Музиканти Антон Слєпаков та Андрій Соколов записали разом головний альбом року warнякання. Це 23 треки про реалії війни в Україні, які голосом соліста ВГНВЖ відрефлексовують усе пережите під час повномасштабного вторгнення.
У листопаді 2023 року хлопці відіграли презентацію альбому в київському Будинку кіно з розширеною концертною програмою. Але це не фінал проєкту, а підсумковий етап. Тому ми запитали в Антона Слєпакова, що буде далі, як відучити людей споживати російське, чи довго живуть лонгріди, а також про те, як почати все з чистого листа, коли тобі за 40. А ще про:
- — визначення нормальності сьогодні
- — рефлексії на події всередині країни
- — збір донатів музикою
- — українці та російський контент
- — молодше покоління музикантів та нові напрямки творчості
Ранній оптимізм у реаліях війни
Перечитував твої старі інтерв'ю. Тобі цікаво перечитувати себе з минулого?
У моєму випадку — ні. Це якась параноя. Я розумію, що можу повторюватись. Якщо людину відправляють на цілу низку інтерв'ю, вона як запрограмована машина. Одне і те саме.
У нашому проєкті ми намагаємось поміряти нормальність в умовах сьогодення. Що для тебе зараз нормальність?
Власне, ми закінчили етап з warняканням. Я досі не знаю, що робити з творчістю далі. Це вже не раз траплялось: коли ти випускаєш якийсь проєкт чи записуєш альбом, обов'язково такий момент настає, і ти не знаєш, що буде далі та про що писати.
Я не дуже про це переживаю, тому що теперішній час особливий. Я говорив не з одним і не двома митцями про те, що зараз усі трішечки в розпачі та в тупику. Вони не знають, як саме фіксувати цю реальність далі. Звичайно, треба її фіксувати в плані документальних свідчень і своїх відчуттів. Але наскільки це буде цікаво на довгий та невизначений термін?
Я страшенно заздрю тим колегам, у яких зараз є сили та натхнення виточувати оптимізм, творити легкий розважальний контент. Саме легкий. Бо нелегкий вже є — ти бачиш травмованих, поранених, вбитих людей. Ти знаєш своїх друзів, які не повернулися. І легкий контент уже не можеш створювати.
На початку повномасштабного вторгнення ти казав, що боїшся подібного оптимізму, наче він звучить не на часі.
Чого я боявся, те і трапилось. Ми дуже рано почали вмикати оптимізм. Я залишався скептиком до останнього, але бачив, що на багатьох людей діють ці «три-чотири» місяці, квитки на концерти в Криму, кава на ЮБК, проте люди здогадуються, що кожен звільнений кілометр українських територій коштує людських життів.
Врешті-решт warнякання виявився унікальним проєктом. У моїй практиці це перший альбом, де ми порядок треків залишили таким, як вони й народжувалися. Тільки «Нік Кейв» потрапив із середини в самий кінець. По драматургії надія має бути в кінці — і треба залишати фінал відкритим і трохи трагічним.
Як би ти описав концепцію альбому? Як ти зрозумів, що треба поставити фінальну крапку в роботі над ним?
Я зрозумів, що не можна тягнути й робити його нескінченно, в цьому немає сенсу. Треба було фіналізувати, бо ми почали втрачати фокус. Я відчув, що люди потихеньку втомлюються і від драми, і від життя, і їм зайвий раз не хочеться це перетравлювати. Дуже часто лунає: «А можна не про війну?». Я розумію цей запит як слухач, але всередині мені важко думати про щось інше. Тому зараз такий ступор.
Коли ми здійснювали тур warнякання, вже під його фінал один із наших знайомих і тих, хто допомагав робити концерти в Норвегії, спитав: «А ти писав що-небудь тут?». Я йому відповів, що не знаю, про що зараз можна писати.
І тут я зрозумів, що можна написати ще декілька таких штрихів чи мазків саме про відчуття Європи, життя без війни, безпечність людей, їхню відстороненість. Як це дивно — проїхати десяток кілометрів і не відчувати загрози, що ворог дуже близько. І несподівано вийшов додатковий фінал на один бік платівки з умовно оптимістичним «Ніком Кейвом».
