. Цей їжак-килим наче огортає тебе.
Бліц. Як зробити тимчасовий простір затишним?
Ю.: Я б замовила велику фоторамку, поставила її на підлогу — і вставила фотографію або малюнок, який мене наповнює. Ця рама стояла б на підлозі та заземляла. А ще вона стала б чимось своїм у чужому просторі.
Д.: Коли орендуєш квартиру, треба все звідти прибрати й створити щось нове. Почати з чистого аркуша.
Якщо скласти етичний кодекс архітектора, які пункти в ньому найголовніші?
Д.: Повага і чесність.
Ю.: І вдячність. Коли ти пропускаєш свою роботу через фільтр щирої вдячності — розумієш, що все, що ти робиш, ти робиш через замовника. Його руками, його грошима — але твоїм професіоналізмом і знанням.
В яких просторах ми будемо жити у 2050 році?
Д.: Ці простори будуть іншими. Більше не буде стилів, а тільки максимально цікаві мікси. Простори стануть більш просторими, прозорими, відкритими. Все йде до цього — за останні роки з’явилося багато коворкінгів, наприклад.
Ю.: Кожен новий етап в історії — це про позбавлення зайвого. Тому у 2050 році у фокусі будуть свідоме споживання, ресайклінг, прагнення до чистоти та об’єднання з природою.