Придумати унікальний сюжет складно. Про все на світі розповіли ще античні автори, а Фелліні, Гічкок та Спілберг (і ще купа інших, хто придумав кіно сьогодення) — перенесли на екран. Аби винайти щось нове, важливо перемкнутися зі «що» на «як».
Ми вже писали про прийоми, які додають історії експресії. Тепер переходимо на наступний рівень: склали мінігід із наративних прийомів та кіножанрів з неочевидними назвами.
Розповідаємо, що таке алегорія печери, відсторонення, ефект Расемона, а ще — мамблкор, неонуар, космоопера (фільми, а не опера) і справжній блокбастер. І пояснюємо, як це працює сьогодні.
Алегорія печери
Будь-яка історія про людину, яка отримує нове знання про себе та світ, — це алегорія печери Платона. Підхід — універсальний, він добре працює і в літературі, і в кіно.
Міт про печеру — ключова концепція Платона, її суть у тому, що світ, який ми сприймаємо органами чуття, — це лише ілюзія. І якщо постійно ставити собі запитання та шукати на них відповіді, можна побачити світ ідей — істинний.
Платон казав, що люди схожі на в'язнів, які скуті ланцюгами. Вони сидять у печері — і бачать лише фрагмент її стіни. За спинами в'язнів горить вогонь і хтось постійно проносить різні речі. Але в'язні бачать лише їхні тіні — і гадають, що це і є реальність.
Якщо одному вдасться вибратися з печери, побачити сонце та весь реальний прекрасний світ, він повернеться сліпим від яскравого світла. Він злякається справжніх об'єктів, які навіть не знає, як назвати. Або розповість іншим, але мало кому захочеться теж осліпнути.
ДЕ ШУКАТИ. В епоху віртуальної реальності та інста-фільтрів ідея печери Платона набула нового сенсу. Варто трохи докрутити будь-який із технологічних експериментів — і виходить суперінноваційна печера з тінями в high res.
Дебютний фільм режисера Данкана Джонса «Місяць 2112» — канонічна алегорія печери Платона, яку зіграв один актор, Сем Рокуелл. Історія про астронавта, який відповідно до трирічного контракту стежить за станцією на Місяці. І випадково дізнається, що він сам, його спогади та світ довкола — ілюзія.
Письменники, режисери, гейм-сценаристи піднімають у своїх історіях про світ-ілюзію нові філософські питання: як визначити людину, чи вважати людиною свідомість, перенесену в цифру? Про це половина серій «Чорного дзеркала» і, наприклад, відеогра SOMA від студії Frictional Games.
Відсторонення
Відсторонення — це характеристика, яка принципово відрізняє мистецтво від не-мистецтва. Її суть у тому, щоб подолати автоматизм сприйняття: глядач не впізнає знайомий об'єкт, а бачить його начебто вперше — і пізнає.
Термін «відсторонення» вигадав російський письменник-формаліст Віктор Шкловський у 1916 році, пояснюючи, як влаштована поетична мова. Нині це поняття застосовують у теорії літератури, театру та кіно.
Здебільшого будь-який візуальний кінематографічний прийом працює на відсторонення: чорно-білий фільм в епоху кольорового 3D, надто довгий крупний план, паралельний монтаж, умовні декорації, несподівані ракурси. Все це збиває зі звичного автоматичного сприйняття і змушує шукати смисл.
Створювати ефект відсторонення можна і на рівні наративу. Наприклад, історія людини очима собаки, дуже доросла історія очима дитини або сюжет, що будується довкола речі, звички, міста, будівлі.
ДЕ ШУКАТИ. Круто ефект відсторонення працює у мультфільмах, де героями стають тварини. Наприклад, в «Острові собак» Веса Андерсона люди говорять японською — і їхня мова не перекладається. Глядач розуміє лише те, про що говорять собаки.
А в кіноальманахах «Париже, я люблю тебе» та «Нью-Йорку, я люблю тебе» головними героями є міста. Загальне враження про них складається з 5-хвилинних історій про людей, які тут закохані.
Ефект Расемона
Ефект Расемона — це спосіб розповісти одну історію з декількох точок зору. Часто ці версії недостовірні, суперечать одна одній, і лише глядач вирішує, як усе було насправді.
Акіра Куросава — перший режисер, який використав цей прийом у кіно. У фільмі «Расемон» історію про вбивство самурая розповідають чотири герої, у тому числі привид загиблого. Кожен із них бачив події по-різному — або придумує переконливу брехню, щоб приховати правду.
