Прем’єра мюзиклу «Ти (Романтика)» відбулася 29 лютого. Вже в перші години після релізу він став найобговорюванішим українським культурним явищем останніх років.
Що б не казали про мюзикл у мережі — від захопливого «геніально» до роздратованого «аматорство» — очевидно одне: вже місяць українці обговорюють Розстріляне Відродження. А квитки на виставу «Ти (Романтика)» в Жовтневому палаці розкупили за 15 годин.
Ми зустрілись із засновником проєкту «МУР» Сашею Хоменком і поговорили про те:
- — до чого призводять найбільші невдачі
- — чому до створення мюзиклу не запросили Артема Пивоварова
- — як прослухати 52 драфти альбому за два тижні й не збожеволіти
- — над чим насправді плачуть слухачі «Ти (Романтика)»
- — як зрозуміти, що дійсно зробив щось круте
- — що буде в Жовтневому
Вперше я побачила ваше відео про Василя Симоненка в тіктоці десь рік тому. Не могла повірити, що хтось так робить, показала всім. Але більшість авдиторії почула про вас вперше після релізу «Ти (Романтика)». Розкажи, МУР — це хто?
В нашій команді шестеро людей. І, як на мене, успіх наших відосів зумовлений тим, що кожен на своєму етапі робить закінчений продукт.
Соломія Козолуп — дизайнерка. Вона відповідає за весь віжуал (від шрифтів до альбомної обкладинки) і шукає інформацію. Саме вона йде з читацьким квитком у бібліотеки та архіви, отримує документи під білі рукавички й збирає для мене величезний файл у 40, 50, 120 сторінок. Це хаотичний набір фактів, але саме таких, які мені потрібні: жодних дат, не дай бог, і максимум емоційних штук.
Я на своєму етапі збираю з цього текст, вибудовую сюжет. І це вже цікаво читати — опублікуй постом під якоюсь фоткою, і буде норм.
Вітя Ткаченко займається в «МУР» всім, що звучить. Він композитор і звукорежисер. Я приходжу до Віті з текстом — і ми робимо з нього повноцінну аудіовиставу в навушниках. Він пише всю музику і робить оці звучки, переходи, коли «хлюп, хлюп» по калюжах починається в правому навушнику і переходить в лівий.
Більшість часу ми з Вітею хочемо один одного вбити. Ми сперечаємось через тексти, сенс, музику, атмосферу. І це важливий процес. Дуже його за це люблю. До моєї думки в «МУР» так чи інакше прислухаються: коли я кажу, що треба направо, всі йдуть направо, якщо я кажу, що треба коричневий, всі роблять коричневий. А Вітя — єдина людина, яка каже: «ні, треба біле».
З одного боку, це круто, бо інакше було б нездорово — ні в кого не має бути монополії на правильну думку. А з іншого — часто стресово.
І тут важливу роль виконує Коля Шмундир. Крім того, що він багато озвучує та повністю займається media coverage, він регулює клімат всередині команди. Він наш тато і медіум.
Маша О'Райлі — режисерка монтажу всіх наших відео. Перший драфт відео вона робить сама — і вона дуже крута в цьому. Потім ми разом допрацьовуємо монтаж і змінюємо його відсотків на 30.
Саша Заїка — модельне обличчя «МУРу», професійний актор. Він приєднався до команди останнім.
Як ви знайшлись?
Я, Маша, Соля, Коля — давні друзі з університету Карпенка-Карого. Ми вчились на одній паралелі — режисери та оператори.
Поза «МУР» ми з Колею достатньо успішна режисерсько-операторська пара. Вже більше ніж чотири роки ми знімаємо кліпи й документалки. Ми зняли відео до «То є Львів» Kalush Orchestra, «Цілуй мене» ХАС, «Сіґєлє-міґєле» та Slavic English NAZVA.
Отже, до повномасштабного вторгнення я, звісно, робив вистави про російських письменників (багато хто про це пише зараз), але не тільки. Не тільки! Так, я певним чином популяризував культуру північного сусіда. А коли сталось 24 лютого, написав пост «конец российской культуре». Російська ботоферма залишила під ним 15 тис. коментарів.
Потім я провів 2 місяці в окупації на північ від Києва. Без світла, без зв'язку. І коли мені пощастило повернутися в Київ, я прийшов до Шмундира і кажу: якщо ти до 24 лютого промотуєш культуру ворога, ти не можеш просто сказати «я більше не буду, вибачте». Ти маєш вирівняти ваги, промотувати свою культуру, щоб не було людей, подібних тобі, які не цікавляться українським.
