Skvot Mag

Як відкрити артцентр: кейс-стаді Jam Factory

Інтерв’ю з програмно-виконавчою директоркою Jam Factory Art Center Боженою Пеленською — про те, як бути трендсетером у сфері, де шукати нові імена та чому мистецтву потрібен діалог.

Як відкрити артцентр: кейс-стаді Jam Factory
card-photo

Женя Цаценко

Редакторка SKVOT MAG

13 грудня, 2023 Дизайн Стаття

Коли на мапі з’являється нова артінституція, це впливає не лише на мистецький ландшафт — трансформується все місто. Саме таким є кейс Jam Factory — нового (і найбільшого) артцентру Львова, що відкрив свої двері минулого місяця. Нова інституція розташовується на Підзамче — колишньому індустріальному районі міста, де раніше не було жодної мистецької ініціативи.

Щоб дізнатися, як функціонує та чим живе артцентр, ми зустрілися з Боженою Пеленською, програмно-виконавчою директоркою Jam Factory. Божена розповіла нам, чому мистецькі майданчики потрібні всім містам України, а також:

 

Чому артцентр — це не галерея і не музей?

Якщо спростити, то музей — це інституція, що має постійну експозицію та колекцію, з якою працюють дослідники. Галерея — це місце, де відбуваються тимчасові виставки та продаж мистецтва. А артцентр може бути всім цим водночас — він мультидисциплінарний, тобто не обмежується конкретним напрямком. Саме так влаштовано Jam Factory Art Center. В нас є виставковий простір, але крім візуального мистецтва ми також працюємо з сучасним театром, музикою. Плюс ми підкріплюємо кожен івент освітньою програмою та співпрацюємо з кураторами, які проводять дослідження, формуючи виставку, — в цьому наша подібність із музеями.

Як ви узгоджуєте те, що робите в усіх напрямках, — яка спільна ідея, тема або вектор тримає активності Jam Factory разом?

В нас були спроби поєднувати блоки тематично. Наприклад, на відкритті Jam Factory ми працювали з темою мистецтва під час війни — і вистава, і експозиція, і музичний івент були присвячені цьому питанню. Але схожість тематики — це не основний принцип. Все-таки перформанс, візуальне мистецтво та музика мають різну специфіку. Тож значно важливішим маркером для нас є робота із сучасними практиками. Наша візія та цінності — це те, що тримає нас разом.

Ви розповідали, що пропонуєте критичний погляд на мистецтво і буваєте незручними. В яких ситуаціях варто ставати незручним?

Ми не ставимо собі такого завдання, мовляв, давайте будемо незручними. Але, презентуючи якусь тему, ми максимально чесні з собою та іншими — не намагаємося щось прикрасити, всім сподобатись. Принцип чесності часто буває незручним. Також ми працюємо з табуйованими темами та митцями, виключеними із суспільства, — запускаємо довкола них діалог.

Наприклад, у 2020 році ми працювали над виставою «Демо. Вправи для початківців» («демо» — від слова «демократія»). Тоді актори, режисер і драматургині порушили складні питання: ставлення до квір-спільноти, суспільної відповідальності, суперечливих рішень місцевої влади (які висміювались під час вистави). Так, за допомогою мови мистецтва ми іронізуємо над чимось, загострюємо певні питання тощо. Люди реагують на такі проєкти — а реакція провокує діалог, дискусію.

Запускати публічний діалог довкола мистецтва для вас не менш важливо, ніж власне показувати мистецтво. Які майданчики або інструменти необхідні, щоб розпочати таку розмову?

Наша інституція ставить перед собою дуже чітке завдання — ми прагнемо різними способами запускати розмови про мистецтво. Ось як ми це робимо:

#1. Кураторські екскурсії. Це один із найпростіших способів пояснити, що є на виставці та чому воно тут. Кураторські екскурсії спрямовані на людей, які вже зацікавлені в експозиції та хочуть дізнатись про неї більше. 

#2. Публічна програма. Ми плануємо запрошувати спікерів, які говоритимуть довкола тем, представлених на виставці: що означають ті чи інші візуальні твори, як ми їх розуміємо, проживаємо. Публічна програма включатиме модеровані розмови — люди зможуть приходити на них та адресувати свої запитання запрошеним експертам.

#3. Освітня програма. Це один із дуже затребуваних напрямків роботи з людьми різних вікових категорій, але наразі ми плануємо почати з дітей. Через кілька днів ми запускаємо цикл майстерень, в межах яких діти шкільного віку приходитимуть на виставку та обговорюватимуть роботи з координатором програми. В цих зустрічах буде і творчий, і освітній елементи — діти вчитимуться дивитися на твір не прямолінійно, а міркувати про нього, зчитувати повідомлення та історії, закладені автором. Я очікую, що так ми зменшимо упередження щодо сучасного мистецтва.

