Журналістика, література, копірайтинг, сценаристика — це про різне, і водночас про одне. В кожній з цих сфер найважливіше — це текст, і за кожним із текстів стоїть автор — людина, що володіє базовими навичками райтингу та сторітелінгу. Якими саме — розпитали в Міріам Драгіної, авторки, яка працювала з текстами усіх можливих форматів і жанрів.
Міріам вела власні програми на «Радіо Аристократи» та «Громадському радіо», писала колонки для «Української правди» та Elle Magazine, а ще — копірайтила у Fedoriv Agency. Нещодавно її робота увійшла до книги «Сучасна українська проза та поезія» від Vogue. Міріам розповіла, у що переросла її любов до текстів, а ще:
- — як не створювати зайвого
- — про що журналісти говорять недостатньо
- — як змінилась поезія
- — чому сторітелінг потрібен усім
- — як робити чесну нативку
Ти — поетка, сценаристка, журналістка та радіоведуча. Чому обрала одразу кілька сфер?
Я не думаю, що ми завжди обираємо ролі навмисно. Часом це стається саме собою. Я писала з дитинства, в 3 роки почала читати, і мені майже одразу стало цікаво писати самій — спочатку це були лише вірші. Потім років у 15 зацікавилась публіцистикою та почала підпрацьовувати журналісткою. Я вступила на літфак в університет Шевченка, література була мені найбільше до душі. Водночас працювала у сфері культурної журналістики, це приносило невеликий заробіток і доступ до культурних подій.
Щодо сценаристики, то я не дуже сценаристка (хоча мене часом так називають). Трохи працювала копірайтеркою, знаю, як писати сценарії, та це ніколи не було основною професією. Журналісткою я себе тепер теж не позиціюю, бо пішла зі сфери 4 роки тому і наразі працюю дизайнеркою продукту в IT. Але продовжую писати, в моєму випадку це не професія. Це я.
Раніше ти казала, що одне з твоїх правил — не створювати зайвого. Що таке «зайве» для тебе (у текстах, у житті)?
Не створювати зайвого, не залишати непотрібних слідів на планеті — це те, чого я прагну в роботі й житті в цілому. Зайве псує життя майбутнім поколінням і людям сьогодні, створює шум і відволікає. Текстів це також стосується: райтери продукують і продукують зайве в усіх можливих сферах, а справді талановитого — мало. А з появою ChatGPT кількість непотрібної та, найгірше, фейкової інформації стала ще більшою.
Коли я пишу, звісно, прагну уникати вторинних думок (хоча і розумію недосяжність завдання). Я багато читала, багато знаю, тож мені постійно здається, що все вже було. Таке усвідомлення заважає рухатись, але водночас зупиняє від продукування зайвого. Дуже допомагає запитання «Навіщо я це роблю?». Безліч непотрібного щезає з чіткою відповіддю.
Зазвичай райтер пише на різні теми, але він не може бути бакалавром усього. Як навчитися рисерчити нове швидко та якісно?
Секрет якісного дослідження — це щирий інтерес. Як в особистому житті, коли подобається людина, ми знаходимо спосіб дізнатися, чи є в неї партнер: питаємо про це в неї або інших, дивимось інстаграм, тікток, фейсбук. І ніщо не може нас зупинити. Я спрощую, але дослідження дуже нагадує цей процес.
Для якісного дослідження бажано мати першоджерела — очевидних ресурсів на кшталт вікіпедії ніколи не достатньо. Важливо також проводити вторинний рисерч, тобто читати чиїсь дослідження на певну тему. Якщо готуєшся до інтерв’ю з кимось — прочитай не лише біографію героя, але й інші інтерв’ю з ним, новини, його власні доробки. Можна також поспілкуватися з тими, хто знає цю людину, — і зібрати інсайти, які не пішли у друк.
Також існують різні методології рисерчу. Наприклад, компаративістика, тобто порівняння чогось із чимось. Ще одна методологія — дослідження феномену або людини на відстані часу: запитання до людини для певного дослідження у її 5, 10, 30 років. Коли методологія визначена, робити дослідження та занурюватись у тему значно легше — бо є розуміння форми.
Якого рівня знань потрібно досягти — залежить від формату. Для щоденної новини достатньо двох-трьох джерел. Для аналітичного матеріалу треба значно більше. А якщо хочеш написати книгу, потрібне глибоке дослідження з бібліотеками та власною рефлексією.
Коли ти працювала на радіо, взяла супербагато інтерв’ю. В розмовах із медійними людьми як вдавалося не повторюватись і виходити на щось нове?
