Skvot Mag

Марися Нікітюк: «Всі хороші художні твори мають базу реальності»

Сценаристка та режисерка фільмів — про зйомки «Я, Ніна», роботу з реальністю, чесне кіно та метчі на кастингах.

Марися Нікітюк: «Всі хороші художні твори мають базу реальності»
card-photo

Женя Цаценко

Редакторка SKVOT MAG

13 вересня, 2023 Відео та кіно Стаття

Хоча кіноцензура залишилась десь далеко в минулому, табу на деякі теми досі існують. Наприклад, на онкологію — зазвичай про неї говорять або дуже драматично, або взагалі ніяк. Новий фільм Марисі Нікітюк «Я, Ніна» розриває це замкнене коло, бо розповідає про хворобу і без трагізму, і без згладжування кутів.

Фільм з’їздив на фестивалі Tallinn Black Nights, Filmfest München та «Миколайчук OPEN» і зовсім нещодавно вийшов в український прокат. Ми поговорили з Марисею про те, як побудоване її нове кіно, а також:

  1. — як це, коли доєднуєшся до роботи над фільмом не з початку
  2. — чому документальна база потрібна навіть sci-fi фільмам
  3. — для чого режисерам референси
  4. — як знайти «своїх» акторів
 

До проєкту «Я, Ніна» ти приєдналася не одразу — як саме фільм змінився з твоїм приходом?

На момент, коли я прийшла, проєкт існував уже десь рік. Яніна Соколова створила цілий мультимедійний всесвіт для розголосу теми онкології: у плани входили й книжка, і фільм, і фонд («Фонд Яніни Соколової» — прим. ред.). Мене запросили як співсценаристку та режисерку майбутнього фільму, і разом з Яніною ми шукали вектор руху. Так дійшли до слогана «Варто жити» (це меседж не лише фільму, але й усього проєкту) — він про вітальність та силу, яку ти маєш віднайти у собі, щоби перебороти обставини та змінити хід хвороби.

З моєю появою проєкт продовжив своє життя (він не починався з нуля), але вже з урахуванням того, як я працюю та які в мене вимоги до мистецького твору.

 

Чим робота в подібному проєкті відрізняється від зйомок незалежного кіно — які є обмеження та можливості?

«Я, Ніна» створювалась у співавторстві, тож я мусила зважати на ідеологічну складову — ми з Яніною домовлялися про те, куди ми рухаємося, які відчуття хочемо викликати у глядача, etc. Водночас творчо мене не обмежували. У нас склалася синергія. Зрештою двоє авторів — це теж прикольно (а от троє чи більше вже, мабуть, забагато). Це про домовленості, нашарування досвіду. Як коли довго з кимось дружиш — і у вас вибудовуються свої звички, жарти.

Коли я створюю свою історію, виходжу тільки з власних відчуттів. Наприклад, у «Коли падають дерева» я бачу виключно себе, бо це — шматок мого серця (я навіть знаю, який саме). А в «Я, Ніна» я бачу два обличчя — половинку свого і половинку Яніни. Хоча насправді облич у фільмі значно більше — там вся команда, їхній досвід, естетика, смак. В «Я, Ніна» присутнє це багатоголосся.

Раніше ти казала, що про Яніну вже багато написано, а її історія — досить медійна. Про що нове розповідає твій фільм?

«Я, Ніна» працює з екзистенційними темами боротьби, життя та смерті. Будь-яка драматургія будується на конфліктах. Безконфліктна драматургія (коли в тебе все добре і буде ще краще) — це ні про що. Конфлікт (не у сенсі сварки, а у сенсі зіткнення двох сторін) дає фільму енергію, рухає його від сцени до сцени. Саме за боротьбою і тим, як герої виграють та програють, нам і цікаво спостерігати — бо ми знаходимо в цьому себе.

Цей момент боротьби є у нашому фільмі. «Я, Ніна» — не про саму хворобу, хоча вона є каталізатором та однією зі сторін конфлікту. Ми робили кіно про життя. Адже ми всі так чи інакше помремо в кінці — тобто ми вже програли, результат відомий. Важливо те, що буде до цього — як ти існуєш тут і зараз, що проживаєш, який шлях проходиш.

