Які режисери та фільми змінили кінематограф? Мабуть, більшість одразу назве Квентіна Тарантіно з його «Кримінальним чтивом» — постмодерністським шедевром незалежного американського кіно, який розділив сторітелінг на «до» й «після».
Але чому ми називаємо стрічку культовою та чи впізнали в ній класику на прем’єрному показі 1994 року? Кінокритик і ведучий подкасту «Додивитесь у кіно» Юра Самусенко розповів, чому фільм став таким успішним та який спадок він залишив після себе.
Почали у відеопрокаті, закінчили в Каннах: як знімали «Кримінальне чтиво»
Наприкінці 1980-х Квентін Тарантіно працював зі своїм товаришем Роджером Ейвері у прокаті відеокасет. Вже тоді обом хотілося зняти свій фільм, і «Кримінальне чтиво» вони задумували як антологію з трьох серій, кожну з яких мав зняти один режисер. Зрештою Квентін зняв стрічку «Скажені пси», а Ейвері написав сценарій короткого метра «Панування Пандемоніуму», сцена з якого увійшла до фільму Тарантіно. Ймовірно, йдеться про ключову сцену пограбування, яку ми так і не побачили в режисерському дебюті.
Втім, вже після «Скажених псів» Тарантіно запропонував Ейвері разом написати сценарій до «Кримінального чтива». Одним із продюсерів вони розглядали Денні ДеВіто — він погодився долучитися до проєкту вже на 5 хвилині розмови з режисером. До речі, Квентін їздив в Амстердам, щоби попрацювати над сценарієм (звідти й жарт про «не такий “Роял Чизбургер” у Макдональдсі»).
За спогадами продюсерів, єдині проблеми, які виникали, — кастинг і бюджет. І якщо в другому пункті зійшлись на $8,5 млн (це небагато й на ті часи), то з кастингом довелося заморочитися.
Продюсери, зокрема Гарві Вайнштейн, пропонували Деніела Дей-Льюїса на роль Вінсента — той добре показав себе у фільмі «Моя ліва нога». Але Квентін йшов у протилежний бік. Він хотів попрацювати з Джоном Траволтою, слава якого поволі згасала. Зрештою, всі погодились на Траволту, який ще довго буде дякувати Тарантіно за цю роль. Але щоб запустити фільм у виробництво, однієї зірки замало.
У «Скажених псах» головним локомотивом зйомок був Гарві Кейтель, і саме він звів Квентіна з Брюсом Віллісом для зйомок «Кримінального чтива». Вілліс вже подивився дебют режисера — і довго не вагався. Так поступово вибудовувався акторський склад фільму.
Через малий бюджет Тарантіно доводилося обмежити знімальну команду і працювати швидко. На щастя, він знав що робив. Надихнувшись фільмами, переглянутими у відеопрокаті, та набивши ґулі на короткому метрі «День народження мого найкращого друга», він більше не почувався аматором. До 30-річчя «Кримінального чтива» Variety зібрали відгуки знімальної команди та акторів фільму, які при кожній нагоді нахвалювали режисера за приємну атмосферу і співпрацю.
Єдиною, хто не залишився у захваті від фільму після знімань, була Розанна Аркетт (Джоді). Деякі сцени здалися їй крінжовими, а ще акторку турбував расистський слюр та насилля. Вагітна Аркетт дивилася його на прем’єрі з мамою та вийшла, не витримавши жорстокості на екрані.
Однак є ті, хто хоч і не брав участі в зніманнях, але залишився більш ніж задоволеним. Тарантіно приводив на майданчик молодих Оуена Вілсона та Веса Андерсона — вони якраз показували досвідченішому колезі свій сценарій. Тим фільмом виявилася «Пляшкова ракета» — повнометражний дебют Андерсона.
1994 — рік американського інді-кіно
Один із перших показів «Кримінального чтива» у США відбувся на Нью-Йоркському кінофестивалі. Коли на великому екрані показали, як Мію Воллес приводять до тями завдяки адреналіну, чоловіку в залі стало погано. Він знепритомнів від низького цукру в крові, і його відвезли додому на лімузині Гарві Вайнштейна (як би дивно це не звучало). Втім, це змусило продюсерів засумніватися — наскільки жорстоке кіно вони зробили? І що як ця новина потрапить на шпальти газет?
