Кіноіндустрія неможлива без анімації. Коли ми кажемо «мультфільм» — одразу думаємо про улюблену стрічку Disney. Та чому б нам не звернутися до жорсткішої мультиплікації? І ми не про горор-анімацію або мультфільми для дорослих. Якраз навпаки — щоб знайти насилля в мультиках, достатньо ввімкнути всім відомих «Тома і Джеррі» або «Шоу Рена та Стімпі».
Насправді насилля в анімації зустрічається дуже часто. Тож суспільство запитує себе, який вплив графічна жорстокість має на глядачів. Хтось боїться, що діти почнуть повторювати побачене на екрані, а хтось каже, що екранне насилля — лише елемент розваги.
Тарантіно казав, що «це не реальне життя, тому й насилля — нереальне». Але чи справді мультиплікація — це вигадка, не пов’язана з реальністю? Чи, можливо, жорстока анімація — щось глибше, ніж просто картинка? Чи є в «дитячих» мультфільмах соціальний меседж та культурна рефлексія? Ми проаналізували кейси, почули думку аніматорів та розповіли тобі.
Звідки взялося насилля в анімації
Насилля в анімації було завжди — як і в усій візуальній культурі. Ще за часів палеоліту люди фіксували події реального життя завдяки простим малюнкам на стінах. Серед поширених сюжетів — вбивство тварин і міжплемінні конфлікти. Найвідоміші приклади — малюнки в печерах Ласко та Альтаміра, на яких мисливці кидають списи в бізонів та мамонтів.
Згодом репрезентацією нашого життя стали картини на полотні. Найбільше насилля можна знайти в релігійних та батальних сценах: розп'яття Христа, битва архангела Михаїла з демонами, сцени пекла у творах Ієроніма Босха. Тому і не дивно, що жорсткість почала з’являтися на екранах з перших днів їхнього існування.
Фрагмент картини Ієроніма Босха. Джерело: earlymusicmuse.com
З розвитком мультиплікації в 1930–1960-х насилля менше не стало. Креатори фільмів вирішили, що діти теж мають бачити неприємні реалії життя, хоч і в більш сміхотливій формі. Так у 1929 році Волт Дісней випустив серію короткометражок «Веселі мелодії», які просякнуті жорстокістю. Наприклад, в епізоді «Танок скелетів» скелети відривають кістки одне в одного і грають на них як на музичних інструментах.
Навіть «Мікі Маус» допускав жорстокі сцени. У перших серіях головний герой вв’язується в бійки, силою змушує Мінні Маус до поцілунку, а за Плуто, собакою Мікі, ганяється шалений лікар. У Волта Діснея насилля було гумористичним. Але все ж таки це було насилля.
Кадр із мультфільму The Barnyard Battle
Раніше основною рисою західної анімації була маскулінність. Основними її проявами були агресія та конкуренція персонажів. Маскулінність показували карикатурною та гіперболізованою — її часто використовували для створення комічного ефекту. Здебільшого це помітно в роботах студії Warner Bros. Наприклад, у серії класичних мультфільмів Looney Tunes. Багз Банні та Даффі Дак постійно вступають у комічні, але часто жорстокі конфлікти.
Сучасні роботи, як-от «Рік і Морті», пропонують складніший підхід до насилля. Лорен Кук, студентка Університету Брігама Янга, у своєму аналізі серіалу написала, що тут насильство провокує глядачів поставити під сумнів своє власне ставлення до жорстокості.
Приміром, в епізоді Pickle Rick головний герой перетворюється на огірок і потрапляє в безліч ситуацій, в яких мусить бути жорстоким, аби вижити. Тут, як і в інших серіях, дії персонажа не мають жодних наслідків. Мета в тому, щоб глядач відчув моральний дискомфорт і замислився про виправданість насилля у вигаданих світах.
«Рік і Морті» — не єдиний серіал з подібним посилом. Згадаємо «Коня БоДжека» — він починається як комедійна сатира, а згодом переростає в серйозні роздуми про депресію, сенс життя, моральну відповідальність та саморуйнування. Також до тем природи реальності, сенсу життя, технологічного прогресу звертається мультфільм «Дивовижний світ Гамбола» — і робить він це за допомогою жорстоких сцен.
Кадр із мультфільму «Рік і Морті»
Такий перехід від комічності до філософських роздумів у мультиплікації — результат рефлексії на зміни в суспільстві. Дослідження показують, що сучасна авдиторія все частіше шукає в медіа відгомони соціальних проблем, а не просто розвагу:
«Мультфільми покликані показати складне й непрозоре соціальне життя через легко зчитувані зображення... Вони представляють суспільству візуально відчутні та гіперритуалізовані зображення, які намагаються розкрити сутність і значення суспільних подій», — пише Лайнус Абрахам у своєму аналізі рефлексії мультфільмів на сучасні проблеми.
Насилля в мультфільмах набуває психологічного виміру. Анімована жорстокість — спосіб порушити важливі питання і запустити обговорення серед глядачів.
Обмеження та ефекти анімованого насилля
Жорстокість у мультиках критикували від самої її появи, а різні регулювання цензурували насилля в анімації.
Найвідоміший кейс такої цензури — кодекс Гейза. Він діяв у США в 1934–1968 роках. Кодекс забороняв мультиплікаторам використовувати лайку, а ще показувати оголеність, графічне та реалістичне насильство. Кодекс Гейза не лише визначав, що можна зображати на екрані, але й змушував пропагувати традиційні цінності: сімейні та релігійні норми, патріотизм і соціальну стабільність.
