В українському прокаті показали «Наполеона» Рідлі Скотта — потужний блокбастер із Хоакіном Феніксом, який сюжетно проходить все життя французького генерала Бонапарта і фокусується на його стосунках із дружиною Жозефіною. Після прем’єри історики звинувачували режисера у перекручуванні фактів, на що Скотт хіба що відповідав: «Вибачте, а ви хіба там були? Ні? Тоді позакривайте роти».
Історична правда — досить хитке формулювання для байопіку. Чи мусить вона бути в ігровому кіно? І як розвивався цей жанр під тиском істориків? Кіноблогерка Інна Гордєєва розбирається, як байопіки змінювалися протягом десятиліть, історію якої особистості найбільше екранізують і врешті-решт чому історична достовірність не має значення.
Яйце чи курка?
Байопік — кінематографічний жанр, який демонструє життя або певні події з життя відомих людей в ігровій формі. Цей термін вперше використали 1951 року в журналі Variety, і транскрибується він досить просто — biographical picture. Але «біографія» як жанр — один із найстаріших і найпопулярніших у мистецтві.
У літературі він проявляється в довгих описах життя та побуту особистостей. Напевно, перше, що спадає на думку, — це Біблія, яка без будь-якої прив‘язки до релігії є потужним байопіком.
Ігрове кіно теж починалося з «біографічних фільмів». Критики досі вагаються, який фільм був першим у цьому жанрі, але сьогодні серед них виокремлюють 17-секундне відео для кінескопа Едісона — «Страта Марії Шотландської» (1895). За формулою все сходиться — є видатна людина та опис подій з її життя, але про цей фільм сьогодні мало згадують.
Першим справжнім режисером байопіків вважається Жорж Мельєс, яким Мартін Скорсезе захоплювався настільки, що зняв про нього «Хранителя часу» (2010). У 1898 році Жорж режисував «Спокусу святого Антонія», а через рік екранізував історію, яка була в усіх на слуху, — «Справа Дрейфуса». Це кіно про капітана Альфреда Дрейфуса, якого підозрювали в зраді 1894 року. Стрічку випускали як багатосерійну, що складалася з 11 епізодів, тому її досі називають «першим у світі серіалом».
У 1928 році вийшла психологічна драма Карла Теодора Дреєра «Страсті Жанни д‘Арк». Він працював над сценарієм півтора року, вивчав документи, залучив французького історика і навіть переїхав із сім’єю в Париж — ближче до свого першоджерела. Стрічку намагалися зробити майже точним відтворенням тих подій, бо вона заснована на реальних записах суду над Жанною д‘Арк.
Головну героїню зіграла Рене Фальконетті, яка після виходу фільму пішла з кіно і більше ніколи не знімалась. Ходили чутки, що режисер її катував, бо вимагав отримати певну емоцію, але достеменну причину так ніхто і не відкрив. «Страсті Жанни д’Арк» — один із найпомітніших байопіків усіх часів, але якою ціною та як добре його знають зараз? З освітньої точки зору він цікавий сьогодні хіба що знавцям кіно та прихильникам самої Жанни д’Арк.
Якщо потрібно відновити знання з історії, студенти не йдуть у кіно на документальний фільм або класику. Ймовірніше, вибір роблять на користь популярних стрічок зі знайомими акторами. А історію Жанни з Рене Фальконетті спокійно переб‘є Мілла Йовович із фільмом «Посланниця: історія Жанни д‘Арк». «Історичний фільм» — так про нього може писати хіба що Google, а не історик із досвідом.
Як відрізнити байопік від історичного кіно?
Якщо історія фокусується на певній особі, а не на подіях, які відбуваються, то це байопік. У біографічних фільмах роблять наголос на мотивації персонажа та його впливі на світ або інших людей.
В історичних фільмах навпаки — це зображення певних подій, які відбулися в минулому з однією чи кількома особами, але фокус зберігається саме на ситуаціях.
Еволюція байопіків відображає тренди епох, в яких вони знімались. Німе кіно вражало новизною та експериментами з формою. З появою звуку в 1930-х це вже були легкі фільми про життя селебріті: артистів, художників, акторів, співаків.