Після виходу фільму Куросави в 1950 році термін «ефект Расемона» став загальнокультурним: його використовують психологи, юристи, соціологи, з його допомогою говорять про літературу та кіно. Суть всюди однакова: людська пам'ять і сприйняття суб'єктивні — і так, «всі брешуть».
ДЕ ШУКАТИ. До Куросави ніхто так не розповідав — автор брав на себе роль вищої сили, яка все знає і все бачить, а в достовірності подій глядач або читач ніколи не сумнівався. А після «Расемона» таких суперечливих історій з'явилося дуже багато.
На двох різних версіях однієї й тієї ж історії збудовано серіал «Коханці». Кожен епізод ділиться на дві частини — у них свій варіант одних і тих же подій розповідають письменник Ноа та офіціантка Елісон, які стануть коханцями. Обидві версії бездоганно переконливі.
У романі культового письменника Майкла Каннінгема «Будинок на краю світу» історія розказана від імені чотирьох персонажів: шкільних друзів Джонатана та Боббі, матері Джонатана і Клер, з якою в обох героїв складаються особливі стосунки.
Мамблкор
Тепер поговоримо про жанри і почнемо з мамблкорів — «балакучих» фільмів з бюджетом у декілька тисяч доларів. Їх почали знімати на початку 2000-х інді-режисери-міленіали про інших міленіалів.
Термін «мамблкор» (від англійського mumble — «бурмотіння») випадково вигадав оператор Ерік Масунага, коли давав інтерв'ю в барі під час фестивалю South by Southwest. Піонером цього жанру вважають Ендрю Бужальскі (називаючи його хіпстерським Вуді Алленом) та його фільм Funny Ha Ha — про дівчину, яка нещодавно закінчила коледж, тусить із друзями, шукає роботу та хлопця.
У мамблкорі немає каста, гриму та костюмів — зазвичай історію відіграють друзі режисера. Жодного закрученого сюжету та декорацій — герої сидять на дивані (валяються в ліжку, п'ють каву в кав'ярні) і триндять про особисте життя та почуття. Основний настрій цих фільмів — розгубленість, невпевненість, фіксація на дрібних повсякденних подіях, стосунках, сексі.
Мамблкор — це кіно без пафосу: оператор працює із цифровою камерою, а актори імпровізують та стають співавторами фільму. Звук пишеться наживо і не фіксується на постпродакшені, герої розмовляють нескінченно — то монотонно, то тихо, то емоційно. Все як у житті.
ДЕ ШУКАТИ. Мамблкор знімають американські режисери, які живуть у різних містах та зустрічаються на невеликих фестивалях незалежного кіно, де обговорюють готові проєкти та запрошують один одного зіграти у новому фільмі. Ендрю Бужальскі, Джо Сванберг, Джей і Марк Дюпласс, Френк В. Росс — найвідоміші з них.
Мамблкор кидає виклик Голлівуду по всіх пунктах — показує, що драматично сильна історія може вийти без бюджету і поза великою студією. Цьому жанру не потрібен мільйонний бюджет, а отже, не потрібно обов'язково вриватися в прокат. Перші фільми Бужальські та Сванберг продавали на DVD, зараз їх можна купити за $5–12 на Vimeo або подивитися на стримінгах.
Неонуар
Неонуар — це усвідомлене повернення, естетичне переосмислення та стилізація кримінальних драм 1940-1950-х.
Класичний фільм нуар впізнати просто: поганий хлопець, розчарований та цинічний, у небезпечному кварталі розплутує складну справу. Неонуарні фільми визначає не зміст, а скоріше сеттинг та візуальна естетика. Тут — зловісний мегаполіс, нічне життя, насильство, різкі тіні, вічний дощ, миготливі неонові лампи, брудні мотелі, темні бари та тривожний саундтрек, здатний викликати параною.
Відродження нуарного жанру розпочалося у 1980-х — і набір сюжетів, що в ньому зустрічаються, став ширшим. Зараз говорять про кібернуар (наприклад, у «Тому, хто біжить по лезу») і про неон-нуар (наприклад, у «Вродженій ваді»). А ноланівський «Темний лицар» цілком міг би називатися супергеройським нуаром.
ДЕ ШУКАТИ. Режисер і дизайнер Том Форд зняв похмурий дворівневий нуар-трилер «Нічні звірі». Це історія в історії: галеристка Сьюзен отримує рукопис роману, який написав її колишній чоловік. У фільмі переплетені дійсність, спогади Сьюзен про життя з чоловіком та історія, розказана в його книзі.
