Інтерв'ю: дизайн-директори Настя Жеребецька та Вова Смирнов | SKVOT
Skvot Mag

Навіщо Spiilka створювала «Літопис українського дизайну» (і записала подкаст про дизайн)

Інтерв’ю з дизайн-директорами Настею Жеребецькою та Вовою Смирновим.

Навіщо Spiilka створювала «Літопис українського дизайну» (і записала подкаст про дизайн)
card-photo

Юрій Самусенко

Head of Content у SKVOT

20 червня, 2024 Дизайн Стаття

Знайомство з дизайном можна почати з насичених національними мотивами логотипів, а можна — з чистого аркуша. Дизайн-бюро Spiilka разом зі школою попкультури Skvot вибрали друге — і у травні презентували друкований номер журналу «Літопис українського дизайну», що показує, як народжувалась та змінювалась українська дизайн-ідентичність. Разом із журналом співзасновники Spiilka Настя Жеребецька та  Вова Смирнов запустили й подкаст на YouTube-каналі Skvot «Звукопис українського дизайну». 18 червня він заходить на другий сезон.

Це хороша нагода зустрітися з Вовою та Настею, щоби поговорити про критерії відбору матеріалів у журнал, про те, кого ніколи не покличуть на подкаст і для кого мріють зробити айдентику.

Вова і Настічка, ви за останні кілька місяців встигли записати сезон подкасту про дизайн, попрацювати над дизайном нового рюкзака Keep, додатком Резерв+. Яке місце у вашому всесвіті займає друкований випуск журналу?

Настя: Це паралельне життя. Ми часто розказуємо, що в нас є прокляття Spiilka. У нас ніколи не вистачало сил на пет-проєкти. Ми їх починали, і вони закінчувались там, де закінчується дизайн. Ми робили все всередині, а там, де треба було йти в продакт або в реліз, сили закінчувались, тому що цим треба було займатися.

А з «Літописом українського дизайну» пощастило, тому що там дизайн ніде не закінчується. І в нас виходить його робити далі. Він у нас поза роботою, як додаткове робоче життя.

Чи зловили ви якийсь інсайт після виходу першого друкованого номера?

Настя: Нам багато хто ввічливо казав: вибачте, але мені приїхав надірваний випуск. Мова йде про відкритий корінець у журналі — це фіча, а не баг. Тут може бути інсайт у тому, що люди дуже чемні та настільки хочуть щось про дизайн, що готові терпіти порвані журнали.

Вова: Мені все ще подобається історія, коли дизайнер ввічливо сказав, що в нас тут журнал порваний, але нічого, я заклею, просто щоб ви знали.

Що ви думаєте про майбутнє друкованої періодики? Воно можливе? 

Вова: Я не знаю про періодику, але для такого формату медіа — точно так. Інколи воно допомагає заземлитися від цифри, щось погортати. Хомо сапієнс залишається хомо сапієнсом, коли він щось може помацати, доторкнутися, завжди переважає ця історія.

Це можна простежити по книговидавництву. Я зараз дивлюсь по собі, що читав усе в електронному вигляді, а зараз мені більше хочеться фізичну книгу. Я прочитав її, намагаюся комусь далі передати чи в бібліотеку занести, але все одно хочеться цього фізичного контакту.

Настя: Я погоджуюсь. Скільки ми не говорили з іншими людьми, хто працює в близькій сфері, всім бракує цієї намацальності. Коли ти не можеш помацати, немає відчуття, що воно існує. А коли воно десь в інтернетах, воно як сторіс. У повільнішому вигляді, але десь потім забувається, ти його не бачиш, і воно не закарбовується. А книгу ти нікуди не дінеш, хіба що віднесеш у бібліотеку. 

Які ви бачите тенденції в українських друкованих журналах сьогодні? Мені здається, що ми рухаємось до мінімалізму.