Ми вирішили: щоб закохати в літературу, треба закохувати у вірші. А людину закохати у вірш легше за все, коли він покладений на музику. Зазвичай, коли гурт перекладає вірш на музику, він робить це у своєму стилі. А в нас було інакше: якщо послухати спочатку «Слово-зброя», а потім «Панно Інно», потім Стуса, потім Багряного — буде враження, що це різні гурти. Бо ми підбирали звучання під кожен вірш.
І коли на концерті у Львові ти бачиш 14-річну дівчинку, яка губами підшіптує тобі поему Багряного, розумієш: я живу недарма, вийшло.
А як ви від музики та концертів прийшли до ідеї з відео? І як ви визначаєте жанр своїх відео?
За всіма ознаками це освітні мінідокументалки. І цей унікальний «МУРівський» жанр народився через велику невдачу.
Уяви, в нас 3 тис. підписників в інсті — і ми домовляємось про співпрацю з одним величезним медіа: зробити у співавторстві текстовий пост. Для нас це був би буст — пиздець.
Я вклав усю свою душу, мозок, очі та руки, щоб написати найкрутішу статтю про Павла Тичину. Називалась вона «Що (не) зробив Павло Тичина». Я їм скинув. Вони такі — зашибісь. А за день до релізу кажуть: «ой, у нас любовный месяц, в пизду вашого Тичину».
І от у мене в руках найприкольніший короткий текст, який я писав. Ну не можна взяти й опублікувати його просто як опис до якоїсь фотографії. Треба записати голос із начиткою! Я записав, відправив Маші — і Маша повернулася з тим, що ви бачите.
Знаю школярів, яким показали «Ти (Романтика)» на уроці української літератури. Ви на це розраховували?
Ми знаємо, що наші відео показують на уроках. Саме для цього ми створили ютуб: хотіли, щоб вчителі мали можливість скачати файл і показати його на проєкторі. Спочатку ютуб був саме архівом для вчителів. Просто порівняй: у «Щедрика» 3,5 млн переглядів в інстаграмі, і 2700 — в ютубі.
І, само собою, ми здогадувались, що «Ти (Романтика)» покажуть у школах. Ми переживали тільки за трек «Бі Бо Бу» і розуміли, що через нього відсікаємо певну частину глядачів. Трек провокативний. І ми зіштовхнулися з дилемою: або ми правдиво розповідаємо про Семенка, провокуємо, як провокував би він, і при цьому втрачаємо цензурованість альбому, або жертвуємо ідеєю закохати в кожного письменника по-своєму.
Річ у тому, що інакше про Семенка не розповісти. Тому я не міг від нього відмовитись. Але якщо вчитель наважиться слухати це з учнями, він змушений буде пояснити, що це за поет такий. І, можливо, це стане найкращим поясненням.
З чого зазвичай починається робота над проєктом? З цікавого факту чи архівних документальних кадрів? Або навпаки — з ідеї, від якої вже залежить напрямок пошуків?
От із Тичиною була саме перша історія. Ми робили про нього відео — і самі вляпались у ту пастку, з якої постійно намагались вилізти. Відео вийшло однобоким: Тичина зрадник і ублюдок.
А потім Соля знайшла в архіві спогади Тельнюка, які стали основою першого треку «Ти (Романтика)». І я читаю ці спогади наче детектив, несу наче скарб і думаю: «якого хуя ніхто про це не розповідав!» А потім в історика Ігоря Коляди ми прочитали, скільки людей Тичина врятував. І саме ці відкриття лягли в основу мюзиклу.
Але більшість відео починаються з ідеї. Я кажу «Соля, мені не вистачає інфи про Курбаса». Вона: ось 70 сторінок А4. Вона як дуже мила, крута і розумна вікіпедія.
«Ти (Романтика)» — це перший ваш проєкт, до якого залучені відомі люди? Як ви з ними домовлялись? Що для кожного з них було аргументом взяти участь?
Когось треба було вициганювати, хтось дуже хотів прийти сам. Але ці люди в проєкті не для того, щоб на старті мати ширшу авдиторію, іноді ми відмовлялись від людини популярнішої заради збереження фактури. Умовно, Артем Пивоваров популярніший за Сергія «Колоса» Мартинюка. Але який з Пивоварова Микола Хвильовий?
Я побачив у Колосі Хвильового, коли ми разом їздили з культурним десантом деокупованими територіями Херсонської області. Він має таку енергетику, що за ним піде натовп. Він негласний лідер: не командує, не прагне бути першим, але всі шанобливо до нього ставляться. І я його покликав на цю роль.