Космічна опера
Космоопера дуже довго була літературним жанром. Коли про польоти в космос людство ще тільки мріяло, в журналах почали з'являтися повісті про галактичні імперії далекого майбутнього, відважних героїв та інопланетних принцес.
За прикладом «мильних опер» (багатосерійних радіомелодрам) та «кінних опер» (так називали низькопробні вестерни) критик Вілсон Такер у 1941 році назвав «космооперами» халтурну фантастику. Її автори не дуже паряться про логічність вигаданих світів, а романтичні атрибути Середньовіччя (мечі, стріли, амулети) тут використовуються разом із супертехнологічною зброєю майбутнього.
Вже до 1960-х космоопера виривається з розряду дешевої розваги: космічні пригоди зберігають головні ознаки жанру, але отримують тверду наукову або філософську основу. Це добре написано, круто продумано і захоплює ще краще. Глобальне визнання та статус культурної ікони космоопера здобула з виходом блокбастера «Зоряні війни» та серіалу «Зоряний шлях».
ДЕ ШУКАТИ. Насправді всюди. Космоопера пережила період самоповторів і самоіронії та залишається актуальною досі. Дені Вільнев випускає свій фільм «Дюна» за класичною космооперою Френка Герберта. Прем'єра фільму декілька разів відкладалася через локдаун, але ніхто не перестає чекати.
Агентство Agência UM розробило для бразильського університету UNINASSAU серію принтів у стилістиці золотого віку книжкових космоілюстрацій. Мета кампанії — гендерна рівність у навчанні, яка має перестати вже нарешті виглядати як фантастика.
Блокбастер
Блокбастер — не жанр, а скоріше продюсерський формат фільмів. І на перший погляд, з ним все зрозуміло: це просто кіно з величезним бюджетом, яке гарантовано подивиться багато людей і про яке напишуть усі медіа. Але все дещо складніше.
Слово «блокбастер» уперше вжили журналісти Time у 1942 році, щоб описати бомби союзників, які за раз знищували цілі квартали. За декілька років блокбастерами почали називати резонансні новини.
Першим кіноблокбастером у сучасному розумінні став фільм Стівена Спілберга «Щелепи» — і після грандіозного успіху та фантастичних касових зборів (при бюджеті $9 млн — $470 млн зборів) всі вирішили повторити його успіх. Так склалася голлівудська бізнес-модель, яка працює вже майже 50 років — індустрія створює фільми, які збирають мільйони у прокаті, на стримінгах та від мерчу.
ДЕ ШУКАТИ. В основі будь-якого фільму (а тепер уже книги, відеогри), що стає блокбастером, лежить висока концепція (high-concept) — універсальна формула блокбастера the look, the hook, and the book. Три її компоненти: видовищність, маркетингова кампанія та головна ідея, з якої розгортається вся історія і яку можна сформулювати фразою «А що якби?».
А якщо мова визначає наше мислення? І якщо навчитися інопланетної мови, зможеш мислити як інопланетянин. Ось готовий high-concept для фільму «Прибуття» Дені Вільнева.
High-concept можна сформулювати і для будь-якої відеоігри останнього десятиліття. Наприклад, ідея Cyberpunk 2077: яке найпохмуріше майбутнє чекає на планету, якщо стануться відразу всі кризи: екологічна, економічна і політична.
Коротко — для свого словника
Кожен кіножанр та спосіб оповідання — це естетичний код, який часто виходить за рамки кіно та збагачує словниковий запас креатора. Ти можеш назвати нову фешн-колекцію неонуарною, а стрим селебріті в інсті — мамблкором.
Помісти ці коди у свою реальність, а щоб не заплутатися у значеннях, ось підказки:
#1. Алегорія печери Платона — світ не те, чим здається.
#2. Усунення — спосіб розповісти щось наново, як уперше.
#3. Ефект Расемона — декілька переконливих версій реальності, з яких важко вибрати правильну.
#4. Мамблкор — кінотеревені міленіалів про те, як нелегко знайти роботу після універу та побудувати стосунки.
#5. Неонуар — похмура історія у великому нічному місті, неонове світло та різкі тіні.
#6. Космоопера — епічні бої в космосі, галактичні імперії та безстрашний герой, який усіх врятує.
#7. Блокбастер — світ, який вигадали на основі передумови «а що якби?».