#4. Резиденції. Вже не один рік поспіль ми запрошуємо митців та людей, не пов’язаних із мистецькою сферою, спільно працювати з художніми практиками. Такі проєкти можна назвати освітніми. 

Будівля Jam Factory Art Center під час ревіталізації Фото: Богдан Ємець

Як артменеджеру зрозуміти, що його проєкт справді запустив суспільний діалог?

Оцінювати ефективність проєкту — один із найскладніших аспектів у культурі та мистецтві. Тут немає якоїсь формули на кшталт «людина прийшла → навчилася того-то → вийшов такий-то результат». Але зацікавленість людей та відвідуваність є одними з найбільших маркерів. Також важливі зміни в професійному середовищі, коли інші організації та митці починають робити проєкти, подібні на твій. Плюс якщо люди були негативно налаштовані щодо теми проєкту, але змінили свою позицію на більш толерантну (і повернулись до нас навіть після критичних оцінок) — це теж дуже крутий маркер.

Ви прагнете відкривати нові тенденції та імена — це важче, ніж розповідати про те, що вже описали автори тренд-репортів та артвидань. Як навчитись бути тим, хто помічає тенденцію першим?

Щодо відкриття нових імен, ми плануємо залучати молодих художників і практиків до кожного напрямку, з яким працюємо. Наприклад, ми організовували театральні лабораторії — проєкти, в межах яких актори, режисери та драматурги-початківці працювали з більш досвідченими практиками. Це дуже хороший інструмент, щоб дізнаватись нові імена. В напрямку візуального мистецтва ми організовуємо резиденції для emerging artists. Наприкінці таких резиденцій ми намагаємось робити хоча б невеликі, короткочасні виставки, щоб інші куратори та відвідувачі також дізнались про цих молодих митців. 

Що стосується нових тенденцій, то відкривати їх — складне завдання. Ми намагаємося застосовувати напрацьовані міжнародні підходи, які поки що не поширені в Україні. Наприклад, цього року ми працювали з інклюзією — створили простір для двох митців із синдромом Дауна, які працювали під кураторством Стаса Туріни. Не скажу, що цей проєкт інновативний, але в нас мало напрацьованих методологій для роботи з інклюзивними артпроєктами. Також через кілька місяців після повномасштабного вторгнення ми запросили митців, які разом із психологом розробляли методології, пов’язані зі співом, театром, візуальними практиками. Як тільки ми напрацьовували якусь методологію — записували її, видавали та ділилися з іншими.

Коли ви шукаєте кураторів і митців для колаборації, на що орієнтуєтесь в першу чергу?

«Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми» — перша велика виставка Jam Factory, нею відкрилася наша інституція. Кураторів для цієї та двох наступних експозицій я запрошувала особисто, ми разом шукали та окреслювали тему. Але в майбутньому ми плануємо трохи змінити цей механізм — хочемо створити можливість подаватись до нас зі своїми темами, щоб бути відкритішими до кураторів, яких ми не знаємо. Крім того, ми створюємо research-based виставки — важливо, щоб куратор, з яким ми співпрацюємо, мав досвід у проведенні досліджень. Для тих, хто хоче долучитися до менших проєктів, ми оголошуємо опен-коли. Під кожен опен-кол прописуємо критерії та відповідно до них відбираємо учасників — або з кураторами, або самостійно. 

Ви партнеритесь з іншими діячами у сфері культури — як артінституції можуть посилювати одна одну?

Ми маємо партнерів у різних проєктах і програмах. У співпраці ми зазвичай відштовхуємось від мети, яку ставимо перед конкретним проєктом. Запит на колаборацію може надходити як від нас, так і від партнерів. Найчастіший формат win-win співпраці — це знаходження спільної важливої теми для роботи й взаємопідсилення. Наступний крок — подача на спільне фінансування. Коли ми тільки заснували Jam Factory, для нас це було величезне підсилення. На той момент ми мали зовсім невелике портфоліо, але нам довіряли.

Довіра, розуміння активностей одне одного та чітко артикульовані бажання — це основоположні речі будь-якого партнерства. Тому так важливо прописувати домовленості на самому старті — варто зафіксувати, хто що робить і чого очікує від партнерства, у договорі або меморандумі. 

Ви розповідали, що побудова артцентру в Україні потребує менших ресурсів, ніж створення аналогічного проєкту в Лондоні, наприклад. Які ще (не)очевидні фактори можуть стати для іноземних інвесторів причиною вкладатися в артпроєкти тут?