Це важливо навіть сьогодні, під час війни, якій не видно кінця. Коли ти концентруєшся на тому, що будеш жити — на зло русні, хворобі. І доки ти живий, ніхто в тебе твого щастя не відбере. Ми можемо просто провтикати життя, думаючи, за що нам все це. Невідомо, за що (і це не так важливо). Важливіше те, як ми у всьому цьому та хто ми у цьому всьому.

Ти брала інтерв’ю в онкохворих людей і так будувала прототипи героїв. Чому вирішила піти таким шляхом та інтегрувати у фільм історії реальних людей?

Майже в кожного персонажа у фільмі є свій прототип. Наталя — це Наталія Барська, в Антона Безсмертного це Юра Коберник, Маша — це сама акторка, яка її зіграла, Ліля Нестеренко. Пізніше виявилось, що Ліля в діагнозі (на кастингу вона не казала нам про це), тож для неї ці зйомки були також терапевтичними. Головна героїня, Ніна, — це суміш Влади Яушевої та Яніни Соколової. Саме ці люди провели мене структурою фільму, «шляхом героя», що бореться з раком.

У сценарій я заклала їхній настрій, той шлях до вітальності, який вони пройшли. Коли я брала інтерв’ю в героїв, побачила їхнє, з одного боку, дуже фізіологічне, а з іншого — дуже пов'язане з душевною енергією бажання жити. Це не про життя заради кар’єри, Оскара. Це про базове «хочу жити» — вітальне, потужне, таке, що походить із людської природи.

Я була вражена цією потужністю. Я почала писати сценарій до повномасштабної війни, коли в місті ще не було смерті. Натомість був піар, маркетинг, успєшний успєх, любовна любов. Ми придумували собі якусь мішуру, надрочували на чиїсь інстаграми-мільйонники й були завжди незадоволені тим, що маємо. А виявилось, те, що ми маємо, — це вже дофіга. Тож віднайти бажання бути та свідомо існувати в моменті — це те, що мені дали герої. Від них я зрозуміла, як це — відчувати, що це життя дано тобі, що воно просто зараз проходить крізь твої легені. І це відчуття я заклала у фільм.

Фільм має документальну складову, але він ігровий — чому ти обрала саме таку форму та як саме поєднала документальність і драматургію?

У фільмі є дві документальні вставки з Яніною Соколовою. Першу знімав Роман Хімей, другу — сама Яніна. Все інше — це художній твір, базований на реальних історіях. Як я вже згадувала, у героїв є прототипи — вони спортретовані не на 100%, але я дуже намагалася.

Я завжди працюю з реальністю — мені здається, так працює все мистецтво. Аби створити щось, потрібно це пережити (або щонайменше взяти з власних спостережень). Коли передаєш щось чуже, уже кимось відтворене, переробляєш чийсь зліпок реальності на свій — це як передавати щось через зламаний телефон. В таких фільмах багато шаблонів і стереотипів, бо вони не живі. Їх не пережили, їх створили з обробленого чужого досвіду переживання, до кінця не розуміючи природу цього переживання. Таке кіно не запам’ятовується, воно дуже прохідне — це просто витрачені ресурси.

Тож я намагаюсь працювати або з реальністю, або з власними історіями (бо перший піддослідний будь-якого автора — це сам автор). Коли сценарій має під собою правду, актору є що грати. Хороша сценарна канва дає йому люфт, щоб заповнити цю конструкцію емоціями та додати туди трошечки себе.

Якщо твоє мистецтво правдиве, а люди можуть взяти з нього патерни, характери, ситуації, які можуть їм знадобитися, — воно переживе час. Саме так до нас дійшли казки, легенди та міфи. Все це — архетипні історії, вони вижили, тому що були максимально правдивими та корисними. Тож усі хороші художні твори мають документальну базу — базу реальності. Це стосується навіть вигаданих sci-fi світів — будь-які роботи, тварини, істоти мають поводитись як люди. Інакше глядач не зможе земпатувати їм.

Ти розповідала, що «Коли падають дерева» — це історія про Ромео та Джульєтту. А які універсальні історії, архетипи та драматургічні прийоми ти використовувала в «Я, Ніна»? 

