Тоня Ноябрьова — з покоління молодих режисерів, які прямо зараз формують візуальну мову, сенси та наративи нового українського кіно. У 2018 році перший повнометражний фільм «Герой мого часу» приніс їй нагороду на Одеському міжнародному фестивалі.
А 22 травня Тоня Ноябрьова отримала грант на Каннському фестивалі — і це дасть їй можливість закінчити роботу над другим фільмом «Ти мене любиш?». Його зйомки завершилися за 3 дні до початку повномасштабної війни.
Після божевільних фестивальних подій Тоня войсами поговорила з нами про те:
- — як подати на конкурс незакінчений фільм
- — чому події 90-х зараз актуальні як ніколи
- — що дає сили працювати, коли в новинах — Буча
- — якою була українська програма в Каннах
- — яким буде наступний фільм режисерки Тоні Ноябрьової
У Каннах твій ще не закінчений фільм «Ти мене любиш?» отримав грант на постпродакшн. Що це означає для тебе особисто?
По-перше, це було абсолютно несподівано. На конкурсі були настільки сильні проєкти, що я була впевнена: грант дадуть комусь іншому. І коли оголосили нас, мені здавалося, що я отримала пальмову гілку — настільки це було радісно та несподівано.
Для мене ця перемога означає, що ми на один крок ближче до завершення фільму. Нашій державі зараз є на що витрачати гроші, крім кіно. Тому підтримка світової кіноспільноти, міжнародних фондів має велике значення. Для нашої кіноіндустрії це шанс вижити. А особисто для мене — можливість закінчити кіно і зробити його безкомпромісно хорошим.
Як виглядає подача work in progress фільму на конкурс?
Така програма існує не лише в Каннах — практично на всіх міжнародних фестивалях є огляд ще не завершених фільмів. Це професійна платформа, яка дозволяє дистриб'юторам, сейлз-агентам та іншим професіоналам побачити фільм на етапі створення — підхопити його, приєднатися до виробництва, стати партнером та просувати далі.
На такий конкурс подаються усі матеріали фільму: монтажні фрагменти, окремі сцени. Професіонали їх передивляються — і одразу розуміють, з чим мають справу. Не треба ж їсти котлету до кінця, щоб зрозуміти, смачна вона чи ні. Ти відрізаєш шматочок, кладеш до рота — і розумієш: «так, це шедевр» або «якось не дуже, забагато хліба». Так само і тут: професіонали дивляться буквально кілька сцен — і цього достатньо, щоб зрозуміти, наскільки кіно класне та актуальне.
Як вважаєш, війна в Україні могла стати ключовою причиною уваги до вашого проєкту? Багато хто може так подумати.
Хоч би як дико це не звучало, те, що в Україні зараз страшна війна та ллється кров, привертає увагу всього світу до нашої країни. Абсолютно на всіх фронтах — не лише військовому, а й культурному. Тому у 2022 році на міжнародних подіях Україна буде представлена широко.
Це не означає, що нас взяли з жалості. Українські фільми-учасники багатьох програм Каннського фестивалю — справді гідні. Гордо й приємно було спостерігати, як реагує світова кіноспільнота, наскільки конкурентоспроможне кіно представляло Україну. Смію сподіватися, наш фільм у тому числі.
Твій фільм ще ніхто не бачив. Чи можеш дати sneak peek? Про що він і в чому його головна сила: в актуальності чи ностальгії за 90-ми, у сюжеті, грі акторів?
Ти здивуєшся, але я його теж ще не бачила! Ми закінчили монтаж, але процес створення фільму продовжується. Наприклад, звук — це окремий світ. За допомогою звуку можна багато змінити, уточнити, поліпшити. Або навпаки — зіпсувати. Тому, яким буде мій фільм, можна тільки здогадуватися. Це буде зрозуміло лише тоді, коли ми закінчимо всі технічні роботи.
Щодо його особливості, є така приказка: у мистецтві було все, окрім тебе. Так і тут — вже були всі фільми, а мого ще не було.
У ньому немає ностальгії за 90-ми — у ньому є дзвінка, унікально відтворена атмосфера 90-х. Це не моя думка, а слова тих, хто бачив уривки фільму. За допомогою прекрасних художника Володимира Романова та оператора Вілюса Мачульскіса нам вдалося створити справді автентичний світ епохи розпаду. Це не радянська милота та морозиво по 15 копійок. Це епоха духоти та безперспективності.
Наразі окупанти намагаються нав'язати нам історію про те, що радянський світ — це прекрасно, чудово і нам усім терміново туди потрібно. Але нам туди не потрібно, бо там немає майбутнього. Фільм про це — про руйнування ілюзій, пошук любові, нових сенсів життя підлітка.