Настя: Український дизайн — він достатньо ошатний. Там багато всього: хочеться додати, задекорувати, по-багатшому показати. Тому, можливо, в нашому випадку це був супротив навпаки.

Хоча я згодна, що всіляке інтелектуальне чтиво дуже мінімалістичне, і воно якось вирізняється на полицях. Той самий Ist Publishing — у них усі обкладинки дуже елегантно мінімалістичні, мені це завжди дуже подобалось.

Як ви обирали теми?

Вова: Тут комплексна історія, чому так склалось. Ми ж починали писати самі, базувались на тому, що в нас було. І були якісь заготовки, історії, які я збирав для подкасту. Вони стали відправною точкою. У нас були ці п'ять історій, потім ми такі: давай подумаємо, як будемо відбирати, які в нас будуть критерії. Якщо ми будемо як редактори відбирати ось це, до нас завжди можна буде закинути: «чому ви саме це вважаєте прикольним?». А що прикольне — це така суб'єктивна історія. Нам потрібні були якісь критерії.

Ми спробували по критеріях — дизайн, який вплинув на багатьох українців, і ми цей вплив можемо якось довести. Умовно, Ощадбанк. Яким би він не був, він у кожному місті України, кожен українець бачив його вивіски, його рекламу. Чи вплинув він? Можемо погодитись, що так.

Живчик — який би він не був, як би він комусь подобався чи ні, але це дизайн на кожній полиці. Малі його обожнюють. Чи вплинув він — звісно. Чи травмував — можливо. Жартую, але це український дизайн.

Або те, що було помічено у світі. Не просто десь хтось написав. Паковання парфумів для Девіда Бекхема — це точно помітили, тому що Девід Бекхем — така ніфіга собі медійна персона. 

З промисловим дизайном трішки складніше. Він скоріше про українців, там не так багато чого помічено у світі. Це достатньо трагічна історія. Зараз ми пишемо другий номер про розробки Антонова. Хоча кравчучка отримала супердруге дихання, до неї теж є питання, бо були такі моделі й на заході в 1965 році. І українці могли це побачити в журналі «Технічна естетика», але умовно друге дихання кравчучці дали українці за Антонова. Тому є там і такі історії. 

Потім ми такі: окей, з критеріями визначились. Давай тепер визначимось, про який дизайн ми пишемо, про який не пишемо. Теж у нас була дискусія — про дизайн одягу писати чи ні? Про архітектуру писати чи ні? Ми на дизайні одягу не знаємось. Ми знаємо, хто нам подобається або не подобається, але це не наша парафія, тому не пишемо. Так само і про архітектуру. Тим більше є купа архітекторів, які могли б це зробити. І в принципі є сильні будівельні або архітектурні установи, які цим займаються професійніше, ніж ми.

А по дизайну, на жаль, такого немає. Тому ми й визначились, що в нас буде графічний дизайн, шрифтовий, промисловий та цифровий продуктовий дизайн.

І ми не науковці, такі мамкіни дослідники дизайну. Самі розбираємось. Зараз нам тикають, що ми передрукували з якоїсь статті про «Еней», що він важив стільки-то. Нам одразу прилетіло — це херня, він стільки важити не міг. Ми такі: окей, можливо. Ми його не зважували самі. Можливо, він важив і більше.

Нам може за це прилетіти, як і по шрифтах. Все одно ми хочемо робити цю історичну довідку, копати в неї. Буде прилітати — виправимо, якщо прилетить, підправимо, якщо десь помилились. Краще так, ніж боятись і не говорити про це, боятися, що хтось не так зробить.

Тому в нас з'являються історичні довідки, як команда Skvot Mag допомагала створювати зі статтею про історію українського шрифту. Потім такі з'являться про історію українського промислового дизайну, шрифтового дизайну. 

