Ми пам’ятаємо Миколайчука за роллю гуцула в «Тінях забутих предків», але колись його знали лише як радянського розвідника з пропагандистського фільму. Поетичне кіно було малобюджетним та андеграундним — його майже не дивилися, а в 70-х взагалі заборонили.
Як і за що ми полюбили поетичне кіно — запитали в керівника науково-програмного відділу Довженко-Центру Станіслава Битюцького. Він розповів нам, чи пов’язане поетичне кіно з віршами, як на Довженка вплинули французи й чому в українських фільмах багато містики.
Що таке українське поетичне кіно і до чого тут вірші?
Поетичне кіно — це про образність, і в цьому його схожість з поезією. Українське поетичне кіно виросло з Довженка та його «Звенигори». Там він вперше звернувся до національної тематики, яка лягла в основу цієї кінотрадиції. Але титульний фільм поетичного кіно — це «Земля». В цій стрічці режисер замиловується природою та показує її зв’язок із людиною.
Але Довженко не придумав усе це сам. В юності він вчився в Берліні, і там побачив німецький експресіонізм — цей вплив помітний у світлі, тінях і монтажі Довженка. Плюс він бачив французький кіноімпресіонізм — це Жермен Дюлак, Марсель Карне. У їхніх фільмах не було багато наративності, натомість — образність. Вони перші заговорили про те, що кіно буває поетичним, а його рими формуються через монтаж.
Кадри з фільму The Seashell and the Clergyman Жермен Дюлак
Довженко все це увібрав і започаткував основи українського поетичного кіно. Згодом це знайде своє продовження в поетичному кіно 60-х. Тож не дивно, що коли Параджанов зняв «Тіні забутих предків», зв’язок із Довженком помітили всі (а Параджанов і не заперечував).
Чи вплинуло українське поетичне кіно на інші країни?
Не впевнений. Звісно, можна казати про вплив Довженка — його часто згадують авангардні режисери, які варяться в німому кіно. Але варто врахувати, що в 60-х роках змінився не лише кінематограф України — світом прокотилася хвиля хвиль. В Угорщині, Чехословаччині, Грузії з’явилися групи режисерів, які знімали схоже поетичне кіно. Пошук свого коріння, звернення до національних тем, вихід за межі міста — такий тренд був у всій Східній Європі.
Більшість течій в кіно тригерять соціальні та політичні події — Грецька дивна хвиля виникла на тлі боргової кризи, Чехословацька нова хвиля була відповіддю на радянську окупацію. А що тригернуло українське поетичне кіно?
В нас скоріше був збіг обставин, а не конкретний тригер. Після смерті Сталіна почалася відлига, а з нею — можливість говорити на національні теми. За хвилею поетичного кіно стояли три людини: Василь Цвіркунов (директор кіностудії Довженка), Святослав Іванов (директор Держкіно) і Петро Шелест (перший секретар ЦК КП(б)У).
Вони вмовляли українських режисерів повернутися з ВДІКу до Києва і запустили лінійку фільмів на національну тематику, українською мовою. Якщо режисери дотримувались цих умов, їм давали необмежені можливості в плані виробництва. Так кінематографісти почали повертатися до України та відкривати її культуру для себе. Той же Леонід Осика спочатку хотів екранізувати росіянина Платонова, але потім відкрив прозу Стефаника — так стався «Камінний хрест». Так само українську літературу досліджував Іллєнко. Тож історія поетичного кіно трохи вирізняється з-поміж інших хвиль.
Кадр з фільму «Камінний хрест» Леоніда Осики
Здається, ми часто зловживаємо поняттям «українське поетичне кіно» — використовуємо його щодо всього, знятого після 60-х і не схожого на соцреалізм. Чи справді є така проблема?
Поетичне кіно — це насправді 12 фільмів, близько того. В 70-х його заборонили, і було лише двоє режисерів, які продовжили працювати з поетичним кіно в період цензури — Іван Миколайчук і Володимир Денисенко. Останній намагався знімати урбаністичне поетичне кіно. За ними йшло нове покоління режисерів, серед яких був і Роман Балаян — він знімав образне кіно, але воно не мало національних маркерів, на відміну від поетичного.
В 90-х заборону на поетичне кіно зняли, тому до нього знову почали звертатися (хоча воно й тонуло в розмаїтті фільмів, які тоді знімали). Плюс у цей період усі зрозуміли, що поетичне кіно — наше головне надбання, і ним зловживали в Карпенка-Карого. Викладачі вчили студентів, що тільки так і треба знімати. Скрізь культивували, що поетичне кіно — єдине, що в нас є.
Виходить, поетичне кіно знімали в 60-х, а потім знову почали в 90-х?