Або Паша Гоц. Людина, яка під час війни випускає пісню Slavic English, абсолютно не пов’язану з війною. Або трек «Весна» — чистий артпроєкт. Хіба це не Курбас?
Діма Хейтспіч. Хто ще може настільки органічно в повний голос сказати «Бі Бо Бу, я поезію їбу»? Кому ще дозволена така провокація?
Найприкольніше було з Оленою Кравець, яка після документалки про «Щедрик» написала сама: «бажаю здоров'я, мені дуже зайшло ваше відео, якщо треба мій голос, я дуже за». Вона не дуже асоціювалася з українськими письменниками, тому я запропонував їй два варіанти: або дружина письменника, або чекістська мразота. І вона обрала бути голосом системи, яка нищить українську культуру. Вона на своєму місці. Ти її слухаєш — і мороз по шкірі.
Ми хотіли, щоб альбом лякав паралелями із сучасністю. Нам потрібні були люди, яких усі бачать в інсті, фейсбуці, на концертах. І цих впізнаваних людей помістити в Будинок Слово. Щоб було відчуття «це ніби Сергій Мартинюк себе вбив».
І коли в треку «Спочатку було слово» звучить голос Паші Гоца — «расстрелять», Діми Хейтспіча — «расстрелять», ти розумієш, що таке Розстріляне Відродження. Це те, що могло б статися і з цими людьми, якби росія зараз була тут.
Скільки тривала робота над проєктом? Що було найскладнішим?
Від початку роботи — більше ніж пів року, майже 24/7. Бо навіть коли ти не пишеш, ти живеш цим, це постійно у твоїй голові.
Ми, наприклад, переписували голос Павла Тичини чотири рази. Всі діалоги. Або бувало таке, що відома людина знаходить час приїхати в студію на запис, а ти розумієш, що тобі не подобається результат. І ти шукаєш способи це розв’язати, тупо витрачаєш тиждень, додаєш аудіоефекти, постріли, вітер. Таких речей дуже багато.
Найважчим моментом стало на якомусь етапі відчуття, що це скоро закінчиться і треба буде показувати проєкт. Це налякало. Не з точки зору «що люди скажуть», а з точки зору «чи не йобнувся ти, думаючи, що це комусь потрібно?». Ми не мали з ким порадитись — у нас не було тверезого свідка.
Мене тримала хіба що моя дівчина Соня, одна з найрозумніших жінок у світі. Вона перечитала гору всього, вона художниця. І коли хвалять такі, як вона, значить, це дійсно добре.
Тільки зрозуміла: у вас не було зобов’язання ні перед ким — ані замовника, ані дедлайну. Тільки зобов’язання перед самими собою.
Це набагато важче, ніж коли в тебе є замовник — музикант, гурт. Ти не можеш знати, добре це чи погано. Починаєш редагувати до безумства. Зазвичай тебе може зупинити тільки дедлайн. А коли дедлайну немає, можна їбанутися.
За останні два тижні роботи я слухав альбом «Ти (Романтика)» 52 рази. Це не прикольно. У перший день релізу я не відчув радості, я відчув злість. Всі обговорюють, медіа пишуть. А я слухаю трек про Сосюру — і розумію, що там бракує кулемета в одному моменті. А в іншому — немає звуку відкриття дверей. Я реально весь день ходив з кислим їбалом. Все, прем'єра не вийшла, альбом не працює, треба було 54 рази слухати.
Ви визначили жанр «Ти (Романтика)» як мюзикл. Але він не схожий на інші мюзикли. Перш за все — через шалено цікаву роботу з текстом, яка заміняє акторську гру і декорації. Чому саме текст? Через брак грошей чи це концептуальне рішення?
Френсіс Форд Коппола казав: «чим більша ідея, тим менше бюджет». Але це працює в обидва боки: чим менше бюджет, тим більша ідея. Грошей на зйомки в нас не було, спонсорів теж. Можна зробити музику, бо для цього треба лише комп'ютер, мікрофон і сумашедші люди. А що робити далі? Далі Маша зробила лірик-відео, яке стало частиною дії.
Forbes брали в нас інтерв'ю і спитали: «скільки коштувало зробити “Ти (Романтика)”?»
Я відповідаю: «30 тисяч».
«А де ви взяли 30 тисяч доларів? Хто інвестор?»
«Та ні, 30 тисяч гривень на шість місяців, половина з яких — це вартість таксі до Софіївської Борщагівки».
Це дуже сміливо — провести паралелі між Курбасом і тими, хто «тримає культурний фронт», між загиблими тоді й загиблими зараз. Ви розуміли, що ризикуєте натрапити на критику? Заради чого це варто було зробити?