Настя: Хотіла додати про Девіда Бекхема. Якщо дивитись на цей проєкт сучасними очима, то незрозуміло, чого ми взагалі про нього згадуємо. Зараз є навіть просто фрилансери, які можуть працювати з іноземним ринком, для нас це вже нормальна історія, тому що в нас є інтернет. Ми можемо написати головному дизайнеру в іншу країну в месенджер або в телеграм — і всі стали ближче один до одного. Коли Reynolds & Reyner робили цей проєкт, дизайнери в Україні могли отримати його, тільки якщо вони були частиною великої міжнародної агенції.

Дизайн паковання парфумів Девіда Бекхема, Reynolds & Reyner

І то, скоріше за все, такого б ніколи не сталося, тому що зробив би це російський хаб міжнародної агенції, умовно таке могла зробити «BBDO москва». А ми б лише переклали це українською в кращому випадку.

А тут інді-студія, яка сама пішла, сама виграла, сама зробила. На той момент це був капець який крутий проєкт, тоді ми були ближчі до світового дизайну. Ми просто з Вовою пам'ятаємо цей проєкт, коли він виходив. Але, можливо, ми до цього ставимося як до однієї з цеглинок, завдяки якій ми зараз можемо працювати з іноземними клієнтами.

Відкривачами України для світу були Banda, вони почали масово отримувати Red Dot, «Каннських левів». Але Reynolds & Reyner зробили один із перших кроків.

Які емоції у вас були, коли закінчився перший сезон подкасту?

Вова: Це ж як робота. Ми зробили проєкт і закрили його. Чи отримав я задоволення, поки записували? Так. Чи отримав я задоволення, коли потім читав коментарі, які люди писали? Так. Чи хотілося б мені продовжити? Та ні. Чи треба продовжити? Так. У мене якось так.

Коли ми з Настічкою записали останній, я такий: треба продовжувати. Потім час пройшов, з’явилися вже інші проєкти, все несеться, все летить. Я такий: щось я вже не хочу заходити в цю історію. Але вже пообіцяли, та і треба насправді.

Настя: Я постійно сама із собою розмовляю, така: блін, оце треба буде сказати, оце хочу розказати, оцю тему підняти, а з такими-то гостями треба буде це проговорити.

Вова: Це була твоя ідея, тому тобі хочеться. Це ж Настічка придумала, каже: я хочу записувати подкаст. І от ми записуємо.

Настя: Я все ще хочу записувати подкаст. 

Який фідбек отримували в реальному житті?

Настя: Взагалі не було нічого гострого. Навпаки, мене здивувало, що багато хто не з дизайну нас слухали. Я дивуюсь, тому що я сама подкасти не дивлюсь і не слухаю, це дуже важко. Я постійно про це кажу, у мене випадає увага. Я слухаю перші п'ять хвилин, а потім починаю відповідати на запитання, які ставлять гостям, і сиджу сама з собою розмовляю. У мене так з книжками й з подкастами. Тому ні аудіокниги, ні подкасти слухати не можу. Я вриваюсь у розмову, яка не відбувається.

Але прикольно, що інші люди слухають про дизайн. У нас же дуже специфічні теми. Мені здається, ми інколи йдемо в таку специфіку, яку люди не з дизайну не оцінять і не зрозуміють. Нам багато хто пише, юристи, стоматологи, психологи. Кажуть: круто, ми послухали, я не знала, тепер буду знати, буду цікавитись.

У нас насправді не було великої мети розказати про дизайн більшій частині України. Є такі думки, які ти настоював, а потім вилив у вигляді посту в телеграмі або написав статтю. А є якісь проміжні думки: ти щось подумав, вони втекли від тебе. Подкаст дає можливість їх закарбувати. Є якась цінність не у фінальних умовиводах, а в думках, які тут і зараз просто течуть, а потім перетікають. Дуже прикольно, що ці думки слухає хтось і цікавиться.

Чи тематично другий сезон пов'язаний з другим випуском Літопису?