Всередині країни ми почали більше говорити про внутрішні проблеми. Чи ти рефлексуєш про це у треках?
Попри те, що я пишу про актуальні речі, хочеться уникати такої газетності. Хоча мені здається, газети вже ніхто і не читає. Але я говорю саме про заголовки фейсбучних срачів — не хочу писати про корупцію. Якщо я вже буду таке фіксувати, то це буде не музичний проєкт, а публіцистичний. До чого тут музика, не зовсім ясно. Чесно кажучи, не хочеться опускатись до цього бруду.
Тема війни, вторгнення, воєнна інтервенція, тероризм — це така надзвичайна ситуація. А коли люди займаються банальним грабіжництвом і корупцією, це їхній свідомий вибір. Коли ми знаємо, що нам для цього грабіжництва не потрібен жоден зовнішній ворог типу росії, ми здуваємось ще більше.
В умовах сьогодення
Чи читаєш ти тексти на рівні саме текстів, а не тільки заголовків у медіа? Адже медіа сьогодні більше живе в ютубі та тіктоці.
Я із задоволенням читаю тексти. Мені незручно їх читати в телеграм-каналах, тому що там все маленьке, відкриваєш — а там 150 повідомлень навалено. Ти губишся в цьому. Я б із задоволенням читав, навіть коли пишуть доволі спірні та провокативні речі. Нещодавно Саша Варениця писав про електронну музику, і це цікаво читати, адже все менше і менше людей здатні на лонгріди.
Зараз усім потрібні швидкі новини, вижимка основних. Коли люди дізнавались, що ми випускаємо альбом з 23 треками, нам казали: «Ви що, у нас подія, коли група випускає ЕР з одним треком. Це готові обговорювати тиждень, а нафіга такі формати?» А зараз ми готуємо реліз на вінілі. Це буде артбук із двома платівками, ілюстраціями й текстами.
Сьогодні така тенденція, що донати збирають завдяки жесті на відео або відкривають креативні збори, де співають смішних пісень. Збирати гроші просто музикою стає все важче. Що ти думаєш про творчість задля донатів?
Я б точно розділив творчість для донатів і творчість, яка є суто творчістю, за допомогою якої також збирають донати. Це все-таки різні речі. Але і те, і те ефективне. Я ніколи не думав, що в наше життя так увірвуться формати аукціонів. Я завжди бачив їх у фільмах, книжках, де дядя з молоточком продає старі коштовності. А тут ми готові купляти будь-що, розуміючи, що це просто треба. Це така формула і правила гри, які ми прийняли.
Тому, пишучи тексти, я не думаю, що це буде жесть або це класно продасться і можна буде залучити людей, — в жодному разі. Такою кон'юнктурою не хотів би займатись. Мені досі ніяково, що війна стала моментом страшного натхнення. Я так багато і щільно ніколи не писав. Коли всі жаліються, що їм навіть один трек важко із себе вичавити, ми натворили цілий альбом великого розміру.
Що відбудеться з warняканням після великого концерту в київському Будинку кіно?
Ми готові грати й далі, але це питання доцільності. Первісну функцію ми виконали, і люди вже не готові сприймати цей реліз — особливо ті міста, де ми вже відіграли. Я не хочу нав'язуватись, грати в напівпустих залах. Це недоцільно ні в економічному плані, ані в командному.
Антон Слєпаков та Андрій Соколов для проєкту warнякання
Але ми не відмовляємось грати. Може, раз або кілька разів на рік будемо збиратися. Ще влітку ми створили саундтрек до німого фільму і зробили показ із ним у Довженко-центрі. І мені здається, потенціал цього заходу не використаний. Ми могли б це показати. Але з Довженко-центром такі сумні речі творяться, що їм зараз просто не до цього. Ми, як могли, зробили 3–4 покази за ці два роки, щоб якось нагадати й підтримати їх. Показували фільм в Дніпрі з ВГНВЖ, але це теж важко. І знову впираємось у те, що треба придумати якусь форму, що далі робити. Чи кращий це час для музики?