Не завжди вдавалося, звісно. Але вважаю важливим спитати себе, чому я хочу поговорити з цією людиною. Якщо точної відповіді немає — достатньо разом випити кави, а не робити інтерв’ю. Та якщо хочеш дізнатись щось конкретне, наприклад, причини певного вчинку (а інформації про це у відкритих джерелах немає), це схоже на привід для професійної розмови. Також можна прив’язати інтерв’ю до інфоприводу — так точно не торкатимешся тем, які обговорювались раніше.
Буває, не знаєш, що конкретно тебе цікавить, але герой потужний та має багато досвіду — тоді можна порефлексувати на філософські, загальнолюдські теми. Підійти до інтерв’ю з точки зору світогляду героя, розпитати його думки стосовно подій у відрізку часу, etc.
У 2017 ти казала, що українська журналістика майже не говорить про науку — що змінилося за ці 6 років? Які ще сфери залишаються недорепрезентованими?
Сфера журналістики в розрізі науки дуже еволюціонувала. Не скажу, що в нас сформувалася індустрія наукової журналістики, але стейкхолдерів і подій у цій сфері стало набагато більше. З’явились медійні популяризатори науки — найчастіше це не журналісти, а вчені, які заговорили про науку простою мовою. Багато медіа зробили окрему наукову рубрику. Але, як завжди, на розвиток науки не вистачає грошей та цікавості з боку держави. Та жалітися на це зараз, мабуть, недоречно — поки що в держави інші пріоритети.
Серед сфер, які, мені здається, журналісти розвивають недостатньо, — спорт. Часом непрофільні медіа плутають елементарні речі, наприклад, марафон і півмарафон. Про культуру теж пишуть недостатньо, мені бракує якісної культурної критики (вона є, але мало). А ще цікаво було б, якби про популярну психологію писало більше мейнстримних медіа. Я не знаю українських профільних медіа, що були б на слуху та пояснювали стан людей сьогодні, під час травматичних подій війни. Але, можливо, це просто моє невігластво — і ці теми висвітлюються більше, ніж я думаю.
Як вибудовується власний стиль — і чи потрібен він кожному райтеру?
Авторський стиль потрібен письменникам — це те, що відрізняє митця від аматора. Наприклад, коли з’явилися мобільні телефони з хорошими камерами, багато хто забив тривогу, що фотографи зникнуть, бо створення зображень стало доступним. Але професійні фотографи не злякались — вони продовжили творити, тому що мали власний досвід і стиль. Так само це працює в літературі. І саме завдяки стилю ми деколи впізнаємо автора, навіть не дивлячись на ім’я.
Коли в тебе за спиною 10 тис. годин написання текстів, власна мова зазвичай з’являється сама собою. Ти використовуєш певні звороти, лексику, пишеш на певну тему. Обираєш тон (жартівливий, серйозний), по-своєму ставиш запитання. Для журналіста це менш принципово. Писати новини та брати інтерв’ю можна нейтрально. Інформація, аналітика й факти в цій професії важливіші. Бо журналісти — це медіатори між подією, героєм або явищем та читачем.
У візуальній культурі є багато жанрів та канонів, які креатори конкретно перешили (чи взагалі відкинули) за минуле століття. Чи відбулася схожа революція в літературі — як автори експериментують із текстами?
Звісно, текст теж дуже еволюціонував. Ми перейшли від реалізму до модернізму, потім до постмодернізму. Зараз, мабуть, епоха постреалізму.
Ми довго існували у постмодернізмі в літературі — це гра із текстом, ремінісценції, відсилки до попередніх авторів, відсутність ієрархії важливого, відсутність сакрального. Постреалізм — це більше, ніж гра. Правда і постправда співіснують на платформі відносності, мінливості світу, тривкого діалогу та відкритості автора до нових відповідей. Кожен може виявитись правим.
Поезія теж змінилась. Вона значно еволюціонувала від форми до сенсу (хоча форма залишається важливою для багатьох). Найпотужніша поезія сьогодні — це есенція життя, нічого зайвого. Автори схоплюють момент і транслюють його, не граючи в ямби та хореї.
Здається, створення поезії неможливо менеджерити — вірші просто приходять самі собою. Як пишеш ти — за графіком чи за імпульсом?
Не знаю нікого, хто пише вірші за графіком. Поезія, як будь-який текст, потребує часу. Ти накопичуєш інформацію, почуття, думки, споглядаєш життя. І коли вже не можеш мовчати — пишеш. Зазвичай це відбувається так. Писати за графіком можна прозу — це важливо, аби вийти на якийсь результат. Але чи потрібно це в поезії — не знаю. Яка тоді ціль — зробити збірку віршів на завтра? Навіщо?
