Skvot Mag

Челенджі та перспективи українського кіновиробництва

Інтерв’ю з режисеркою Надією Парфан — про артмейнстрим, піратство, неідеальні зйомки та джерела фінансування кіно.

Челенджі та перспективи українського кіновиробництва
card-photo

Женя Цаценко

Редакторка SKVOT MAG

14 грудня, 2023 Мистецтво Стаття

*Фото на обкладинці — Vogue Ukraine

Знімати авторське кіно — задача із зірочкою, бо найчастіше такі стрічки не зривають каси (відповідно фінансують їх не дуже охоче). Знімати авторське кіно в Україні під час війни — задача з усіма зірочками на світі. Але кінематографісти продовжують це робити — і на дуже високому рівні.

Серед таких кінематографістів — режисерка, продюсерка та засновниця онлайн-кінотеатру Takflix Надія Парфан. Її фільм «Я не хотіла робити фільм про війну» показали на Hot Docs і The New Yorker, а «Це побачення» отримав спеціальну відзнаку на Berlinale. Обидві стрічки було знято 2023 року. Ми розпитали Надію про стан української кіноіндустрії, а ще:

 

Ти знімаєш документальні фільми та водночас є підприємицею у сфері кіно. Розуміння позиції автора допомагає в роботі з іншими авторами?

У 2019 році, коли вийшов мій повнометражний дебют «Співає ІФТКЕ», мені не було де зробити реліз цього фільму. Звісно, завжди можна залити фільм на ютуб, але це не дуже доречний контекст (поруч завжди буде вискакувати якась безумна російська реклама). Люди запитували, коли «Співає ІФТКЕ» можна буде подивитись онлайн, вони хотіли заплатити. Також я знала багатьох людей, в яких була схожа проблема: вони зняли класний фільм, але це не «Аватар», тому його не покажуть на ста екранах у ТЦ. А альтернативного майданчика немає. Так і народився Takflix — я дивилася на цей проєкт з перспективи режисерки та продюсерки.

Тому моя відповідь — так, поєднання ролей авторки та підприємиці мені допомагає. Навіть не на рівні розуміння, а на рівні особистих мереж. Багато фільмів, які є на Takflix, — це фільми моїх друзів і подруг. З іншого боку, мені нечасто доводиться мати справу безпосередньо з режисерами. Я спілкуюся з продюсерами, а ще частіше — з дистриб'юторами та сейлз-агентами. І деколи через це дуже сумно, бо є режисери, які хотіли б, щоб їхні фільми були на Takflix — але це вирішують не вони, а треті сторони. А коли це мої друзі, стає ще більш боляче. Але так влаштована індустрія.

Чому в Україні поширене піратство та чи змінюється ситуація на краще зараз?

Ситуація значно покращилась — з двох причин. По-перше, ковід. Коли я запускала Takflix у 2019 році, всі казали: «Ти що, ніхто ніколи не буде платити за українське кіно онлайн, його запіратять». Але в мене є така фішка, трохи метафізична — інколи я відчуваю щось раніше, ніж інші. Тож коли сталась пандемія, всі ломанулись у діджитал. Кінотеатри закривались, багато релізів переносилось, бо дистриб’ютори не хотіли ризикувати — якщо почнеться нова хвиля обмежень, фільм провалиться в прокаті. Тоді онлайн-кінотеатри стали дуже привабливою нішею (Takflix досі не може сягнути показників квітня 2020 року). Плюс до пандемії великі платформи не хотіли показувати українське кіно, бо не вірили в нього. Але настала ситуація, коли їм нічого було показувати, і зрештою вони сказали: «Ну добре, давайте вже це ваше українське кіно». Вони були змушені піти на такий крок, і український контент виправдав себе.  

Ще більший запит на українські фільми з’явився після повномасштабного вторгнення — кіно стало одним з інструментів побудови ідентичності. Нам як країні, що проходить процес деколонізації, зараз важливо розібратися, хто ми, що ми та звідки ми. Потужна кінотрадиція в цьому допомагає: ми знімали кіно і в 1920-х, і в 1960-х, і в 1990-х, і у 2000-х. 

Повертаючись до піратства, воно досі є. Проблема передусім у законодавстві. Воно декларативно проголошує, що охороняє авторське право, але не передбачає покарання за його порушення. Плюс багато людей досі не розуміє, чому потрібно платити за контент або як мінімум дивитись його легально. Звісно, економічна ситуація в країні не сприяє (в нас є пріоритетніші потреби, ніж підписка на стримінг), але легально — це не завжди платно. Наприклад, на Takflix 30% фільмів — безоплатні.

Закриття піратських платформ, пов’язаних із росією, якось вплине на ситуацію?

