Розказати історію добре — основне завдання кіно. Однак зробити це можна не лише репліками персонажів. Правильні образи та символи часто кажуть більше, ніж слова.
У кінематографі є багато візуальних прийомів, щоб донести бажані сенси. І більшість із них набули актуальності через цензурні обмеження. Як показати не показуючи, розберемо на прикладі закадрового простору, поєднання документального та художнього стилів, метатексту — і не лише.
Як цензура вплинула на кіно
Кіно впливає на формування суспільних норм поведінки, тож його обмежували завжди та майже в усіх країнах. Причиною цензури могли бути:
#1. Політичний устрій. Наприклад, в СРСР існувало лише два способи показати буржуазний клас: його представників треба було або висміювати, або робити антагоністами.
#2. Релігійні погляди. Після проголошення Ірану першою Ісламською республікою протагоністи у фільмах мали віддано сповідувати іслам. Жінок було заборонено зображувати з макіяжем чи у тісному та кольоровому одязі, а чоловіків — у краватках або сорочках з короткими рукавами, якщо вони не представляли «поганців».
#3. Морально-етичні наративи. Американська асоціація кінокомпаній у ХХ ст. намагалась очистити Голлівуд від лейбла Содома і Гоморри. Тому у фільмах забороняли оголеність, жорстокі вбивства, наркотики, сцени сексуального характеру, використання лайки, а також висміювання релігії, природного чи людського закону.
Це спричинило появу фільмів з картинками утопічного життя. Там подружні пари спали на окремих ліжках, поцілунків до шлюбу не було, робітники завжди слухались своїх керівників, ніхто ніколи не користувався туалетом і не лаявся.
Проте обмеження не зупиняли кінематографістів. Вони вигадували рішення для просування авторських сенсів у фільмах — в обхід заборон.
Як кіно обходило цензуру
В різний час у різних країнах режисери використовували методи обходу цензури, між якими було багато спільного. І зрозуміло, чому вони були подібні: в основі творення картинки (і забороненої також) лежить робота з уявою глядача. Ось якими інструментами порушували правила:
#1. Закадровий простір. Цю техніку використовували ще в давньогрецькому театрі для жорстоких епізодів. Наприклад, неможливо було зобразити смерть на очах у глядачів (бо це руйнувало закони театральної умовності тих часів), тож сцени насилля відбувалися «за кулісами». Глядачам просто повідомляли про результат трагічних подій.
Закадровий простір — це епізоди, які можна уявити з контексту. Наприклад, ми бачимо сцену, в якій коханці цілуються — і тут згадують, що не опустили жалюзі, й виправляють це. Пару ми більше не бачимо, але розуміємо, що вона робить далі.
У кіно закадровий простір набув актуальності з появою Кодексу Гейза (1934–1968) — морально-етичної самоцензури в США ХХ століття, прийнятої Американською асоціацією кінокомпаній. За правилами Кодексу, жоден фільм не мусив знижувати моральні стандарти глядачів. Тоді кінематографісти почали використовувати закадровий простір в «аморальних» сценах заздалегідь, щоб не вирізати їх пізніше.
HOW TO. У фільмі режисера Фріца Ланга «Горезвісне Ранчо» (1952) був епізод зі зґвалтуванням і вбивством — однак, щоб не зображувати жорстоку реальність та пройти цензуру Кодексу Гейза, Ланг використав прийом закадрового простору.
В кадрі — пограбування магазину. Останнє, що ми бачимо, — хтивий погляд кривдника та страх в очах жертви. Далі камера переноситься у двір, де безтурботно грається хлопчик. Він весело підстрибує на одній нозі, а з магазину навпроти долинають крики жінки й постріл. Грабіжник залишає місце злочину.
Ми розуміємо, що відбулося щось страшне, — хоч і не бачимо цього. Закадровий простір лишає місце для уяви. Через деякий час глядачам покажуть тіло вбитої жінки. У кінці сцени камера опуститься вниз від обличчя жертви, щоб затриматися на її руці — все ще напруженій, як кіготь, із закривавленими пальцями: ознака боротьби.
#2. Візуальні метафори. Візуальна метафора порівнює поняття або явище з певним образом, використовуючи асоціативний зв’язок. У кіномові це працює майже так само, як у тексті, але в часи цензури метафори формують своєрідний код для обходу заборон.
Наприклад, польський кінематограф зазнав сильної політичної цензури в часи Польської Народної Республіки — у 1944–1989 роках. Фільми тоді мали служити радянській пропаганді, але режисери — Анджей Вайда, Єжи Кавалерович, Кшиштоф Зануссі — боролись із цензурою мовою візуалу. Однією з потужних та повторюваних метафор у польському кіно став образ білого коня.
HOW TO. У фільмі «Лотна» (1959) режисера Анджея Вайди біла кобила є центральною метафорою польського народу — вона втілює теми свободи, стійкості та туги. Подорож Лотни у фільмі проходить крізь бурхливі події Другої світової війни в Польщі та стає потужним символом надії польського народу.
#3. Поєднання документального та художнього стилів. Ця техніка є популярною в іранському кіно, яке досі потерпає від цензурних обмежень, що стали жорсткішими після Ісламської революції в Ірані в 1979 році. Іранські стрічки, які ставлять під сумнів державну політику або зображують делікатні теми (гендерні ролі, сексуальність, релігію та революцію в Ірані), зазнають ретельної перевірки.