У нас у повітрі дуже багато несублімованого болю і суму. І люди часто пишуть, що вони ридають, коли слухають альбом. Через що люди плачуть насправді?
Політичний істеблішмент каже, що все заєбісь, краще, ніж будь-коли. І це правильно. Бо уяви на секунду, що Зеленський вийде і скаже: «капець, ми все проїбемо». Люди будуть з вікон викидатись. Тому роль істеблішменту — сказати, що все ок.
Але щоденно відбувається дуже багато сумного, трагічного, страшного. У нас війна, люди гинуть, половина країни виїхала і не повернеться. Але якщо ти спробуєш сказати десь у компаніях або написати в інтернеті: «мені здається, ми котимось у прірву», тебе звинувачують у зраді або російському ІПСО.
Я написав вірш про Максима Кривцова і сказав «поет мертвий». І мені написали в коментарі: «він вічно житиме». Якщо він вічно житиме, подзвони йому, спитай, як йому вірш. Він зник, його не буде. І від цього їде дах, але сумувати не можна, треба триматись.
І коли люди чують «Ти (Романтика)» — вони плачуть ніби за письменниками минулого, ніби через Розстріляне Відродження. Але це дає їм нарешті можливість проплакатись над сьогоденням і дослідити цей біль. Люди нарешті можуть відпустити те, що в них накопичилося за цей час. Не ховаючи облич, як каже наш останній трек.
Одні називають вас чортовими геніями, а інші — невігласами. Які схвальні відгуки для вас найцінніші? А які негативні відгуки виявились корисними? Чи плануєте щось змінити після всього, що про вас сказали?
Я завжди вважав академічну спільноту своїми ворогами, бо їхнє висококультурне ставлення до письменників зробило їх нахуй нікому не цікавими. І десь за два тижні до релізу альбому я почав читати «Пригоди української літератури» Ростислава Семківа. І зрозумів: у світі є людина, яка розповідає про літературу так, як я хотів би це бачити, без музейного нальоту, без академічного пилу. Жива мова, боже! Глава про Винниченка називається «Поганий хлопчик Володимир Винниченко».
І от на другий день після виходу альбому мені хтось відправляє пост Семківа «це просто геніально». Коли ми закінчили роботу над альбомом, я сказав дівчині: не знаю, що має статися, щоб я зрозумів, що зробив круто. Кількість авдиторії — фігня, бо це нішевий продукт. Кількість лайків — абсурд. Так от, цей момент стався, коли я відкрив пост Семківа, і закінчився, коли закрив.
Ну а негативні коментарі привели нас до думки, що треба мати редактора, якщо ще колись будемо робити подібний проєкт. Але назвіть мені хоч один музичний альбом, в якому докопуються до граматики й синтаксису. Нехай, наприклад, KALUSH і NAZVA теж знають, що треба на запис альбому кликати філолога, бо доїбуться.
Що тобі на цьому етапі здається більш привабливим і важливим: залишитись камерним проєктом, де тільки друзі, чи розширюватись і збирати велику команду?
Після релізу «Ти (Романтика)» в нас вже з'явився лінійний продюсер. Його звати Антон, він крутий чувак і він підіймає планку проєкту. Ну а з такою людиною, як концертний директор, завжди приходять піарник, дизайнер образу і так далі.
Приходять, звісно, серйозні люди, ми їх називаємо «дяді». Але жоден дядя не повпливає на те, як ми звучатимемо: дурнувато, зухвало, молодо. Бо тоді зникне те, що дратує академіків та викликає захват у людей.
Коли виходить Ростислав Семків, почісує свою красиву бороду, ніхто не дивується, що він знає про Розстріляне Відродження. А тут виходжу я: «дарова, щас поговоримо про Тичину». Всі такі: хто цей 20-річний, звідки в нього експертиза, він ще й лається постійно. Цей магічний ефект не можна втрачати.
Яке майбутнє в мюзиклу? Не можна ж просто випустити потужний проєкт, який отримав стільки обговорень, і забути про нього.
Взагалі ми так і збиралися зробити. В нас є життя і робота. Я режисер-постановник, Коля оператор, Маша монтажерка у креативній агенції. Ми не артисти 24 на 7, не письменники й не драматурги. Ми робимо «МУР» як те, що хочемо дати світу. Тому ми дуже здивовані цим двіжем.
Але так, багато чого буде. В «Жовтневому» ми покажемо «Ти (Романтика)» на сцені. Там буде хореографія, артисти балету, драматичні актори та діалоги, жива музика. Будуть пісні з альбому, але в інших аранжуваннях і з іншими людьми. Це буде спроба поставити на сцені те, що люди почули й хотіли б побачити.