Настя: У чому прикол «Літопису» — це виважені статті, написані журналістами. Ми ходимо, опитуємо людей, які працювали над чимось, або їхніх дітей, або їхніх онуків. Це достатньо велика дослідницька робота. А «Звукопис» — це те саме, тільки на хлопський розум. А що ми думаємо про це?

 «Літопис українського дизайну», 2024

Нам «Звукопис» насправді допомагає йти далі. Ми там взяли якісь теми, покопали поверхнево, на «Звукописі» переговорили, хтось якийсь фідбек написав, ми самі чогось дійшли в ході розмови — істина народжується на подкасті. Нам потім легше вирішувати, з якими темами йти далі, які теми брати й розвивати. Це необов'язковий брейншторм перед написанням статей. Чи буде 9 сезонів, як і випусків журналу? Точно ні, в нас немає стільки компетенції. Але я чогось собі думала, що їх буде хоча б три.

Який вигляд має українська дизайн-ідентичність?

Настя: У будь-якої нації будь-яка сфера побудована однаково. Як ми підходимо до кулінарії, так ми підходимо і до дизайну. Як ми підходимо до виховання дітей, так ми й підходимо до дизайну. У нас хід думок однаковий, тому що ми всі вирощені в одному суспільстві, в одному часі. Ми всі варимось в одній бульбашці, хоч ми й достатньо різні.

І якось я так подумала: цікаво, що в українців є борщ, в якому немає еталонів. Еталон борщу в кожної хазяйки різний. Є, наприклад, гаспачо. Ти не можеш зробити гаспачо не холодним або не з томатів. Якщо його підігріти або додати капусту, це буде булщіт, а не гаспачо. Так само з цибулевим супом, з іншою національною стравою будь-якої нації.

А борщ може бути різним. Він і білий, і червоний, і фіолетовий, помаранчевий, з капустою. У нас на одному поверсі може бути три борщі, і вони всі будуть різні, всі будуть вважати їх еталоном. З дизайном була така сама історія.

 «Літопис українського дизайну», 2024

Все було проти того, щоб ми мали свою школу дизайну. У нас є тяглість, але вона попри все. Немає сталого еволюційного розвитку. Ми де змогли, там еволюціонували, де змогли, там вижили, де змогли, там зберегли.

Український дизайн — це борщ. Вони всі різні, і ти не можеш сказати, який з них є представником української ідентичності, а який — ні. Ми намагалися зробити таймлес-історію, яка буде дружити з усіма дизайнами, з різними контентами. Є Crevv, який підходить дуже творчо, і не дивно, що вони зробили для SKVOT нову айдентику. SKVOTу Spiilka таке б не зробила, Fedoriv би не зробив. Але в кожної агенції є своя сила.

Що мені дуже подобається, що немає правил, еталону, немає канону. Але при цьому всі роблять круто по-своєму.

Бліц. Якби Кричевський працював сьогодні, який логотип бренду припав би йому до душі?

Настя: Точно Міністерство освіти, де його герб.

Вова: Це ж його логотип.

Настя: Він би сказав: дякую, мені дуже подобається. 

Це брунька від Юрка Цугуляка, тому що Юрко Цугуляк любить рослинні мотиви, національні, традиційні. А Василь Кричевський — просто головний фанат подібного підходу.

Вова: Або йому припав би до душі альтернативний логотип Києва.

А з яким брендом хотіли б попрацювати ви?

Вова: Я б із NASA хотів попрацювати. 

Настя: Я б хотіла попрацювати з українським велосипедним брендом.

Вова: Або не тільки з українським. 

Настя: Я б хотіла зробити велосипедну форму для Pas Normal. Для національної української збірної.

Вова: Ще є журнал «Футбол UA», і я хотів би зробити нормальну верстку і попрацювати над номером цього журналу. Щоб у них з'явився нормальний дизайн.

Кого ви ніколи не покличете на свій подкаст?

Вова: Москалів. Північна Корея та Іран — ці хлопці та дівчата до нас не приїдуть.