2024 став непростим роком для Берлінале. Після того, як хакери зламали інстаграм фестивалю та опублікували пост із провокативними меседжами, Берлінале звинуватили в антисемітизмі. Тим часом Ювалю Абрахаму погрожують смертю після його промови на церемонії нагородження — виступ режисера засудив навіть мер Берліну.
Довкола політичних висловлювань на Берлінале точиться багато дискусій. Але про фільми говорять також — деякі з них, як-от стрічка-переможець «Дагомея», є не менш політично зарядженими. Кіножурналістка Наталія Серебрякова з’їздила на Берлінале та зібрала найкращі фільми — від доккіно про деколонізацію до медитативних безсюжетних фільмів.
#1. Dahomey, Маті Діоп
Кадр з фільму Dahomey Маті Діоп
Французька сенегалка Маті Діоп, яка отримала гран-прі в Каннах у 2019 році за свою повнометражну драму «Атлантика», цьогоріч представила новий фільм «Дагомея». Це історія про те, як у 2021 році Франція повернула 26 королівських скарбів республіці Бенін. Глядач фільму стає свідком відродження постколоніального кіно, яке вміє фіксувати своїх суб’єктів з правильної відстані.
Кульмінацією цього повторного привласнення є тривала дискусія між студентами щодо переваг реституції творів мистецтва колишніми колонізаторами. Ці жваві обміни думками, які тривають більшу частину документального фільму, є найсильнішою стороною стрічки. Фільм Маті Діоп, племінниці видатного сенегальського режисера Джибріла Діопа Мамбеті, здобув головну винагороду Берлінале — «Золотого ведмедя».
#2. Потреби мандрівника, Хон Сан Су
Айріс (Ізабель Юппер) — немолода француженка, яка нещодавно приїхала до Південної Кореї. Щоб заробити грошей на життя, вона придумала нову методику навчання французької багатих корейців. Айріс спілкується зі своїми учнями виключно англійською, а потім просить зіграти щось на музичному інструменті. Після цього вона ставить одне запитання: «Що ви відчули, коли грали?», витягуючи з учнів найбільш інтимні емоції.
Проте вдається їй це не одразу — всі учні говорять стандартними фразами, начебто навмисно повторюючи один одного. Айріс перекладає відповіді французькою, записує їх на картки та віддає учням. Здається, вона сама не впевнена в успіху цього ноу-хау — і весь час потрапляє в кумедні ситуації (а корейський алкоголь їй в цьому допомагає). Хон Сан Су, який втретє працює разом з Юппер, дуже вдало використовує комедійний талант акторки — її героїня інфантильна, але й мудра водночас. Недарма за цей кінематографічний есей Сан Су отримав гран-прі.
#3. The Empire, Брюно Дюмон
Французький сучасний класик Брюно Дюмон зняв щось на кшталт міксу «Зоряних війн» з «Малюком Кенкеном». Події відбуваються на півночі Франції у провінційному містечку, населеному робочим людом. Фільм відкриває нудистська сцена. Потім з’являється головний герой — звичайний тракторист на перший погляд, він виявляється напівінопланетянином, який прислужує злій стороні Всесвіту. В небі висить космічний корабель, більше схожий на середньовічний собор, прибічники Добра і Зла змагаються між собою на променистих мечах, багато сексуальних сцен, знятих згори.
«Імперія» — абсолютно сюрреалістичний досвід, схожий на сон. Це те, що могло б статись, якби Девіда Лінча і Стенлі Кубрика закрили в одній кімнаті. Фільм отримав приз журі — «Срібного ведмедя».
#4. Small Things Like These, Тім Мілантс
Головний герой фільму Тіма Мілантса — продавець вугілля Білл (Кілліан Мерфі). Якось герой знаходить у сараї дівчину — вихованку місцевого монастиря, сестри якого, здається, знущаються з неї. Коли сувора настоятелька у виконанні Емілі Вотсон пропонує Біллу гроші за його мовчання, чоловік довго вагається. Вдома його чекають доньки, дружина, яка хоче на Різдво нові туфлі, тож Білл йде на угоду з совістю.