Якось мірою — так. Дехто переосмислював поетичне кіно за незалежності, але тоді воно вже стало чимось застарілим. Поетичне кіно в 60-х було про національний спротив — говорити українською, знати свою ідентичність, історію. В 90-х воно вже таким не було. Воно мало змінюватися, але як його змінювати — ніхто не знав.
Ті, хто звертався до поетичного кіно в 90-х, свідомо робили його трохи олдскульним. Туди можна зарахувати фільми «Мамай», «Молитву за гетьмана Мазепу». Чув, що «Памфір» називають поетичним фільмом. Але якщо кіно зняте в Карпатах, воно не обов’язково поетичне.
Кадр з фільму «Мамай» Олеся Саніна
Чому поетичне кіно часто знімали в Карпатах? Це про протиставлення «незайманої природи» (a.k.a. української ідентичності) та «індустріального міста» (a.k.a. радянської ідентичності)?
Параджанов відкрив Карпати кінематографістам. До нього там знімали кілька фільмів, але соцреалістичних, як «Довбуш». А Параджанов показав, що цей край — про щось незаймане, про свободу. Так ця асоціація і зафіксувалась.
Але поетичне кіно — не лише про західні регіони. Багато фільмів знімали в Полтавській, Київській області.
Які ще великі традиції в кіно в нас були?
Крім поетичного, в нас було класне німе кіно. Була нова хвиля урбаністичних фільмів: Балаян, Криштофович, Бєліков, Гресь. Вони теж хотіли робити поетичне кіно, але їм заборонили, тому довелося знімати про втрачену людину в місті.
Було багато класних дебютів у 90-х. Але через економічну кризу ці режисери просто не могли продовжувати знімати. Ну і нова хвиля, яка почалась у 2014 році — тоді стався бум короткометражок. Зараз ті режисери, що у 2014 знімали короткі метри, роблять перші-другі повнометражні. Про них вже знають у Європі — ця хвиля більша і гучніша за попередні. Я говорю про Горностай, Сухолиткого-Собчука, Лукіча, Алієва, Острікова, Нікітюк.
Якщо кіно поетичне, воно може також належати до якогось жанру? І які жанри були популярні в 60-х загалом?
«Пропала грамота» — це комедія. «Вечір на Івана Купала» — мелодрама (а для мене взагалі горор). Хоча насправді жанр у поетичному кіно був розмитим. Режисери, які його робили, були молодими, їм давали свободу. Вони знімали, не думаючи про формальності.
Але в 60-х існувало багато іншого кіно. Були й блокбастери — «Інспектор карного розшуку», «Розвідники», фільми про Другу Світову, пригодницькі, детективи. Сьогодні ми про них майже не знаємо, хоча тоді ці стрічки зривали касу. Були навіть спроби знімати фантастику. Але чим більшим був бюджет фільму, тим ретельніше за ним слідкували. Жанрове кіно було ідеологічним. А поетичне знімали дешево, тому могли звертатися до літератури та національних тем, а не дуже модної на той час Другої Світової.
Ми маємо розуміти, що поетичне кіно в 60-х не мало каси. Це було арткіно, яке на той момент глядачів не цікавило. Зараз ми називаємо Миколайчука обличчям поетичного кіно, але тоді його знали за фільмом «Розвідники» про радянських військових в Угорщині.
Коли поетичне кіно заборонили, його не продовжили знімати в підпіллі?
Всі поетичні фільми просто склали на полицю і повернули вже після перебудови. А знімати підпільно було неможливо. Згадую хіба що фільм «Совість», який Володимир Денисенко зняв зі студентами на університетську плівку, без бюджету. У цій стрічці вони дуже сміливо переосмислили Другу Світову. Але, звісно, вона не мала жодного прокату.
Кадр з фільму «Совість» Володимира Денисенка
Кіно фінансувала лише держава, ти не міг піти в обхід. Приватні інвестори отримали можливість вкладатися в кіно лише у 80-х.
Що таке «химерне» українське кіно?
Так ми назвали нашу програму на Київському тижні критики — це продовження пошуків, які ми розпочали ще у 2022 програмою «Дивне, химерне, фантастичне». Ми хочемо показати містичну традицію в українському кіно, вона в нас дійсно сильна. Деякі фільми мають елементи горору, деякі — сюрреалізму, багато чого в українській кінотрадиції пішло від Гоголя. Цьогорічна програма на Тижні критики досліджує це містичне коріння.
Обираючи назву, ми також думали про традицію химерної прози — Валерія Шевчука, Володимира Дрозда та інших письменників. Чотири з п’яти фільмів у нашій програмі — це екранізації. В поетичному кіно загалом дуже багато йшло від літератури.
Чому цей зв’язок з літературою такий міцний?
Література першою реагувала на зміни, а кіно підтягувалося вже за нею. Що у 20-х, що в 60-х у нас був літературний бум. Навіть у європейських традиціях так працює: спочатку з’являється література, а за нею — куди більш вартісне та індустріальне кіно.