Твій текст увійшов до колекційного видання Vogue «Сучасна українська проза та поезія». Що публікація в подібній книзі означає для тебе?
З пропозицією опублікуватись у цій літературній збірці мені написала Даша Слободяник, шеф-редакторка розділу «Культура» у Vogue. Вона розповіла, що мета проєкту — повернути світовий тренд, коли глянець публікує сучасну літературу. Даша показала мені список авторів (серед письменників, чиї тексти також увійшли до збірки, — Сергій Жадан, Оксана Забужко, Ірена Карпа та інші — прим. ред.), і я погодилась взяти участь — бо й автори чудові, і видання мені до душі.
Для цієї збірки я написала історію в жанрі магічного реалізму, вона про жінку в сучасному світі.
Потім тексти переклали англійською та доповнили надзвичайними ілюстраціями Олени Ємчук. Мені приємно бути в компанії цих авторів і редакторів. Збірка вийшла гарною, сильною та вчасною.
Сюжет, шлях героя та арка персонажа зустрічаються чи не в кожному художньому тексті. А чи потрібні ці прийоми копірайтеру або журналісту?
Якщо копірайтер пише сценарії для роликів, там зазвичай має бути драматургія. Чи потрібна вона журналісту — залежить від жанру. Буває, репортажі створюються за законами сторітелінгу — це колись називали «нова журналістика», але «новою» вона була в 90-х. В таких репортажах є зав’язка, перипетії, саспенс, кульмінація, розв’язка. Схожий метод також можна застосувати в інтерв’ю, але це не завжди можливо (і не завжди потрібно).
Та навичка розповідати історії може бути корисною всюди. Історії впорядковують хаос, демонструють тяглість та плинність усього, наявність початку й кінця. Я люблю, коли сторітелінг використовують у різних жанрах, зокрема в журналістиці.
Чи може автор, чесний із собою (своїм редактором і читачами), використовувати ChatGPT?
Якщо потрібно знайти якусь інформацію, можна використати ChatGPT — він дає чудові вижимки та конкретні формулювання. Раніше журналісти ходили за подібними вижимками у словники або вікіпедію, але ШІ напише їх значно швидше. Я часто користуюсь ChatGPT, коли шукаю вже створені кейси. Але програма не може написати текст за мене, бо я знаюся на темі краще, маю свій стиль і розумію тонкі нюанси мови, недоступні машині.
Наразі й в українській, і в англомовній версії ChatGPT тексти недосконалі. Тож я не сприймаю ШІ як повноцінний інструмент для написання текстів. Так, для юристів це супертема — ChatGPT може видати текст договору, і тобі залишиться замінити дані. Але нормальні статті не пишуться за шаблонами.
Ти пишеш колонки для різних українських медіа. Як це відбувається?
Часто авторам пропонують написати колонку на конкретну тему. Бувало, я приходила до редакторів зі своїми ідеями. Спочатку написати матеріал, а потім приходити з ним до медіа — в моєму досвіді такого не було. Це ризиковано — ти проробив велику роботу, але не факт, що матеріал опублікують.
Також колонки — не той формат, з якого зазвичай починають працювати журналістом. Колонка вимагає досвіду, експертності в чомусь, а на старті ми цього мати не можемо. Та якщо хочеш вести щось на кшталт блогу та бути колумністом у певному медіа, пропонуй свої ідеї редактору.
В нативному матеріалі реклама має бути непомітною — чи неприхованою, але цікавою?
Нативна реклама може бути цікавою — тут, до речі, класно використовувати сторітелінг. Але читачів потрібно повідомляти, що перед ними — нативка. Приховувати нативну рекламу супернеетично, бо читач нам довіряє і не знає, що в цей момент ми ним маніпулюємо. Це як приховувати, що намагаєшся розповісти про Ісуса або залучити до голосування за якогось політичного кандидата.
Бліц. Що може змусити людину перечитувати й шерити рекламний текст?
Гумор, абсурдність, гротеск. Тут треба попасти в читача та згадати щось, що стосується конкретно його, ламає якийсь стереотип або, навпаки, дуже чітко відображає його. Такі тексти хочеться поширювати.
Якби у світі могло залишитись лише три медіа та обирати мала ти — що б це було?
Журнал Science або Nature, якась суспільно-політична радіостанція та культурне медіа, мабуть, у відеоформаті (наприклад, канал Arte).
Який райтерський прийом ти точно ніколи не використаєш?
Деколи журналісти роблять матеріали про когось, хто перебуває в небезпеці (наприклад, на війні), і в кінці герой гине — або є натяк на те, що він загинув. А насправді людина живе і гинути не збиралася. Такий прийом здається мені супердивним і неетичним. Не уявляю, що б мене змусило на таке піти.