В країнах центрально-західної Європи справді багато мистецьких інституцій. Наприклад, у Празі є 200+ великих і маленьких театрів. У Львові (та й інших містах України) таких сцен в десятки разів менше. В нас є велика потреба в артцентрах, галереях, студіях, малих театральних, музичних сценах. А ще — велика мотивація їх створювати. Це один із приводів інвестувати в Україну — тут невелика конкуренція та є запит на мистецькі ініціативи. В західних країнах тобі потрібно сильно виділятись, щоб вдало стартувати з новим артпроєктом

Ще один момент — оскільки в нас малорозвинена мистецька інфраструктура, нам не потрібно одразу вибудовувати сцени на тисячі глядачів. В Україні можна (і варто) починати з малого — такий формат доступніший, плюс він дає можливість відбутись багатьом новим іменам. Також у нас величезна кількість закинутих будівель, які можна ревіталізувати — щоб створити там базові умови для роботи, значні вкладення не потрібні. 

Впродовж 8 років Jam Factory працював без власного простору. Як вам вдалося стати важливою інституцією на мапі Львова (і не лише Львова), навіть попри відсутність постійного майданчика? 

Ми розуміли, що будівництво простору займе кілька років, але було багато невизначеності з дозволами, бюрократичними моментами. Це демотивувало команду. Але люди залишалися, бо усвідомлювали цінність цього проєкту. Плюс ми виплачували гідні зарплати й надавали можливість обмінів, закордонних поїздок. За останній рік наша команда зросла більше ніж наполовину.

До відкриття Jam Factory в нас були простори, але маленькі. Один із них ми пізніше знесли, бо він був прибудований до пам’ятки архітектури. Хороші особисті знайомства дозволяли нам створювати міжнародні проєкти. Спочатку це були освітні ініціативи, обміни, мистецькі резиденції — ми зупинялися на форматах, які могли вмістити. А якщо не поміщались — орендували простори в партнерів. У 2020–2021 роках ми створили кілька тимчасових просторів, вони не входять у комплекс будівель Jam Factory. Це розширення дозволило нам додати нові напрямки. 

Я бачила, як будувались інституції, а потім у ці простори заселяли абсолютно нові команди, які ще не встигли побути разом, — і відбувались дуже неприємні історії. А ми зросли дуже органічно та багато чого навчилися за час роботи без постійного простору. Малий масштаб дозволяв нам помилятися. В перші роки ми багато експериментували, напрацьовували стратегію, збільшували команду. 

Коли ви робили Jam Factory, дослухалися до пропозицій місцевої спільноти. Як артменеджеру бути чутливим до потреб спільнот, для яких (або поруч з якими) він втілює проєкт?

Ми працювали зі спільнотами ще з 2016 року, адже розуміли, що приходимо з величезним проєктом в індустріальний район, де відсутні будь-які установи — міські, державні, приватні. Наша перша ініціатива була спрямована на місцевих підлітків, хоча ми працювали з людьми різного віку. Наприклад, ми також записували інтерв’ю зі старшими людьми, які мешкають у цьому районі. Вони не бачили цінності в інформації про Підзамче (район Львова, в якому відкрився Jam Factory — прим. ред.), якою володіли, але вона була важливою для нашого дослідження.

Також були сайт-специфічні проєкти (мистецтво, створене в діалозі з конкретним місцем — прим. ред.), які митці створювали разом із локальними спільнотами. Працювали з відеоартом, звуком, фотографією, рухом. Jam Factory проводив такі резиденції щопівроку, і попит на них був дуже високий — ми отримували втричі більше заявок, ніж розраховували. Творчі аспекти цих проєктів дозволяли людям відкрити нові вміння, подолати страхи, а ще — вийти на новий рівень взаємодії в групі. Такі проєкти утворюють тимчасові спільноти — мистецькі практики на короткий період об’єднували людей разом. 

Будівля Jam Factory Art Center. Фото: @nazarii.parkhomyk

Бліц. Коли артпроєкт завершується, що залишається — в ідеалі?

Залишається певна акумуляція знань. Учасники проєкту фіксують отриманий досвід і діляться ним з іншими. Артпроєкт не має бути закритим у собі — напрацювання варто викладати у відкритий доступ.

В якій думці про сучасне українське мистецтво ми всі дуже помилялися?

Ми помилялися, думаючи, що українського мистецтва немає. Воно є, було і буде.

Який проєкт Jam Factory став найуспішнішим за всю історію інституції?

Кожен проєкт має свою цінність, їх дуже складно порівнювати. Втім, саме відкриття Jam Factory та виставки «Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми» було наймасштабнішим і найретельнішим. Думаю, цей проєкт стане одним із найвпливовіших серед усіх, які ми робили.