«Дюна. Частина друга» вийшла в український прокат — через два з половиною роки після першого фільму. Це історія становлення Пола Атріда (Тімоті Шаламе) у фантастичному світі, який в 1960-х створив письменник Френк Герберт. До екранізації намагалися підступитися Алехандро Ходоровські, Рідлі Скотт і Девід Лінч. Втім, лише тепер вдалось у повному обсязі показати світ Арракісу — піщаної пустелі з великими хробаками Шай-Хулуд.
Кіножурналістка Наталія Серебрякова відвідала круглий стіл для членів «Золотого глобусу» і спеціально для Skvot поспілкувалася з режисером Дені Вільневом про те, як створювалося продовження «Дюни».
Для зйомок другої «Дюни» ви возз’єдналися зі своєю колишньою командою: оператором Грегом Фрейзером, монтажером Джо Волкером, художником-постановником Патрісом Верметтом та художницею по костюмах Жаклін Вест. Як ви працювали над естетикою фільму?
Для мене було надважливо зібрати якомога більше людей з першої частини. Вони знають усе про світ, який ми тоді створили. Працювати з тими ж партнерами означає, що всі точно знають, чого я прагну. В естетичному сенсі це схоже на кінематографічний словник. Художник-постановник Патріс Верметт уже почав роботу над сиквелом, коли ми знімали першу частину. Тож, можна сказати, в нього був додатковий час, щоби поміркувати над майбутнім фільмом.
Виробництво другої частини було досить інтенсивне, тому що ми працювали в нагородний сезон (період з грудня по лютий, коли представників кіноіндустрії нагороджують різноманітними преміями — прим. ред.). Тож період зйомок був коротшим, ніж на першому фільмі. Але в мене було більше часу на дослідження та розробку.
У першій частині вже були пропрацьовані елементи — наприклад, поведінка піщаного хробака під сонцем, вигляд піску тощо. Тож коли ми працювали над продовженням, вже мали все програмне забезпечення. І оскільки в нас були всі потрібні інструменти, це трохи пришвидшило процес виробництва. Ось чому я планував, щоб фільм вийшов у листопаді — на той момент він вже був готовий (реліз перенесли через страйк акторів та сценаристів у Голлівуді — прим. ред.).
«Дюна: частина друга» стане кінематографічним досвідом для цілого покоління. І це те, чого домашній кінотеатр не може замінити. Ви тримали це в голові протягом виробничого процесу?
Я люблю цей фільм. Такі стрічки, як «Дюна», колись надихнули мене стати режисером. Вони транслюють силу білого екрана та занурюють вас у фантастичний світ. І я закоханий в кінотеатральний досвід, тому намагаюсь якомога краще знімати фільми, які відкривають весь потенціал лише в кінотеатрі. Всі мої фільми написані, зняті та змонтовані з думкою про білий екран. І, звичайно, звукове оформлення — це теж дуже важливо.
Я не думаю, що в майбутньому телебачення стане кращим з VR-досвідом. Можливо, у нас буде екран, який заповнить усе поле зору. Але це ніколи не додасть чіткості зображенню, і звук ніколи не буде таким, як у кінотеатрі, адже вам потрібен простір, кисень навколо. І я наполегливо працюю зі своєю командою, щоб зробити справжнє видовище.
Кадри з фільму «Дюна. Частина друга» (Dune. Part Two, 2024)
Що ви зробили для того, щоб «Дюна 2» стала не лише епічним фільмом, але й емоційно відгукувалась глядачу?
Найважче — це не втрачати фокус на історії Пола і Чані. Це серце фільму. У рамках їхніх стосунків розгортається вся драма. Ототожнюючи себе з Чані та Полом, ми відчуваємо політичний та культурний тиск. Я сконструював фільм, зосереджений на напрузі між ними. І тому постійно казав своїй команді: «Якщо ми не віримо в їхні стосунки, у нас немає фільму». Під час зйомок я намагався піклуватися та бути якомога ближче до них.
Динаміка стосунків у фільмі достатньо заплутана через велику кількість персонажів. Як ви працюєте зі своїми акторами, щоби підкреслити складність цих стосунків?
Точно не знаю, як відповісти на ваше запитання. Це моя робота. Я створюю середовище навколо камери, яке буде відповідним, яке буде найкращим, щоб актор почувався захищеним. І про це мені багато разів казали самі актори. Вони відчувають себе майже так, ніби ми знімаємо інді-фільм. Тобто навколо є відчуття родини. На акторів ніколи не тисне камера. Мені лише треба переконатися, що вони дійсно відчувають ту емоцію, яку мені потрібно зафіксувати.
Перед релізом фільму в мережі вийшла сцена іспиту Пола фременами, коли він катається на піщаному хробаку. Розкажіть, як ви працювали над нею з Тімоті Шаламе.