Так, найбільші піратські платформи пов’язані з росією, але в нас є своє демократично-анархічне піратство. Воно точкове, але його дуже багато. Після офіційних релізів фільми з’являються в нескінченній кількості телеграм-каналів, вилазять із найнесподіваніших місць — як гриби після дощу. Ми постійно сидимо і ручками все це підчищаємо. Тому це історія не стільки про закриття платформ, скільки про правову культуру та просвітництво. Люди мають розуміти, що таке інтелектуальна власність і чому (важка) робота кінематографістів має оплачуватись. Ми ж не йдемо в магазин і не кажемо: «Дайте мені хліба безплатно». Так само і тут. Дивитися кіно легально має стати здоровою звичкою.

Ти казала, що навряд чи викладеш свій фільм у вільний доступ — але «Я не хотіла робити фільм про війну» вийшов на ютуб-каналі The New Yorker. Чому зробила виняток? 

Це було рішення продюсерів, а не моє. Права на фільм належать The New Yorker, його було знято на їхнє замовлення. І мені прикро, що «Я не хотіла робити фільм про війну» є у вільному доступі, бо це обмежує його фестивальну історію. Так, він встиг побувати на Hot Docs у Канаді, Visions du Reel у Швейцарії, був показ у Кореї. Та якби стрічки не було в онлайні, можливо, вона б зібрала більше відзнак. Але я підписала такий договір і поважаю його. Плюс в мене було багато креативної свободи. Я ніколи не отримувала так багато поваги та підтримки від продюсерів, як на цьому проєкті. 

Кадр з фільму «Я не хотіла робити фільм про війну»

Як відбувалася ваша співпраця з The New Yorker — хто на кого вийшов?

«Я не хотіла робити фільм про війну» почався з того, що мені наснився віщий сон. Після цього сну я прийняла рішення повернутися до України та зафільмувати cвою подорож (на початку повномасштабної війни я була на Близькому Сході). Тобто я не планувала робити цей фільм для The New Yorker — просто інтуїтивно почала знімати, бо відчувала, що мені це потрібно. 

 

Пізніше, коли в мене був певний матеріал, я дізналась, що The New Yorker шукає історії. Моя колега, продюсерка Дар’я Бассель, познайомила мене з ними. Я запітчила свій фільм команді The New Yorker, після чого був переговорний процес, тестові завдання і власне зйомки. Це була класна колаборація, вона дуже підтримала мене в перший рік вторгнення. І цей фільм для мене особисто дуже важливий. Він досить радикальний — раніше я такого не робила (і, мабуть, більше не робитиму).

Ти називаєш себе перфекціоністкою в плані кіновиробництва. Як це — бути перфекціоністом у сфері, де процеси непередбачувані та все залежить від усіх?

Це дуже важко. Хоча я в цьому спорті давно і розумію, що ідеально не вийде. Особливо в Україні, де мало можливостей, інституційної підтримки авторського кіно. Звісно, це не означає, що треба робити халтуру. Але я намагаюся адекватно оцінювати ситуацію, пріоритизувати, йти на компроміси, де це необхідно. Я досить вимоглива до себе, але навчилась приймати неідеальність команди та обставин, бо ми знімаємо дешево, малобюджетно. Якщо я досягаю класних результатів, то часто плачу високу ціну — вигорання. 

Ти казала, що завжди знаходишся на боці глядача. Якщо потрібно обирати чийсь бік, значить, між авдиторією та авторами існує конфлікт?

Авдиторія та кіноіндустрія живуть у паралельних реальностях. Індустрії не важливий глядач — їй важливі пітчинги, фестивалі, сейлз-агенти. Ці стихії не перетинаються. А мені по кайфу, щоб вони перетинались. Я люблю дивитись, як люди дивляться кіно. Тому хочу робити фільми для України, а не на експорт. Мені важливо, щоб моє кіно було зрозумілим для людей не лише з індустрії — для тих, хто не знає мого імені, не перебуває під чаром персонального бренду, нагород і зірочок. І це кіно не мусить бути тупим (хоча тупі комедії завжди набирають найбільше переглядів). Воно може челенджити, розвивати — і водночас бути дружнім до глядача.

Що не так із Держкіно та Мінкультом — можеш зробити короткий експлейнер?