Часи Другої світової війни подарували феєрію пропагандистського кіно, коли постаті мали стати національними героями. І не важливо, чи це переконливо. Після Другої світової люди потребували драми, неоднозначності та екзистенційності в сторітелінгу. Не хотілося бачити блиску та ідеальності — тоді тримайте інший, темний бік світу.
Сучасна фаза байопіків настала після 1960-х, коли можна було експериментувати з жанрами, формою та фактами. Подібне більшою мірою пропонувало телебачення, яке вважало жанр байопіків своїм. Але саме тренд на біографічні фільми прийшов у 1980-х, коли на «Оскарі» три роки поспіль нагороди за найкращий фільм забирали саме байопіки:
1983 — «Ґанді» Річарда Аттенборо
1984 — «Амадей» Мілоша Формана
1985 — «З Африки» Сідні Поллака
Потужні фільми про видатних людей, історії яких вражають досі: Ґанді, Сальєрі та Карен Бліксон (хто не дивився — терміново виправляйте). Після таких успіхів почали екранізувати всіх, чия історія могла зачепити глядачів: спортсмени, громадські діячі, політики, сучасні померлі артисти, королі та королеви, художники, письменники, вчителі, вчені тощо.
Зараз ремарка «байопік» дає фору на «Оскарі»
Кіноакадеміки мають слабкість до байопіків, і через це під час нагородного сезону в медіа роблять ставки саме на них. Акторські номінації зазвичай забирають актори з цього жанру, слідом за ними можуть віддати нагороду і байопіку за найкращий повнометражний фільм. Ймовірно, кіноакадемікам цікаво порівняти особистість на екрані з власними знаннями, визначити рівень художніх задумів, дослідити актуальність та порівняти акторську гру з реальною людиною. Це найлегший параметр «успіху» байопіку для всіх.
Найбільше екранізацій на сьогодні отримали Адольф Гітлер, Аль Капоне, Ісус Христос, Єлізавета І, Жанна д’Арк, Клеопатра, Наполеон і Лінкольн.
Логіка популярності байопіків проста: «життя — найкращий сценарист» + дослідження психологічних травм. Глядачі люблять піддивлятись, як живуть селебріті, чого вони хотіли, який вплив мали та чим пожертвували. Кінематографістам цей жанр цікавий за можливість суб’єктивізації. Історичне кіно, як і байопіки, не мусить наслідувати документальний реалізм. Можна фантазувати й додавати свій художній задум в реальну історію.
Часом режисерів це занурює настільки, що від справжньої історії залишається кілька людей та місце подій. Для таких байопіків теж є свої терміни:
«Квазібіографія» — історична особа є, але її не називають справжнім ім‘ям. Наприклад, легендарне «Обличчя зі шрамом» (Scarface) Говарда Гоукса 1932 року. У ньому прототипом головного героя Тоні Камонте є Аль Капоне, але при житті робити фільм про мафіозі було небезпечно. Краще вирити собі могилу самостійно. Звідси й чутки, що це кіно проспонсорував сам гангстер.
Додав ваги гангстерській легенді й однойменний ремейк Браяна де Пальми з Аль Пачіно, який обов’язковий до перегляду. Йшла мова і про нову версію Луки Гуаданьїно, але не склалося. І цього разу не через гангстерів.
«Псевдобіографія» — головний герой не має нічого спільного з історичними реаліями, окрім імені. Тут варті згадки «Безславні виродки» Квентіна Тарантіно або «Гладіатор» Рідлі Скотта. У їхніх сюжетах «фантазій на тему» більше, ніж правди. Це альтернативна реальність зі свідомості режисера. У Квентіна збереглися певні дійові особи та історична епоха, а у Рідлі Скотта в «Гладіаторі» з реальних осіб лише Марк Аврелій та його син, якого він насправді ніколи не хотів вбивати.
Чому ми часом прощаємо недостовірність у байопіках?