Цього не сталося, і кіно показали в основній конкурсній програмі Каннського кінофестивалю 1994 року, де він без особливих зусиль отримав головну нагороду — «Золоту пальмову гілку». Чому без зусиль?
Подивіться на інших конкурсантів: «Втомлені сонцем» Нікіти Міхалкова (йому дали Гран-прі, розділений з Чжаном Імоу, та «Оскар» як найкращому іноземному фільму), «Підручний Гадсакера» братів Коенів і «Три кольори: червоний» Кшиштофа Кеслевського. Президентом журі в Каннах тоді був Клінт Іствуд, і, за чутками, саме фінальне слово голови вирішує переможця.
До речі, 1994 був важливим роком для всього американського інді-кіно, адже фільм «Клерки» Кевіна Сміта тоді теж показували в Каннах. Щоправда, у програмі «Тиждень критики» — третій за значущістю.
Але того року на Лазуровому березі всі говорили про «Кримінальне чтиво». Вже на перших показах було зрозуміло, що на нього чекає нагородний сезон. І так, Тарантіно отримав свій перший «Оскар» разом із Роджером Ейвері за сценарій, а в решті номінацій його буквально і метафорично обігнав «Форест Гамп».
Що робить «Кримінальне чтиво» so iconic
#1. Нелінійність. Тарантіно не першим вигадав змінювати часові рамки зображуваного, коли це зручно для драматургії. Він і не приховує, що його надихає режисер Французької нової хвилі Жан-Люк Годар, який експериментував із хронологією подій на монтажі. Але саме нелінійність оповіді робить «Кримінальне чтиво» унікальною кримінальною драмою із сатиричним контекстом. Бо раніше так ніхто не робив у жанровому кіно.
#2. Актори. Зізнайтеся, що у вас перехоплює подих, коли Брюс Вілліс вихоплює катану в ломбарді, або ви смієтесь, коли Крістофер Вокен розповідає про те, як носив наручний годинник в дупі. Тарантіно вміє знайти відомим акторам неочікувані ролі, змусити їх промовляти абсурдні репліки, тому й діалоги про найкращий фастфуд або анекдоти про кетчуп звучать так чудово. Що й казати про Траволту, який після «Кримінального чтива» нічого кращого запропонувати глядачу не зміг.
#3. Деталі та артефакти. Досить часто одна деталь може зробити фільм культовим і миттєво впізнаваним. До «Скажених псів» відрізане вухо асоціювалося із «Синім оксамитом» Девіда Лінча, а кролик — зі «Священним граалем» Монті Пайтона. У «Кримінальному чтиві» є багато досі нерозгаданих деталей. Наприклад, чорна валіза, з якої ллється світло. Що вже казати про гаманець Bad Motherfucker, копії якого Самюель Л. Джексон подарував команді після завершення знімань.
#4. Неоригінальність (у хорошому сенсі). «Великі митці крадуть. Вони не роблять омажі», — говорив Квентін в одному з інтерв’ю. Тарантіно часто називають оригінальним у сценарних та режисерських рішеннях, але очевидно (і він цього не приховує), як проявляється його надивленість, — наприклад, в епізоді танців Мії Воллес та Вінсента Веги. Там і Бетмен, і «Банда аутсайдерів» Годара (до речі, так називалася продакшн-компанія Квентіна — Bande à part), і анімація «Аристократи» й драма «Вісім з половиною» Федеріко Фелліні.
Сцени танцю у фільмах «Кримінальне чтиво» і «Вісім з половиною»
Блискуче поєднання елементів цих фільмів з акторами, музикою, декораціями та, зрештою, режисурою Тарантіно показують щось нове. Dare to say it — оригінальне.
«“Кримінальне чтиво” іскрить, як генератор озону»: що писали про фільм у 1994
Бюджет «Кримінального чтива» складав $8,5 млн, але в прокаті кіно зібрало $213 млн. В рецензіях 1994 року фільмом захоплювались — у ньому бачили нескінченне джерело фану та сміливості. Ось кілька уривків зі статей тогочасних критиків:
«Квентін Тарантіно — це Джеррі Лі Льюїс у світі кіно, крейзі-шоумен, якому байдуже, чи рознесе він піаніно, аби тільки всі навколо танцювали. Його новий фільм “Кримінальне чтиво” — це комедія про кров, нутрощі, насилля, дивний секс, наркотики, підставні бої, утилізацію трупів, любителів шкіри та наручний годинник, що проходить темний шлях крізь покоління.