Чим займаєшся зараз?
Зараз я опинився в тій точці, де всі творчі проєкти закінчились. У мене лишилось декілька недороблених заготовок, які хочу доробити. Зараз такий час, що нічого не треба далеко відкладати. Краще, щоб усе залишилося доробленим, записаним, зафіксованим. Готується декілька треків з різними виконавцями.
Чи готуєте ви якийсь фільм-концерт по warняканню?
Ми його зняли, тому що концерт був унікальним внаслідок формату і залучених гостей. Навряд чи колись таке зможе повторитись. Там була значна частина імпровізації, тому ми це зафіксували. Я віддав своїм друзям на монтаж. Але що буде з цим матеріалом, чи буде комусь цікаво це дивитись, враховуючи нашу розмову про лонгріди?
Можливо, якісь окремі ролики, бо там є сольні номери інших виконавців. Тому я думаю, було б логічно зробити його і цілком, і частинами. І там уже подивимось, як все вийде. Я не поспішаю з цією роботою, вона точно має відлежуватись та осмислюватись.
Ворожий контент
Неодноразово зустрічав у соцмережах, та й в реальному житті, захоплення військових російською музикою. Є відчуття, що російську музику можна поступово замінювати українською, але, можливо, є інші способи. Як відучити українців від усього російського?
Замінити — це не дуже хороший термін, і не вийде. Це велика розмова, або можна запустити круглий стіл. Останнім часом я опиняюсь у колах розмов про російську музику, за якою патріотично налаштовані люди й сучасні українці дуже сумують. Вона в них сильно проросла. Нещодавно спілкувався з прекрасною людиною, чудовим волонтером, який, не покладаючи рук, їздить і розвозить усю допомогу, але після другого бокалу пива починає сумувати за «Корольом і Шутом», бо це період дитинства та юності. Ти не заміниш це. Навіть якщо український панк-гурт гратиме схожу музику, вона буде іншою.
Не знаю, як це облаштувати. Можливо, споживач російського контенту буде діставати цю музику на рівні наркотиків, пролізаючи під колючим дротом, чи лізти по пожежних сходах на дах хмарочоса, щоб дістати там флешку з останнім альбомом росіянина. Він має бути готовий вбитися або впасти з цієї драбини.
Антон Слєпаков та Андрій Соколов для проєкту warнякання
А коли ця російська пісня буде лежати поруч, як наркотики у закладках, нічого не вийде. Мій знайомий розказував, що командири слухали на початку вторгнення Чижа, Шевчука і всю цю стару гвардію. І його теж не бентежить, що половина з них у Z-турах несуть відвертий шовіністичний брєд.
Русифікація відбувалася століттями. І треба як мінімум сто років, щоб це довести до більш-менш пристойного рівня, щоб виправити це. Допоки ми тягнемо в етер національних каналів російських експертів, продовжуємо розказувати, що роблять хороші росіяни, брати у них рекомендації, це буде відкидати нас назад.
Допоки перший концертний промоутер не захоче привезти Касту чи Noize MC, якими б вони хорошими не були, це все одно буде відкат назад. Коли багатотисячний натовп українців буде скандувати їхній російськомовний приспів, це вже буде поразка.
Твій рецепт зводиться до того, щоби присоромити людей, які споживають російське.
Мене і так трохи тригерить цензура, що у нас зараз влаштовуються четверги морального засудження. Інколи в нас прокидається щось радянсько-комсомольське. Нібито ми маємо жити у вільній країні. Війна — це екстраситуація, коли, використовуючи мову ворога, ми сильно можемо травмувати людей, які постраждали від насилля, зґвалтування чи загарбницьких дій.
Антон Слєпаков та Андрій Соколов для проєкту warнякання
Здебільшого в російськомовних регіонах мовне питання — велика проблема. Чого я тільки не чув: що ми маємо розмовляти з харківськими пацанчиками їхньою мовою, щоб завоювати їхню довіру. Якщо не подобається «Слово пацана», то ми маємо знімати українське «Слово пацана», але російською харківською, як вони кажуть, мовою. Це шлях в нікуди, і ми прийдемо до того, звідки прийшли — ніхто не буде цікавитись українським контентом.