В «Я, Ніна» закладена боротьба Ероса й Танатоса, тобто життя зі смертю. Це простежується майже в кожному персонажі. Наприклад, Антон Безсмертний — це реальний персонаж, який має міфологічну основу. Він Безсмертний, бо каже, що зустрічається зі смертю. Смерть — його дівчина, а він — наречений смерті. Антон святкує день смерті замість дня народження, він кожного разу помирає та оживає, як фенікс.

В головну героїню теж закладено універсальний шлях героя — в неї огрубіла душа, яка з кожним новим випробуванням, колом пекла, відлущується. З неї наче спадає мішура, шари косметики. Ніна стає дуже оголеною та повертає собі ту чисту душу, яку приховувала за маркетингом і піаром.

Рак супроводжує всі живі організми на планеті Земля — він був навіть у динозаврів. Тому динозавр приходить до головної героїні — це одна з метафоричних ліній фільму, яка має свою драматургію. Динозавр — це про пов’язаність із чимось більшим. Про усвідомлення та прийняття хвороби через щось, що існувало задовго до нас. Це також метафорична зустріч героїні зі своїм підсвідомим, внутрішнім страхом.

Ніна — це негативна героїня, яка згодом трансформується в позитивну. Як Яніна погодилась на таку репрезентацію себе?

Яніна поставилась до фільму як до мистецького твору. Ми одразу домовились, що в героїні буде такий образ і що вона має пройти цей шлях трансформації. Тож образ Ніни не є репрезентацією Яніни Соколової — зрештою, це не байопік. Тому мені здається, що все ок.

«Я, Ніна» — це не документальне кіно про когось із тих, чия історія покладена в основу. Не всі лінії персонажів закінчуються так, як у реальному житті, — у фільмі їхні переживання, бажання, але не біографії. Хоча про кожного, зокрема про Яніну, можна було б зняти окреме документальне кіно.

Чи закладала ти в «Я, Ніна» візуальні або сенсові алюзії до інших фільмів (наприклад, в одній з рецензій писали про відсилки до Аронофскі)?

Ізольованої творчості не буває — в культурному просторі до нас вже дуже багато зробили. Крім того, кожен має емпіричний, мистецький, відрефлексований досвід. Ми читали книжки, ходили до школи, дивились фільми. І все це відбивається на тому, що ми створюємо. Є певні речі, які запали мені в душу, і я могла підсвідомо апелювати до них у фільмі.

Щодо «Чорного лебедя» Аронофскі, тут би я погодилась — справедливо проводити таку паралель. Та коли ми з оператором працювали над візуальною мовою фільму, більше говорили про «Б'ютифул» Іньярріту та «Неонового демона» Рефна. Це були наші референси. У мене є свій стиль та почерк (принаймні так кажуть), але поки твір ще не створено, потрібен вектор — референс, аби всі в команді уявляли схожу картинку.

Для Ксенії Хижняк роль в «Я, Ніна» — дебютна. Робота з акторами з невеликим досвідом відрізняється від роботи з тими, хто в професії давно?

Відомий актор чи ні, як багато в нього зіграних ролей та підписників в інстаграмі — все це не важливо. Я шукаю не когось супервідомого, а того, хто відповідає конкретній ролі та конектиться з рештою акторів — аби разом все запрацювало, задихало. Тож ми кличемо на кастинг усіх, хто, як нам здається, підходить фільму. Я вважаю, що є люди, які вже носять мого персонажа у собі, — їх просто треба знайти. Якщо на кастингу ти забуваєш, що перед тобою актор (і що він говорить слова, написані тобою), починаєш плакати, сміятися — значить, це воно.

Ксюша видала стільки емоційних станів протягом фільму: вона і вразлива, і хижа, і стервозна, і дуже схожа на маленьку дівчинку. Вона була подарунком долі та передала героїню Ніни максимально потужно. Насправді ця роль була випробуванням, вона дуже складна. Наприклад, потрібно було поголитися налисо в кадрі — ця умова стопала акторок приходити на кастинг. Та Ксюша говорить, що їй потрібно було це випробування.