Фільм знятий за книгою ірландської письменниці Клер Кіган і спродюсований самим Мерфі, Беном Аффлеком та Меттом Деймоном. Цікаво, що актори взялися за виробництво такої соціальної драми — це зовсім не в дусі їхніх попередніх робіт (пригадаймо хоча б нещодавній Air). За цю роль Вотсон отримала «Срібного ведмедя» як найкраща акторка другого плану. Від минулого року цей приз, як і «головний актор/ка», не має гендерного розподілу.
#5. The Devil’s Bath, Вероніка Франц, Северін Фіала
У XVIII сторіччі десь в австрійському селі жінка викидає немовля у водоспад. Потім вона йде до церкви та зізнається, що скоїла вбивство. Їй відмовляються відпустити гріх — натомість жінці відрубують голову, пальці та виставляють її тіло на огляд селянам. Проте у цьому фільмі є й інша героїня — молода дівчина, яка виходить заміж та дуже хоче дитину. Але чоловік зовсім нею не цікавиться, тож вона блукає селищем у пошуках пригод. Вже на початку фільму зрозуміло, що фінал цієї історії буде трагічний.
Стрічку спродюсував Ульріх Зайдль, а режисеркою стала його дружина та постійна співсценаристка Вероніка Франц. Фільм отримав приз за операторську роботу.
#6. My Favorite Cake, Маріам Могхаддам, Бехташ Санаеха
Маріам Могхаддам і Бехташ Санаеха — пара іранських режисерів, чий фільм My Favorite Cake здобув нагороду ФІПРЕССІ. Але автори не змогли отримати її особисто — влада Ірану заборонила їм відвідати фестиваль.
My Favorite Cake — це мелодраматична (схожа на турецький серіал) історія про сімдесятирічну вдову, яка шукає собі нового чоловіка. Вона знайомиться з таксистом похилого віку та кличе його на побачення додому. Така поведінка суворо заборонена іранськими законами. Якщо в реальному житті подібну сцену побачать сусіди — одразу ж викличуть поліцію моралі (вона ув’язнює не лише за неносіння хіджабу). Фільм спокійний та майже без сюрпризів, але багатьом глядачам він якраз і сподобався своєю простотою.
#7. «Редакція», Роман Бондарчук
Цього фільму дуже очікувала українська авдиторія, бо Роман Бондарчук почав зйомки ще до повномасштабного вторгнення. Головний герой фільму, музейний співробітник Юра, стає свідком лісових підпалів на Херсонщині. Він звертається в редакцію місцевої газети й стає одним із журналістів. Проте в редакції Юра стикається з повальною корупцією при владі. Роман Бондарчук надихався десятками реальних історій. Одним із прототипів став бізнесмен, який заснував екопоселення на Херсонщині — режисер показує його схожим на секту із «Сонцестояння» Арі Астера.
Це досить песимістична стрічка, яку навіть можуть звинуватити в українофобії, — вона показує східний регіон неначе за часів Януковича. Але режисер впевнений, що перший крок до змін у державі — в розумінні своїх помилок і недоліків. Фільм присвячено загиблому на фронті монтажеру Віктору Ониську.
#8. «Мирні люди», Оксана Карпович
Кадр з фільму «Мирні люди» Оксани Карпович
Це другий повнометражний документальний фільм Оксани Карпович, який отримав спеціальну згадку екуменічного журі на Берлінале-2024. Карпович прослухала 31 годину телефонних розмов російських солдатів з їхніми близькими, перехоплених СБУ, і змонтувала дуже страшний фільм про жорстокість загарбників.
В цих розмовах, переважно з жінками (матерями та дружинами), агресори розповідають, як вони вбивають і катують українців. Часто співрозмовниці заохочують їх: «Вбивай всіх українців та скоріше повертайся додому». Фоном цих розмов стали довгі кадри (у стилі документаліста Гейрхальтера) зруйнованих селищ, міст і воєнного побуту українців. Може здатися, що звук у цьому фільмі домінує над зображенням — але в цьому і задум.
#9. «Трохи чужа», Світлана Ліщинська
Кадр з фільму «Трохи чужа» Світлани Ліщинської
До того, як Світлана Ліщинська зняла своє перше доккіно, вона працювала режисеркою на СТБ. Вона з російськомовної родини та народилась у Маріуполі. Її матері та доньці з онукою пощастило виїхати до Києва до повномасштабного вторгнення. Фільм починається з кадрів ущент зруйнованої квартири Світлани в Маріуполі (знімала сестра, яка залишилась у місті).