Якщо дуже коротко, у нас є зовнішній ворог — росія, а є внутрішній — корупціонери та некомпетентні люди при владі. Саме таким є керівництво в галузі культури. Вже кілька років посаду голови Держкіно обіймає дуже одіозна особа, що прийшла до влади корупційним шляхом. Два чи три прозорих конкурси на цю посаду зірвали, і тоді кіноспільнота почала протестувати — судові провадження тривають, ми намагаємося це оскаржувати. Але у зв’язку з воєнним станом наші можливості відстоювати свої інтереси демократичним шляхом обмежені. Що ще не так із Держкіно:

#1. Підтримка низькопробного контенту. Керівництво галузі має розвивати українське кіно, відстоювати його інтереси, але парадоксальним чином воно діє навпаки. Лобіюються інтереси телебачення і виробників серіалів. Держкіно не розуміє, що кіно — це мистецтво, культурна дипломатія, ідентичність, спадщина, а серіали — бізнес і розваги. Часто ці серіали ще й колоніальні, шароварні. Все це звучить абсурдно, бо ж якраз Держкіно має займатися кінематографом, це галузь національного інтересу. А в нову стратегію розвитку кіно до 2027 закладено виробництво не менше ніж 600 годин серіалів на рік. 

#2. Провалена політика у сфері кіногалузі. Я вже не кажу про фінансування — його просто немає. Йдеться про те, що багато іноземних партнерів були готові підтримувати українське кіно коштами, а Держкіно ховало голову в пісок і вдавало, що нас не існує. Воно не змогло ні з ким ні про що домовитись, розробити стратегії адаптації до безгрошів'я, безпекової загрози, втрати кадрів тощо. Кіноспільнота намагалася тиснути на Держкіно, і під цим сильним тиском інституція розродилася стратегією, про яку я вже згадувала. Цю стратегію не обговорювали зі спільнотою — вона некомпетентна і недемократична. 

#3. Спроба рейдерського захоплення «Довженко-Центру». Це флагманська культурна інституція, роль якої лише збільшилась після вторгнення. Адже кіно — вагома частина культурної дипломатії сьогодні (демонструвати його за кордоном значно легше, ніж, наприклад, виставки, які вимагають складної логістики). «Довженко-Центр» постійно перебуває під загрозою ліквідації. Олену Гончарук, яку тричі прозоро обрали головою інституції, тримають на посаді в. о. 

#4. Присвоєння чужої роботи. Наприклад, мої останні фільми зняті без копійки державної підтримки — це моя незалежна, певною мірою волонтерська діяльність. Але Держкіно пише у себе у фейсбуці численні пости так, ніби це його власна заслуга.

Повномасштабна війна змінила наш майндсет — приєднуватись до зборів стало не те що нормою, а моральним обов’язком. Чи може краудфандинг стати важливим джерелом фінансування кіно?

Краудфандинг був ефективним і раніше. Це не про те, щоби сліпо комусь на щось скидатись. Це про побудову спільноти, в якій є довіра, певні стосунки. Я знаю не один кейс, коли люди об’єднувались довкола культурного проєкту, фільму, бренду та підтримували його. А от чи працюватиме це в майбутньому — складне питання. Нещодавно інстою поширився пост про те, що збори не закриваються. Ми не збагатіли за 2 роки війни, а потреби фронту нікуди не зникли. Та й людей, які можуть дозволити собі підтримувати кіно (і розуміють, навіщо це робити), не так багато. 

Але Takflix ризикнув і запровадив нанопродюсерство — це кампанія з залучення мікроінвесторів для виробництва фільму. Нам це вдається, бо ми будували власну спільноту 4 роки. Є люди, які довіряють особисто мені. Частина наших нанопродюсерів — це мої друзі та знайомі. Нанопродюсерство — не дуже стале рішення, але воно потрібне зараз, бо в кінематографістів немає державного фінансування. Плюс за такі гроші можна зняти лише малобюджетний незалежний фільм. Ти не зробиш «Наполеона» чи «Довбуша» на одних донатах. Тому краудфандинг — це хороший спосіб диверсифікувати джерела фінансування, але на ньому неможливо побудувати індустрію.

Розкажи про селекцію фільмів для Takflix — як часто ви робите нові релізи та як обираєте, що показувати на платформі?

Ми досить добре розуміємо, яке кіно хочемо бачити на Takflix. Згрубша ми називаємо його артмейнстримом — це фільми, що мають мистецьку цінність та є глядацькими водночас. Ми шукаємо кіно, яке буде зрозумілим за межами синефільської фестивальної бульбашки. Також ми не показуємо публіцистику, журналістику та блогерство (хоча любимо фільми на перетині різних аудіовізуальних жанрів). Як кіно потрапляє на Takflix: ми або шукаємо його самі, або люди звертаються до нас. В нас є відкрита форма, і команда віддивляється все, що нам через неї надсилають. 

Також у нас є формальні критерії відбору. По-перше, нам важлива фестивальна та прокатна історія. По-друге, ми шукаємо ексклюзивний контент — як мінімум, його не має бути в публічному доступі. Якщо фільм вже був опублікований, нам доведеться випустити його безплатно — це збитково, і ми маємо розуміти, заради чого йдемо на збитки (а ми часто йдемо на збитки). 

