Переможцем цьогорічного Венеційського кінофестивалю став фільм «Бідолахи» грецького режисера Йоргоса Лантімоса. Отримавши «Золотого лева», він потрапив у центр уваги. Та насправді розмови про нього почалися ще до Венеції — Лантімоса прозвали головним wizard of weird уже давно.
Ми передивилися фільми режисера та перечитали тексти кінокритиків — і спробували розібратися, з чого складається почерк Лантімоса. А ще склали список схожого кіно — для тих, хто хоче копати далі.
Від реклами до Канн
Йоргос Лантімос з дитинства знав, що хоче бути режисером, але прийшов у кіно не одразу. В 1990-х, коли він закінчив школу, грецький кінематограф був малорозвиненим, а авторські фільми майже не знімали. Тож Лантімос пішов на компроміс: вступив на режисуру кіно й телебачення, заробляв на рекламі та кліпах, а поміж тим знімав короткометражки разом із друзями. Коли одну з них — «Кінетта» (2005) — відібрали на фестивалі в Торонто й Берліні, вони вирішили взятися за кіно серйозно.
Так з’явилися «Ікло» (2009) та «Альпи» (2011) — перші повні метри Лантімоса, які побували в Каннах і Венеції. Перша — про втечу з вигаданого світу, який батько побудував для своїх дітей, а друга, навпаки, — про втечу у вигаданий світ, де померлих родичів можуть зіграти актори. Режисер говорить, що у цих стрічок немає нічого спільного (хоча ми йому не віримо — Лантімос знімає консистентно та впізнавано).
«Лобстер» (2015), «Вбивство священного оленя» (2017) та «Фаворитка» (2018) повторили успіх перших двох фільмів — і помножили його на два (або навіть три). До Венеції та Канн додалась премія Європейської кіноакадемії, BAFTA, «Золотий глобус» і номінація на «Оскар». При всьому цьому Лантімос досі ніяковіє, коли його хвалять: він каже, що просто робить те, що любить, і будь-які трактування його фільмів — правильні.
Потворне та смішне у кіновсесвіті Лантімоса
Йоргос Лантімос знімає кіно, яке балансує між комедією та чорнухою. Він продовжує традицію, сформовану Луїсом Бунюелем, Вірою Хитіловою, Девідом Лінчем та іншими класиками сюрреалізму. У його фільмах є всі основні риси абсурдного кіно:
- — критика соціальних норм та інститутів
- — ірраціональні ситуації
- — герої, що поводяться дивно та нелогічно
Історії Лантімоса погано починаються, а закінчуються ще гірше — тож у них не хочеться бути ні героям, ні глядачам (але останні все ж залишаються). Нижче — сім маркерів, які роблять кіно Лантімоса впізнаваним:
#1. Відчуженість та механічність. Персонажі Лантімоса беземоційні та холодні — вони монотонно говорять, нікому не емпатують і навіть найсумніші новини сприймають із покерфейсом. Це особливо стосується перших фільмів режисера — подальші «Фаворитка» та «Бідолахи» вийшли трохи живішими. Коли дивишся на медсестру з «Альп», що повідомляє батькам про смерть їхньої доньки з інтонацією Siri, з’являється ефект моторошної долини (хоча на екрані реальні люди).
#2. Відчуття «щось тут не так». У фільмах Лантімоса все трохи не так, як у реальності. Це наче тобі сниться власна квартира (або інше знайоме місце) — це ніби й вона, але не зовсім. Лантімос працює подібно до нашої підсвідомості, коли ми спимо: бере знайомі речі та переставляє їх, викликаючи дискомфорт. Наприклад, у «Лобстері» на людей полюють так само, як на тварин — у лісі, з рушницями та компанією. А герої «Ікла» взагалі живуть у світі, де всі поняття підмінені: автострада — це сильний вітер, море — це крісло, кіт — дуже небезпечна тварина.
Кадр із фільму «Лобстер». Джерело: imdb.com
Щоби бентежити глядача, Лантімосу не потрібні привиди та скримери — найчастіше він бере те, що є в реальному світі. Адже, як каже сам режисер: «Реальність ніколи не буває далекою від вигадки. Якими б дивними не були твої ідеї, в реальному світі завжди знайдуться люди, які роблять це або навіть щось гірше за це».