Українські зірки кажуть: «Я все одно буду писати російською, це моє право». Окрім такої морально-етичної площини, ти нічого не можеш таким людям висказати. Це дійсно їхнє право. І це наше право — не слухати їхню музику і не погоджуватись на відкат назад.
Як ти зараз співіснуєш із російським контентом?
У мене все дуже красномовно. Є велика шафа з вінілом. І на найнижчій найзапиленішій полиці стоїть ще радянська музика і кілька російських платівок, які мені свого часу подарували. І от вона стоїть два роки вкрита пилом, я навіть не хочу туди дивитись. Я не послухав жодного треку за ці два роки, навіть від своїх колишніх друзів.
У мене є декілька шпаринок, де я інколи підглядаю, що, наприклад, групу «Би-2» затримали в Таїланді. Україна повернула 203 бранців, а Ізраїль повернув «Би-2». Але за цим мають слідкувати виключно спеціалісти, тому що росія нікуди не дінеться. Нам все одно так чи інакше треба змиритися з її існуванням, а після перемоги — з якимись майбутніми контактами з цією країною.
І от цікаво дивитись на трансформацію вчорашніх «лібералів», які йдуть на співпрацю з владою, співають із солдатами «сво», розказують, що це «наші мальчікі повернулись» тощо.
Его, сцена і те, що вразило у 2023 році
Чи відчуваєш ти свій вплив на молодше покоління музикантів?
Моє его почувається спокійно. Інколи я його підгодовую подіями в плані залучення молодших колег. Багато приходили на warнякання і цікавились більш ранніми роботами, які, на жаль, зараз не хочеться згадувати, бо вони російськомовні. Зараз є такий процес із книжками, коли приносиш їх на переробку і з них роблять щось сучасне. Я не знаю, як це зробити з музикою.
Антон Слєпаков та Андрій Соколов для проєкту warнякання
Я вже відмовився від шлейфу свого минулого, адже люди часто на цій темі паразитують. І легко ставлюсь до своєї спадщини, а зараз навіть спокійніше. Я сорокарічного віку з хвостиком просто почав жити з чистого листа, і це дуже класно.
Звичайно, я багато музики не можу сприйняти в силу свого віку. І дуже радію, що у молоді така цікава і розвинута історія. Вони на передньому краї подій, немає жодної залізної завіси, не треба йти до якихось впливових дядьок, все робиш сам.
Ти зараз працюєш як актор. Чи проявляється в тебе синдром самозванця, коли ти виходиш на сцену не як музикант?
Я б акторством це не назвав, адже мені не доводиться виконувати складне амплуа. Все одно я на сцені роблю те, що вмію, і те, що я завжди роблю. Це такий маленький відсоток лицедійства, і він природно допустимий. Якусь складну акторську задачу я ніколи не зіграю, тому що в мене немає стільки знань, гнучкості та базового контенту.
Тобто ти не відчуваєш себе актором?
Ні, ти що. І поетом не відчуваю. Це досвід. Коли ти стільки років на сцені, ти просто береш в руки мікрофон — і він уже сам розмовляє. Це вже працює на такому рівні.
Яке кіно і трек вразили тебе найбільше за останні два роки?
Багато фільмів і європейських, і американських, але оскільки нам наше зараз набагато ближче, то «20 днів у Маріуполі». Я вважаю, це кіно треба подивитись кожному, щоб хоча б трішки зрозуміти, що таке повномасштабне вторгнення.
У плані музики тут суб'єктивніша річ, тому що музично ніхто не видав альбом, порівнянний з «20 днів у Маріуполі», тому хай люди просто подивляться релізи за кінець 2022 і за 2023 рік та знайдуть те, що їм близько. Для мене це «Пиріг і Батіг» і Стас Корольов — сучасна, але досвідчена музика, яка народжується у складний час.
Фото — Олексій Орлов, Ірина Сурікова, Одіслав Боженко, Поліна Гурняк.