Який фільм ви релізнули, наперед знаючи, що він не окупиться? 

«Молитва за гетьмана Мазепу» Михайла Іллєнка, режисерська версія. Це експериментальний фільм-фантасмагорія. Наша команда жартує, що кожного разу, коли хтось купує «Молитву за гетьмана Мазепу», ми п’ємо келих шампанського. Ми розуміли, що цей фільм не буде комерційно успішним, але він має велику історичну цінність і є важливою віхою історії українського кіно. 

 

Takflix — це культурний, соціальний проєкт, а не прямо бізнес-бізнес. Наша максимальна фінансова амбіція — сталість, а не заробляння грошей. Плюс ми хочемо стати найбільшою легальною базою українського кіно. А це означає, що в нас мають бути різні фільми. Навіть якщо на певну стрічку є запит від 10 людей — це вже причина показувати її на Takflix.

Яку епоху або феномен в українському кіно ви ще не дослідили, але хочете?

Хочемо більше працювати з кінокласикою та українським кіно радянської доби (як з офіційним, так і з цензурованим). Там є дуже багато перлин. Але проблема у відсутності якісних оцифрованих копій. Також нам не завжди вдається отримати права на показ певного фільму (або ж переговори з правовласниками йдуть дуже складно).

На Takflix є формат кінопаті. Людям потрібен досвід колективного перегляду кіно в онлайні чи це виключно офлайнова фішка?

Netflix провів цікаве дослідження та з’ясував, що все, що ми робимо публічно, — це трішки гра. Люди дбають про імідж і репутацію, що нормально. Ми йдемо на «Молодість», тому що це модно і круто (а ми хочемо бути модними й крутими). Ми йдемо на «Наполеона», щоб сказати: «Оце Рідлі Скотт загнався!». Це потрібно нам для того, щоб залишатися в темі. Історія з онлайн-переглядом в корені інша. Домашній перегляд — це таке guilty pleasure, ми робимо це виключно для себе. 

Кінопаті, тобто формат синхронного перегляду фільмів онлайн, не дуже вписується в цю концепцію. Але ми помітили, що після вторгнення розірвані родини та друзі намагаються синхронізуватися навіть на відстані. Це можна і треба розвивати. Бо спільний перегляд — це завжди трохи інше переживання. Навіть якщо дивишся кіно з незнайомими людьми, тобі важливо, що ви смієтесь та плачете разом, симультанно проживаєте схожий досвід. Тож на наступний рік ми готуємо нові формати, як бути разом в онлайні за допомогою кіно. Поки що не розкриваю деталей, але вкидаю невеликий тизер.

Яким є starter pack людини, що хоче заснувати стримінговий сервіс в Україні?

Я не найкраща людина, щоб відповідати на це запитання, бо заснувала Takflix 4 роки тому. Відтоді все дуже сильно змінилося. Але я б порадила:

#1. Чесно відповісти собі, а нахіба. В Україні вже достатньо стримінгових сервісів, і більшість зараз майже не розвивається. Тому треба подумати, для чого відкривати ще один. Можливо, краще запартнеритися з нами або іншою подібною платформою, зробити медіа, ютуб-канал. Або не робити нічого. 5

#2. Зрозуміти, в чому унікальність твоєї платформи. Тут все за класикою бізнесу — УТП, цінність для авдиторії. Наприклад, наша цінність — в українському легальному якісному кіно. Ми відбираємо фільми, і хочеться вірити, що робимо це добре, адже в нашої команди професійний кураторський бекграунд.

#3. Продумати технологічний бік питання, а з рештою можна буде розібратися вже в процесі. Важливо, щоб у команді були люди з технологічною експертизою. Наш розробник зараз захищає Україну, тому нам дуже важко розрулювати технологічні питання. Ми знайшли партнерів, які нам в цьому допомагають, і могли б піти шляхом інвестицій, але це не наш шлях. В нас культурний проєкт, що займає певну нішу. Ніколи не буде такої ситуації, що весь світ дивитиметься Takflix. А бізнесовий шлях якраз претендує на масштабування, залучення широкої авдиторії.

Чи є ймовірність, що колись ти знімеш ігровий повнометражний фільм?

Цілком. 22 лютого 2022 року я подала на конкурс Держкіно сценарій свого першого ігрового фільму. Зараз цей проєкт заморожений, але я працюю над новим сценарієм. Його робоча назва — «Стєрва, або у неділю рано». Це ігрова, сценарно-акторська історія. Мені дуже страшно, бо я не маю досвіду в ігровому кіно, але й цікаво приміряти це на себе.