#3. Ієрархія та диктатура. Кожен фільм Лантімоса — про систему: велику (суспільство чи влада) або маленьку (сім’я, ком’юніті). В кожній системі є лідер, який домінує над рештою групи: в «Лобстері» це голова самітників і керівництво готелю, в «Іклі» — батько, у «Вбивстві священного оленя» — Мартін. І кожен герой хоче з цієї системи втекти, але зазвичай втеча не вдається. Це ще одна риса всього сюрреалістичного кіно — у снах ми рідко контролюємо хід подій, тож його не можуть контролювати й герої фільму.
#4. Селфхарм і насильство. Ще одна причина, чому від фільмів Лантімоса стає моторошно, — багато насильства у кадрі. Герої знаходять 10010 нетипових способів покалічити себе та інших: вибивають зуби, засовують руки в тостер, протикають очі. Навіть секс стає окремою формою катувань — часто він примусовий та неприємний.
Таке насильство виглядає кріповіше за вбивства: стрілянину ми бачимо чи не в кожному другому фільмі, а от людей, які свідомо б’ють себе книгою по обличчю, — майже ніколи. Герої Лантімоса вдаються до селфхарму, аби вписатися в систему (або, навпаки, вийти з неї). Наприклад, у «Лобстері» один із самітників навмисно викликає кровотечу з носа, щоб його не перетворили на тварину.
#5. Стерильна картинка. Фільми Лантімоса зняті та змонтовані дуже чисто: переважно статична камера, довгі кадри, плавні переходи між сценами. Кольори теж дуже прості — зазвичай вони приглушені, тому роблять експіріенс перегляду фільму ще більш гнітючим. Серед візуальних прийомів Лантімоса: ефект риб’ячого ока та зйомка героїв зверху (так, щоб вони здавалися ще безпораднішими).
Ефект риб’ячого ока у фільмі «Фаворитка». Джерело: imdb.com
#6. Міфологічна основа. В основі деяких фільмів Лантімоса лежать давньогрецькі міфи. Наприклад, сюжет «Ікла» нагадує міф про печеру Платона. Ізольовані діти — це ті ж в’язні в печері, що будують свої уявлення про світ лише на основі тіней, які бачать на стінах (у нашому випадку — на основі розповідей свого батька). А «Вбивство священного оленя» — це інтерпретація міфу про царя Агамемнона. Йому довелося принести свою дочку в жертву, коли вона вбила священного оленя богині Артеміди.
#7. Початок не з початку. Лантімос часто оминає зав’язку, тож його історії починаються одразу з основної дії. Режисер не намагається ввести глядача в курс справи — він просто вкидає тебе в історію, яка вже розгортається, тож в усьому доводиться розбиратися самому. Ось що про це каже Лантімос: «Мені просто нудно, коли все пояснюють із самого початку. Це не лише передбачувано — це також означає, що тобі диктують, що відчувати. Як на мене, значно цікавіше, коли люди можуть досліджувати фільм і губитися в ньому. Я хочу, щоб вони розкривали деталі моїх історій поступово».
Фотографія Лантімоса
Інша професійна особистість Йоргоса Лантімоса, про яку рідко говорять, — особистість фотографа. Лантімос фотографує для себе, хоча комерційні фешн-зйомки теж траплялися. Наприклад, у 2020 році він зробив сюрреалістичну (а яку ж іще) фотосесію для Gucci з конями — але не такими, як у рекламі Marlboro чи Ralph Lauren. Коні на його фото виглядають трохи смішно та недолуго: вони сидять і плавають як люди, носять спідниці, їздять на передньому сидінні машини.
Фото Йоргоса Лантімоса для Gucci. Джерело: lanthimos.com
Того ж року Лантімос зробив фото для українського Vogue. На них акторка Маргарет Квеллі розважається на фабриці манекенів — вона приміряє бутафорські ноги, руки та язики (деколи плутаючи їх місцями).
Що у фільмах, що у фотографії Лантімос створює щось на межі реального та уявного. Але це не єдиний його прийом. Ось ще кілька, характерних саме для фотографії:
#1. Красиві моделі в некрасивому сетингу. Лантімос поміщає моделей в обстановку, яка зовсім не притаманна фешн-зйомкам: квартиру з дешевим ремонтом та кітчевими шпалерами у квіточках, під'їзд, балкон звичайної багатоповерхівки.
#2. Аматорська зйомка. На фото Лантімоса бувають пересвіти, червоні очі та завалені горизонти. Відчуття, що деякі фотографії він робив на мильничку зі спалахом (не виключено, що так насправді й було).