Тому іранські кінематографісти вигадували певну реальність, яку розглядали з документальної точки зору. Так, змішуючи факти та вигадку, вони створювали гібридне кіно, яке торкалось соціальних і політичних проблем нації.
HOW TO. Прикладом фільму з поєднанням стилів є «Яблуко» (1998) Саміри Махмальбаф. У фільмі зображено жорстоку реальність 12-річного ув’язнення двох дівчат вдома власним батьком. Режисерка слідкує за дітьми на шляху до свободи та подальшої соціалізації.
Фільм Махмальбаф виходить за межі документальної картини — ув'язнення двох дівчат порівнюється з положенням усіх жінок в іранському суспільстві. Це повідомлення є надзвичайно феміністичним (що також не вітається в Ірані), тож — щоби не підпасти під цензуру — режисерка протягом усього фільму змішує факти та вигадку, аби метафорично зобразити націю, яка все ще намагається подолати обмеження традицій та релігії.
#4. Метатекст. Метатекст у фільмі — це додатковий візуальний ряд, який проявляє прихований зміст, доповнює основний наратив та розкриває контекст. Для обходу цензури в кіно метатекст вставляється у стрічку як «неповний пазл», даючи лише натяк на заборонену тему.
Використання цього методу можна зустріти в японському кінематографі. Після Другої світової війни й аж до 1952 року Японія була окупована США. Завданням американської цензури було скасувати популяризацію теми військового націоналізму і заохотити ліберальні тенденції в Японії. Також під заборону потрапили візуальний (чи навіть словесний) опис руйнувань, спричинених нападом США, і сам факт подальшої окупації.
HOW TO. У стрічці «Одна прекрасна неділя» (1947) режисер Акіра Куросава вкладає в сюжет історію одного дня закоханої пари у переможеній Японії. Фактично фільм містить пряму критику наслідків нападу США. Це є в непрямих згадках про окупацію: наявність бейсболу та боулінгу в Японії, англомовні вивіски на магазинах. А в останній сцені закохана пара сидить на зупинці біля невеликого смітника з англомовним написом trash — так, ніби вони і є цим сміттям на узбіччі історії.
Щоб подати метатекст із бажаним сенсом, Куросава мусив зробити основну лінію кінострічки відповідною до рекомендацій цензурних органів. Саме тому ми бачимо, як закохана пара ділиться їжею з дітьми, мріє про відкриття свого кафе або купівлю власного будинку на чесно зароблені гроші тощо.
Загалом в основі фільму лежить ідея надії та побудови мирної нації з демократичним устроєм, що й дало змогу застосувати метатекст із присутністю США в Японії та критикою окупаційного режиму.
#5. Екранізація класики. Цензуру можна було обійти, екранізувавши класичний літературний твір або знявши мультфільм за мотивами казки. Втеча від реальності в історичний контекст дозволяла режисерам розігрувати власні сенси на безпечному полі.
Такий метод обходу заборон був поширений і в українському кінематографі в часи радянської окупації. Цензура СРСР особливо жорстоко поводилась з українськими стрічками, здебільшого забороняючи зображення української ідентичності. Винятками були теми селянства, співочі та жартівливі жанри й щось «несерйозне».
HOW TO. Творці українського поетичного кіно часто зверталися до історичних подій або вигаданих оповідей минулого, щоб передати бажаний сенс без прямої цензури радянського часу. Такий прийом дозволяв режисерам досліджувати українську історію, фольклор, традиції та на деякий час відійти від соцреалістичної естетики.
Одним із прикладів вдалої екранізації класики є фільм «Камінний хрест» (1968), знятий українським режисером Леонідом Осикою за новелами Василя Стефаника «Камінний хрест» (1900) і «Злодій» (1901).
«Камінний хрест» — хоч і використовує сільське середовище — повністю позбавлений кліше соцреалізму: тут немає піднесеної свідомості радянської людини, зображення життя в дусі революційного розвитку заради «прекрасного далекого». Натомість фільм розкриває тему еміграції українських селян з Галичини до Канади на межі ХІХ та XX століть, коли переїзд був вимушеним і ставав способом знайти кращу долю.
Для цензорів еміграція була доказом того, що на Заході України під австро-угорською владою жилося набагато гірше, ніж під радянською. Тож Леонід Осика взяв цю історію, щоб оминути образ «радянської людини» і при цьому не звести все до маргіналізованого образу селян. Режисеру вдалося зобразити правдиві українські традиції та символічну єдність селянина зі своєю землею.
Методи обходу цензури
Політичні режими та релігійні майндсети можуть тиснути на культуру, але креатив завжди знайде спосіб зробити по-своєму. І ці прийоми часто інтегруються в художню сферу та стають інструментами не уникання, а розвитку — і допомагають створити нові продукти. Ось які методи з антицензурною історією зараз роблять мову кінематографа складнішою та цікавішою:
- #1. Закадровий простір — події стрічки, яких не можна побачити, але можна уявити з контексту.
- #2. Візуальна метафора — порівняння поняття чи явища з певним образом на основні асоціативного зв’язку.
- #3. Поєднання документального та художнього стилів — гібридний фільм, де документальна основа виконує символічну функцію.
- #4. Метатекст — візуальний ряд, за сенсом відмінний від основної ідеї фільму.
- #5. Екранізація класики — розкриття сучасних наративів через екранізацію історичних подій або вигаданих оповідей минулого.