Великою мірою грає роль постать режисера, якому глядач видає кредит довіри. Якщо історична стрічка створена якісно та має за історією ідею та актуальність, глядач може заплющити очі на недостовірність. Коли персонажі та послідовність історії не втрачають темпу оповідання й у фільмі все має логічний вигляд з точки зору драматургії, тоді глядач може пробачити й неточності.
Коли вдається «підключитись» і співпереживати головному герою, його мотивація зрозуміла, арка персонажа закрита, то можна навіть забути, що рядок «жанр» підписували словом «байопік».
«Хоробре серце» Мела Гібсона входить у топ найкращих фільмів, його люблять мільйони (на IMDB фільм оцінили 6+ млн людей; рейтинг 8.3), і не важливо, чи міг Вільям Воллес носити кілт, розмальовувати обличчя і мати прізвисько «Хоробре серце». У наступному своєму фільмі через 9 років Гібсон насолив усім критикам та поціновувачам історії, написавши доволі точний сценарій до фільму «Страсті Христові» про останній день Ісуса. Обрав для цього найпопулярніше джерело — Біблію.
Деталізація дійшла до того, що сам фільм мав виходити арамейською мовою та латиною без англійських субтитрів. Мел вважав, що всі розуміють, про що мова у фільмі, але студія перемогла в цьому питанні — і все ж таки субтитри в кіно зашили. Уже понад 10 років у розробці лежить сиквел «Страсті Христови: Воскресіння». Звісно, Мел Гібсон займе крісло режисера, а Джеймс Кевізел повернеться до ролі Христа. Втім, проєкт постійно відтягують і, крім новин про потенційний запуск, глядач поки нічого не отримав.
У Мартіна Скорсезе проєкт із біблійною темою теж поки що не в пріоритеті. Досвід із перевернутим фокусом на Ісуса як на жертву у фільмі «Остання спокуса Христа» мав для режисера болючі наслідки. Реакція суспільства та релігійних організацій на стрічку — страйки та підпали кінотеатрів, тому покази зривали всюди, де показували кіно. Режисер мав намір показати, що було б, якби в останній момент перед смертю Ісуса йому подарували шанс на звичайне життя. Це не спойлер, а тільки половина фільму, до якої глядачі навіть не додивлялись через масові протести.
Тоді представники епохи «Нового Голлівуду», до якої належить і Марті, хотіли висвітлювати неоднозначність антигероїв і темний бік протагоністів. «Остання спокуса Христа» справляється з цим майстерно, хоча сьогодні існують ризики бути засудженим, стати іконою cancel culture і персоною нон ґрата в релігійних колах (принаймні на деякий час).
Мрія екранізувати Біблію є і в Ґрети Ґервіґ. Вона хоче сконцентруватись на жіночих персонажах, що завдає подвійного удару по ролі патріархату і релігії в суспільстві. Можливо, це буде колосальний касовий успіх, як із «Барбі», а можливо, недовге забуття, як це трапилося з Мелом Гібсоном. Наразі Ґрета працює над екранізацією фентезійної франшизи «Хроніки Нарнії», в якій легко зчитується присутність Ісуса у вигляді небагатослівного лева Аслана.
То чи треба байопікам слідувати історичним подіям?
Історія фільму залежить від бекграунду його учасника, але колаборація знімальної групи робить цю історію унікальною. Ігрове кіно не варто плутати з документальним, адже байопіки не повторюють і не відтворюють життя людини один в один. Тому задача режисера в цьому жанрі — створити з власної історії таке кіно, яке буде актуальним для глядачів.
Об цю тезу перечепився «Наполеон» Рідлі Скотта, який проходить крізь історичні чекпоінти, але залишає авдиторію з запитанням «То про що ж було це кіно?» Тобто проблема цього фільму була навіть не у достовірності передачі фактів (в яких, до речі, теж плутаються), а в передачі авторської ідеї. Її Скотт, ймовірно, приберіг для режисерської версії на чотири години, що згодом вийде на Apple TV+. А втім, подібні байопіки не залишаються ні в пам’яті, ні в історії кіно, ні в історії переглядів стримінгів.