Фотосесія для W Magazine з Еммою Стоун. Джерело: lanthimos.com
#3. Сторітелінг. В об’єктиві Лантімоса Емма Стоун перетворюється на навіжену собачницю, а Тейлор Хілл — на проблемну тінейджерку, якій бракує уваги. Щоби посилити елемент сторітелінгу, Лантімос приводить у кадр акторів. Наприклад, поряд з тією ж Тейлор Хілл постійно крутиться її велика родина.
Фотосесія для W Magazine з Тейлор Хілл. Джерело: lanthimos.com
Як бути Лантімосом
Йоргос Лантімос знімає так, як йому подобається, — він ніколи не намагався догодити Каннам чи Голлівуду, і зрештою його полюбили всі. Ось чого можна повчитися в грецького сюрреаліста:
#1. Не бійся обмежень. Лантімос знімав свої перші фільми в часи економічної кризи, з якою Греція зіштовхнулась у 2009 році. Ні в місцевій сфері кіно, ні в країні загалом тоді не було грошей, тож режисер покладався лише на себе. Пізніше Лантімос розповів, що ці обмеження йому навіть допомогли: так він навчився знімати економно та природно (без штучного світла й гримерів).
Криза не лише не завадила Лантімосу знімати — завдяки їй він сформував власну кіномову, яка віддзеркалювала тривожну атмосферу в країні. Пізніше його почали наслідувати інші локальні режисери — і так з’явилася Грецька дивна хвиля. Це новий рух у кінематографі, якому властива абсурдність, критика соціальних систем і робота з табуйованими темами.
#2. Працюй зі старим по-новому. Кіно Лантімоса заплутане та зрозуміле водночас. У свій абсурдний та ні на що не схожий стиль режисер запаковує теми, знайомі кожному: кохання, свобода, влада, самотність. Він працює з міфами та архетипами — тому нам так легко емпатувати навіть найдивнішим його героям.
#3. Не можеш бути в кіно — будь десь поруч. Люди рідко стають режисерами кіно зі старту. Поріг входу в цю сферу (і професію) досить високий, тож почати можна з чогось дотичного: зйомок весіль, реклами, ютуб-відео. Якщо навчишся створювати короткий відеоконтент, світчнутись у режисуру повнометражок буде в рази легше.
Йоргос Лантімос не шкодує про роки, які він витратив на створення роликів та кліпів. Комерція допомогла йому зрозуміти флоу створення відео, набити руку та знайти друзів, з якими він згодом зняв свої перші фільми.
Що подивитись, якщо бачив усього Лантімоса
Для тих, хто вже подивився всі вісім фільмів Лантімоса (і чекає на стримінгову прем’єру «Бідолах»), ми зробили добірку схожого кіно. В ній — 7 відомих і не дуже відомих режисерів, чиї фільми перегукуються з тим, що робить Лантімос:
#1. Міхаель Ганеке. Паралель із цим режисером проводять усі, зокрема сам Лантімос. І хоча у фільмах Ганеке немає сюрреалізму (він знімає дуже тверезо), режисер також критикує суспільство, змушує своїх героїв страждати, а їхні сім’ї — розвалюватись.
#2. Себастьян Михайлеску. Його дебютний (і поки що єдиний) ігровий фільм «Ссавці» — це історія про закриту секту, в якій емоцій та емпатії позбавлені майже всі.
#3. Крісті Пую. Лантімос включив фільм цього румунського режисера в список своїх улюблених. Пую знімає холодне та довге кіно про байдужих людей, самотність і смерть. Якщо подобаються перші фільми Лантімоса — радимо «Смерть пана Лазареску» та «Сьєраневаду».
#4. Квентін Дюп’є. Абсурдне кіно Дюп’є дивує, але не робить так боляче, як фільми Лантімоса. В його світах все теж трохи не так — там люди одержимі ідеєю знищити всі куртки на планеті, а автомобільні шини оживають і стають вбивцями.
#5. Чарлі Кауфман. Сюрреаліст Кауфман працює з темами підсвідомості, пам’яті, ідентичності та ізольованості. Як і Лантімос, Кауфман рідко інтегрує фантастичні елементи у фільми — він вміє морочити голову глядачам, експериментуючи з реальністю.
#6. Александрос Авранас. Ще один представник Грецької дивної хвилі, в чиїх фільмах люди помирають під веселі саундтреки.
#7. Монія Шокрі. Ця канадська режисерка знімає сатиру про мізогіністів і людей, що не можуть знайти своє місце в житті. Кіно Шокрі більш яскраве та комічне, ніж у Лантімоса, але воно настільки ж абсурдне (це особливо стосується «Няні» 2022 року).