Це фільм-роздум про те, як почуваються російськомовні українці в нашому суспільстві — вони нібито «трішки чужі» для держави. «Трішки чужою» Ліщинська почуває себе й у власній родині, бо її доньку переважно виховувала бабуся, доки Світлана будувала кар’єру в столиці. За словами самої режисерки, цей фільм — спокута перед її близькими.
#10. Abiding Nowhere, Цай Мінлян
Кадр з фільму Abiding Nowhere Цая Мінляна
Приблизно 10 років тому тайванський класик Цай Мінлян сказав, що втомився від наративного кіно. Відтепер він зніматиме лише свого бойфренда Лі Каншена серед медитативних музейних інсталяцій.
Новий фільм виконаний саме в такому стилі, але дія відбувається у Вашингтоні. В Лі Каншена, одягненого в костюм буддистського ченця, є свій допельгангер (хлопець, який прогулюється тими ж маршрутами — від парку до готелю). Цей фільм — справжній екзистенційний досвід, знятий на межі документального та експериментального кіно.
#11. Suspended Time, Олів’є Ассаяс
Після успішного серіалу «Ірма Веп» французький режисер Олів’є Ассаяс зняв камерне пандемійне кіно. Дія відбувається у селищі — в родовому будинку батька Ассаяса (самого режисера у фільмі зіграв Венсан Макен). Герой Макена та його брат із подругами перечікують ковідні часи у провінції — вони готують млинці, слухають улюблену музику, п’ють вино, сваряться та ведуть інтелектуальні розмови. В якийсь момент на екрані з’являється прототип колишньої дружини Ассаяса та їхня донька. Герой Макена дуже любить свою дитину та підготував їй казковий сюрприз — в ньому полягає сенс усього фільму.
#12. Scorched Earth, Томас Арслан
Кадр з фільму Scorched Earth Томаса Арслана
Один із головних режисерів «берлінської школи» Томас Арслан повертається з продовженням детективного хіта 2010 року «В тіні». Герой нового фільму — крадій на ім’я Троян. Він переживає нелегкі часи та перебивається крадіжками годинників з апартаментів багатіїв.
Але Троян готовий до серйознішої справи, тож він бере участь у крадіжці відомої картини Каспара Давида Фрідріха. На справу він йде зі своїми напарниками, але замовник розводить їх на гроші — і тоді герої вигадують інший план. Це дуже іронічний детектив, який перепридумує жанр нуару, перетворюючи його майже на пародію.
#13. My New Friends, Андре Тешіне
Ще один фільм з Ізабель Юппер у програмі. Тут вона грає самотню поліціянтку. Її чоловік помер, але вона продовжує спілкуватися з ним у снах. В героїні з’являються нові сусіди — пара з донькою. І все було б гарно, якби новий сусід не був ліваком-активістом під спостереженням поліції. Коли героїня Юппер допомагає йому сховати зброю, все спливає на поверхню. Це старомодна, але міцно зроблена драма від французького класика. Фінал фільму розіб’є вам серце.
#14. All the Long Nights, Шо Міяке
Мелодрама японського режисера Шо Міяке про дівчину, яка дуже погано почувається під час ПМС. Героїні призначають ліки, через які вона раптово засинає прямо на робочому місці — так дівчина втрачає роботу. Але, влаштувавшись на нове місце, вона зустрічає хлопця з панічними атаками — він стає її спільником по нещастю. Вони починають дружити й поринають у світ астрономії. Здається, Шо Міяке так і не визначився, про що йому цікавіше знімати — психічне здоров’я чи зірки, — тож зліпив усе докупи.
#15. Dostoevskij, брати Д’Інноченцо
Найдовший фільм програми — п’ятигодинний серіал братів Д’Інноченцо, відомих сюрреалістичною роботою «Латинська Америка». Головний герой серіалу — детектив-педофіл, який відчуває сексуальний потяг до власної доньки. Йому потрібно спіймати серійного вбивцю на прізвисько «Достоєвський», який вбиває своїх жертв у найбрутальніший спосіб та залишає на місці злочину довгі листи, написані квадратним почерком. Дія відбувається в наш час, але картинка стилізована під 80-ті — брудні локації, бідні квартири, сірі тони, все знято на плівку.