Мені здається, кіно виходить дуже сильне, пронизливе та актуальне. Попри те, що дія відбувається у нашій країні 30 років тому. Але зараз ми знову перебуваємо в епосі безчасся через те, що відбувається в Україні, тепер вже не з нашої вини.
Ви дознімали фільм вже під час війни? Звідки ти брала сили та наполегливість, щоб довести цю історію до кінця?
Ми закінчили зйомки за 3–4 дні до початку війни. У повітрі вже дзвеніло напруження, але ми встигли — нам пощастило, а от багато хто з моїх колег цього зробити не зміг.
А вже монтаж відбувався у найгарячіші та найстрашніші дні. Тобто, грубо кажучи, в телефоні у мене були новини про Бучу, а на екранах — фільм, який я монтувала. Голова нічого не розуміла, я нескінченно плакала. Був жах, було відчуття — як я можу взагалі робити щось, крім як ридати, вити й битися головою об стіну.
Сили давало те, що це кіно про мою країну, що ми маємо вижити, бути найсильнішими, найкращими. Ми маємо говорити про себе на весь світ, гучно, своїм унікальним голосом. І наше кіно — це також гучний унікальний голос нашої незалежної країни.
Тепер, після отримання гранту, як відбуватиметься постпродакшн? Коли та як фільм побачать глядачі?
Після отримання нагороди роботи не поменшало. На нас ще чекає довгий шлях до глядача. Ми не закінчили постпродакшн. І за умов війни нічого передбачити неможливо. Будь-якої миті може прилетіти — і вже ніякого кіно не буде.
Тому ми тихо працюємо в тилу, сподіваємось на прихильність небес до кіно та країни. Ми оптимісти. А прогнозувати нічого не можу. Як то кажуть, стежте за анонсами. Щойно кіно буде готове, ми одразу про це повідомимо. Ми боремося і все робимо для того, аби це сталося.
У Каннах були присутні російські журналісти та режисери. Як ти й твоя команда сприймали це сусідство?
Я приїхала на фестиваль тоді, коли вже всі події довкола Серебреннікова та його прем'єри відбулися. Тож про цю ситуацію нічого не можу сказати. Але я хотіла б побажати собі, колегам, українській пресі: давайте говорити про себе.
Чим більше ми витрачаємо часу, енергії та сил на сусідів, тим менше займаємось собою. Я хотіла б, щоб ми всі ресурси присвятили тому, аби стати найкращими, найсильнішими, конкурентоспроможними у світі. Не треба порівнювати себе ні з ким, і особливо — з росіянами. А якщо й дивитися, то на тих, хто краще за нас, до кого варто тягнутися, куди зростати.
Цього року Україну представляли круті режисери. 6 хвилин овацій фільму «Памфір»! Що важливого про нашу країну та кіно потрібно доносити до світу зараз?
Цього року Україна була представлена у двох найпрестижніших програмах Каннського фестивалю. У конкурсі взяли участь два фільми: «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука та «Бачення метелика» Максима Наконечного. Неймовірно сильні та дуже різні роботи.
Круто, що в цих фільмах можна було відчути нашу особливу національну кіномову. Особливо у фільмі «Памфір» — в ньому події розгортаються на заході України, де абсолютно унікальний побут, Карпати, свої традиції, хоч і християнські, але в чомусь майже язичницькі. Все це дуже яскраво, самобутньо, барвисто.
А фільм Максима Наконечного «Бачення метелика» розповідає про події в Україні, починаючи з 2014 року. І він якраз відповідає на відоме запитання окупантів та російської пропаганди «де ви були 8 років?» Ось, ми воювали 8 років і не мовчали — говорили про це, як могли.
Війна переформатувала наші цінності, вивела нові сенси на перший план. Ти думала, про що хотіла б зняти наступний фільм?
Радше війна змінила наш порядок денний — і не озиратися на це неможливо. Ми пережили унікальний досвід, де всі емоції, позитивні й негативні, зашкалюють і, що називається, ламають прилади. Звичайно, війна вплинула і на мене, і це знайде відображення в майбутньому.
Поки що в моїх планах — зняти комедію про українських біженців у Європі. Це ж мільйони людей — і всі вони мають якісь смішні, зворушливі, духопідйомні історії, про які дуже хочеться розповісти. І все це на тлі консервативної Європи, яка вдає, що війна її не стосується. І чим довше вони заплющують очі та мовчать, тим більше їхні життя змінюються на гірше. Ця війна наступає невидимими чоботами на їхні землі.