Щоб дотримуватися кодексу, студії Disney довелося змінити деякі сцени у своїх мультфільмах. Так, у «Білосніжці» момент, коли королева гине, впавши зі скелі, зробили менш жорстким. Передбачалося, що глядачі побачать саме падіння злої королеви, але у фінальному варіанті антигероїня просто зникає в грозі.
У 1970-х кодекс Гейза вже не діяв, проте існували загальні регуляторні норми та стандарти Федеральної комісії з питань зв'язку (FCC) та Асоціації кінопродюсерів Америки (MPAA). Вони обмежували демонстрацію насилля в медіа.
Однак цензура рідко зупиняла режисерів анімації. На екранах почало з’являтися навіть більше жорстокості та анімації для дорослих. Креатори застосовували свою творчу уяву та обходили заборони завдяки метафорам, алегоріям, символізму або менш явним формам насилля.
Хороший приклад — мультфільм «Небезпечні мандри», де насильство зображають метафорично. Головні герої (зайці) борються з ворогами (лисицями) за допомогою пасток і хитрощів, що символізує боротьбу із соціальною несправедливістю. Також варто згадати японський мультфільм «Акіра», який розкриває теми корупції в уряді та безконтрольної влади через графічне насилля.
Кадр з мультфільму «Акіра»
У 1990-х поширюється кабельне телебачення, а поява таких каналів, як Cartoon Network, сприяє розвитку анімації для тінейджерів та дорослих. Тоді в ефір вийшли добре знайомі «Південний Парк» і «Сімпсони». Ці серіали критикували суспільство за допомогою насилля.
Чи зникла тоді цензура? Зовсім ні. Навіть більше — вона мотивувала креаторів анімації. Наприклад, «Сімпсонів». Серіал критикували стримінги, зокрема Fox і Disney+. Навіть експрезидент США Джордж Буш засудив його. Він сказав, що джерелом усіх проблем суспільства є самі люди, а «американські сім'ї не мають бути такими, як “Сімпсони”».
Цитуючи Spyscape: «Цензура стала настільки жорсткою, що “Сімпсони” навіть сміються над нею». Відповідаючи Бушу, автори серіалу випустили серію з експрезидентом у ролі нового сусіда сім’ї Сімпсонів. Вони висміяли політика і навіть влаштували бійку між ним та Гомером Сімпсоном.
Сьогодні насилля стало настільки інтегрованим у жанр, що важко уявити анімацію без нього. Жорстокість часто використовують, щоб відрефлексувати соціальні або особисті теми. А суспільство шукає реальності на екрані. Виходить, аніматорам не залишається нічого іншого, крім як транслювати саме це — реальну жорстокість. Можливо, все ж таки Тарантіно помилявся. Насильство в анімації — не нереальне. Навпаки — це відбиток реальності.
З часом насилля в анімації буде ще більше. Воно є інструментом для роздумів про ставлення людей до агресії, справедливість, помсту і моральні дилеми. Цензура також посилиться. Світ усе активніше говорить про етичність контенту і його вплив на глядача.
Наприклад, стримінг Twitch забороняє демонстрацію надмірного насилля в ігрових трансляціях, а TikTok та Facebook посилюють політики щодо контенту, який містить насильство (зокрема графічне). Але режисери анімації знайдуть спосіб обійти заборони й цього разу.
А в Україні?
Українські режисери анімації теж використовують жорстокість як спосіб рефлексії на сучасні проблеми. Роботи Стаса Сантімова — один із прикладів. Його короткометражні фільми просякнуті сюрреалізмом, темним гумором та елементами насилля.
У розмові під час 49-го фестивалю «Молодість» у митця спитали, звідки він бере такі ідеї для своєї творчості. «З життя. Життя досить бентежне. Такі ситуації трапляються у кримінальній хроніці. Іноді читаю, що коїться в моєму місті», — відповів Сантімов.
Сам Стас каже, що за актуальними темами він не женеться. Але іноді вони його бентежать. Тоді він створює щось на кшталт анімацій GULAG 2024 або Gen Z.
Роботи Стаса Сантімова. Джерело: instagram.com
Повертаючись назад, варто згадати, що українські мультиплікатори почали займатись моторошною анімацією ще у 1990-х. Режисери Анастасія Канівець, Валерій Конопльов, Вадим Тюряєв прийшли на студію «Київнаукфільм» з метою пошуку нових форм. Вони хотіли показати щось, чого українська анімація ще не бачила: смерть, «дорослі» теми й взагалі все, що пов'язано зі стражданням. Згодом команда створила анімацію «Страсті-мордасті», де ми спостерігаємо за жорстоким поводженням зі шматком м’яса (буквально).
Жорстокою анімацією займався також Олександр Бубнов. У 1993 році художник-аніматор створив мультфільм «Клініка» — це рефлексія на стан лікарень у радянські часи. У цьому жанрі також працювала Наталі Марченкова, чий мультфільм «Майстри слова» розповідає про дитину та жорстоке середовище, яке її сформувало. А ось наступний фільм Наталі, «День народження Юлії», висміює страшне, символічно знищуючи норми та правила.
Анімація — це не лише про розвагу. Вона може бути інструментом для аналізу реальності. Питання лише в тому, як автор захоче його використати: брутально та прямо, як Стас Сантімов або команда «Київнаукфільм», чи метафорично, яскраво та грайливо, як Ден Гармон і Джастін Ройланд у «Ріку і Морті».