Ця сцена — моя велика радість. Саме так я і мріяв її зняти. Це, напевно, була найскладніша річ, яку я коли-небудь намагався зробити. Мені було важливо, щоб сцена вийшла реалістичною. Я хотів, щоб мама повірила, що їздити верхи на піщаному хробаку — можливо. Щоб це було видовищно та небезпечно. На щастя, студія повірила в сцену, і вони дали мені все, щоб зняти її правильно.
А як ви працювали з мовою фременів, яка перегукується з тим, що вигадав Френк Герберт?
Коли ми знімали першу частину, мова фременів, яку ми використали у продовженні, вже існувала. Ми чуємо її з вуст персонажа Хав'єра Бардема, Стілгара. І ми найняли спеціаліста з мови, лінгвіста Девіда Петерсона. Раніше він працював над «Грою престолів» та іншими серіалами й фільмами. Він розробив мову, натхнену тим, що вже є в книгах Герберта. Девід її лише розширив за діалогами, які я написав разом із Джоном Спейтсом.
Петерсон фактично створив нову мову з повним словниковим запасом, синтаксисом, граматичними структурами, логікою. І він навчав акторів, демонструючи їм відео з вимовою кожного слова. Тож актори могли зрозуміти, ким вони є, розмовляючи мовою фременів. На знімальному майданчику був також тренер з діалекту, який виправляв їх, адже всі мали говорити точно і з однаковим акцентом. І це було смішно, нібито всі знову пішли до школи та вивчають іноземну мову.
Ваш оператор Грег Фрейзер створював візуальний стиль, який ми вже бачили в першій частині. Як ви розширили цей всесвіт у «Дюні. Частина друга»?
Ми обидва знали, що фільм буде амбітнішим. Перший здавався більше споглядальним та медитативним. У «Дюні» ми слідкували за хлопчиком, який відкриває культуру та нову планету і стає жертвою подій. У другому фільмі це хлопчик, який діє, стає чоловіком та бійцем. Це воєнне кіно, тому воно має інший ритм, стає більш маскулінним.
Кадри з фільму «Дюна. Частина друга» (Dune. Part Two, 2024)
Мені подобається, що оператор Грег, як і я, не хоче йти на візуальний компроміс. Тому ми використовували виключно природне світло, хоча це і створило проблеми в графіку зйомок. Більшість сцен у пустелі знімали в інших місцях. У першому фільмі одна і та сама сцена могла зніматися у двох різних місцях, але у продовженні іноді це 12 або 14 різних локацій. Хоч це і виклик для нас, але я люблю обманювати реальність.
А ще роль собору у фільмі грала величезна церква. І якщо підійти ближче до стін, можна побачити всі написи пророцтва фременів. Вони виконані справжньою мовою, над якою працювали Патріс Верметт і Девід Петерсон. Моєю улюбленою локацією була печера птахів — там ти неначе перебуваєш всередині скелета величезної тварини. Художник-постановник Патріс відтворював це середовище на вулицях Будапешта.
Одна з класичних тем в історії кіно — боротьба добра проти зла. У книзі вона достатньо суперечлива. Яке бачення ви хотіли реалізувати у фільмі?
Ми не живемо в чорно-білому світі. Чисте зло існує, але рідко. Це питання перспективи. І, звісно, ніхто не сумніватиметься, що барон Гарконнен злий. Але якщо взяти до уваги імператора, то цей персонаж затиснутий в політиці та мусить приймати погані рішення. Але чи втілює він чисте зло? Я не впевнений. Він технократ і боягуз, і я хотів додати нюансів до його персонажа.
Коли Френк Герберт писав першу книгу, у нього був дуже конкретний намір. Він хотів, щоб книга сприймалася як повчання, застереження щодо месіанства. І швидко розчарувався тим, як її сприйняли після виходу. Він хотів, щоби Пол був антигероєм — аби довести це, він написав другу крихітну книгу «Месія Дюни», яка є своєрідним епілогом. Тому я намагаюся зробити цю адаптацію ближчою до початкових намірів Френка Герберта. Ця історія — не про перемогу Пола. Він стає тим, кого засуджував.
Що в історії «Дюни» робить її такою популярною вже протягом десятиліть?
Пошук ідентичності мені здається чимось зворушливим. Маю на увазі те, що хлопчик може нарешті знайти дім та закріпити свою ідентичність в іншій культурі. Це також книга, яка дає багато надії. В ній є ідея того, що людський дух існує для перемоги, а також заклик покращувати людство, а не вдосконалювати машини. Також ця історія досліджує вплив екосистеми на людину, її життя і те, як ми мусимо відновити якість наших відносин з природою. Замість того щоб намагатися домінувати над планетою, треба бути в гармонії з нею, як це роблять фремени.