Тарантіно занадто талановитий режисер, щоб зняти нудний фільм, але теоретично він міг би зняти поганий. Подібно до Едварда Д. Вуда-молодшого, проголошеного найгіршим режисером усіх часів, Тарантіно закоханий в кожен кадр — він просто сп'янілий від самого процесу створення кіно. Саме ця відсутність обережності й самоаналізу змушує “Кримінальне чтиво” іскрити, як генератор озону. Це режисер, якого впустили до магазину іграшок, і він хоче гратися всю ніч».
Роджер Еберт, RogerEbert.com
«Тріумфальна, хитромудро оманлива подорож світом, що повністю походить із багатої уяви пана Тарантіно — пейзаж небезпеки, шоку, веселощів та яскравого місцевого колориту. В цьому нездоланно дивному світі немає нічого передбачуваного або знайомого. Ви не просто заходите в кінотеатр, щоби подивитися “Кримінальне чтиво”, — ви спускаєтеся в кролячу нору.
Неочікувано ніжне у ставленні до персонажів, які скоюють холоднокровні вбивства, ”Кримінальне чтиво” використовує шоковий ефект таких контрастів, щоби постійно тримати авдиторію в напрузі. Коли Тарантіно протиставляє насильницькі події несподіваному сміху, цей контраст настроїв визволяє, звертаючи увагу на реальні вибори, які роблять персонажі».
Дженет Маслін, The New York Times
«“Кримінальне чтиво” — це надзвичайно захопливий витвір попкультури, “Американське графіті” у світі фільмів про жорстокі злочини. Продовжуючи свій тріумф після дебюту, що приніс йому славу (“Скажені пси”), Квентін Тарантіно частково використовує ті самі прийоми, але на значно ширшому полотні. Він майстерно вибудовує серію епізодів, які зрештою з’єднуються в єдину картину, а несподівані події розгортаються в контексті, створеному завдяки чудовим діалогам і кільком блискучим акторським роботам.
Рецензії, акторський склад і високі очікування зроблять цей фільм обов’язковим для перегляду серед кіноманів та молодих чоловіків. Однак жорстокий жанр, тривалість і криваве насилля можуть відлякати інших, ставлячи перед Miramax справжнє випробування: як перетворити нішевий фільм на хіт для широкої авдиторії».
Тодд МакКарті, Variety
Як наслідували «Кримінальне чтиво»
Можна нескінченно загинати пальці рук (своїх і тих, хто поруч), називаючи стрічки, що надихались другим фільмом Тарантіно. Його сліди помітні в «На голці» Денні Бойла та «Ночі в стилі бугі» Пола Томаса Андерсона, де великий ансамбль акторів поступово сходить до фіналу фільму. Втім, є фільми, що запам’ятовуються менше, адже вони підлетіли до сонця під назвою «Кримінальне чтиво» занадто близько. Серед них «Святі з Бундока» Троя Даффі, «Козирні тузи» Джона Карнахана і «Погані часи в Ель-Роялі» Дрю Годдарда.
А ще «Карти, гроші, два стволи» Гая Річі. У дев’яностих цього британця досить часто називали новим Тарантіно, і йому довелося неабияк попітніти, щоби позбутися цього статусу. Але все ж Річі також знімає історії про кримінал, також користується нелінійним монтажем, а його діалоги «ні про що» перегукуються з тарантінівським вайбом.
Постер «Кримінального чтива» з Умою Турман можна було зустріти в багатьох кімнатах гуртожитків того часу. А акторів фільму досі просять повторити їхні монологи. Крістофер Вокен розповідав, що його монолог про годинник з дупи він почув у сауні готелю, де якось зупинився відпочити.
Постери «Кримінального чтива». Джерело: theringer.com
Але справжню культовість фільму можна простежити в мемах. Джон Траволта, який начебто намагається знайти вихід. Обличчя Семюела Л. Джексона у гніві з простягнутою рукою та пістолетом в ній. І, звісно, танець Траволти й Турман у кафе. Все це стало яскравим джерелом для креативності в інтернеті.
