Наближається фестивальний сезон, який тішить нагородами та стає шоукейсом нових кінопроєктів. З 4 по 8 вересня у київському UNIT.City відбудеться фестиваль актуальної анімації та медіамистецтва LINOLEUM. Це найбільший показ авторської анімації в Україні. А ще — гарний привід поговорити про авторську анімацію й те, як її комерціалізувати.
Ми запитали в режисерів Микити Лиськова, Анастасії Фалілеєвої та Анни Дудко про те, як їхні портфоліо приносять реальні гонорари та що має значення, коли працюєш з анімацією в Україні.
Микита Лиськов, режисер фільмів «Кохання», «Я купив велосипед» і «Міст»
Я навчався на режисурі в Карпенка-Карого на першому курсі. Жив у гуртожитку, працював як фрилансер і робив дизайни, ілюстрації. Знаючи про мій досвід в анімації, клієнт вирішив замовити рекламний ролик на 10 секунд. Це була реклама для компанії «Хуторок», вони випускали борошно. В них було мальоване зображення на пакованнях (над яким я теж працював), і я мав анімувати його на 10 секунд. За це мені заплатили $1000 у 2008 році.
Впізнаваність грає вирішальну роль. Чим більше в тебе фільмів, чим більше нагород, тим більше до тебе довіри від продюсера або людей, які дають тобі гроші (грантів, фондів тощо). Круто, коли заповнюєш заявку на фільм і записуєш нагороди, участь у фестивалях і перелік своїх фільмів. Ще краще, коли журі вже тебе знає.
Моє портфоліо — мої режисерські роботи. Вони почали приносити гроші, коли я отримав перші нагороди. Спочатку я робив фільми без бюджету. «Я купив велосипед» взяв приз на фестивалі у Києві «Де кіно» у 2012 — тоді я отримав 50 тис. грн. Це був класний поштовх робити кіно далі. Можна отримати приз без супервилизаної картинки, а робити ставку на творчий підхід.
На саму лише авторську анімацію важко прожити. Якщо є бюджет, то зарплата режисера — це близько €2000 на місяць. Наче непогано для України, але все ж не зіркові супергроші. І треба враховувати, що до отримання бюджету ти рік працював над сценарієм і малював. Якщо рахувати роботу ще й до отримання бюджету, то це, грубо кажучи, прожитковий мінімум. Тож я роблю авторські проєкти не задля грошей, а задля задоволення. Створювати авторську незалежну анімацію в Україні — це розкіш.
Найбільші гроші, які я коли колись отримував за авторську анімацію, — приз фестивалю Dok Leipzig у €5000. І це, напевно, найвизначніша моя перемога. Гроші допомогли мені жити, а ще цей приз надав ваги наступним проєктам.
В авторській анімації гроші можуть приносити призи та фестивалі. Це рідкісні явища, а кошти зазвичай невеликі. Тому таке не можна назвати комерційною вдачею.
Є декілька незалежних режисерів анімації, яких вважають комерційно успішними. Наприклад, американець Дон Херцфельдт сам робить мінімалістичну анімацію, знімає повнометражні фільми. Він з цього живе, а його фільми показують у кінопрокаті.
А ще я маю знайомого з Австрії, який зняв мультфільм-подарунок для свого батька на 2 хвилини по приколу. А потім цей фільм прославив його на фестивалях, ще й приніс €30 тис.
І, звісно, серед прикладів — Хаяо Міядзакі, який примудряється робити авторську анімацію комерційною. Його фільми подобаються і тим, хто не шарить в анімації, і тим, хто дуже шарить.
Анастасія Фалілеєва, режисерка фільмів «Тигр блукає поруч», «Я померла в Ірпені» та мультсеріалу «Пес Патрон»
Не пам’ятаю, коли вперше почала заробляти гроші на анімації. Напевно, тоді мені було 13–14. Я робила стоп-моушени для Кременчуцьких локальних бізнесів, тому що була знайома з власниками кафешок. Наприклад анімувала якісь рекламки десертів за 300 грн. Колись мені дали 500 — і я подумала, що багата.
Звичайно, це були ситуативні гроші, а ось перші гонорари я почала заробляти в 16, коли вступила до університету. Залітала в проєкти інших студентів або викладачі щось мені підкидали. Бралася за все і за будь-яку ціну. Батьки поселили мене до гуртожитку і скромно допомагали. Вони вирішили, що я маю досягти всього сама. Тоді я дуже ображалась на них, та зараз розумію, навіщо це було.
У 18 років я почала більш-менш стабільно заробляти й могла сама себе утримувати. Мені пощастило вирости в хорошому середовищі, навчатись у прогресивній школі. У мене була улюблена вчителька Євгенія Сергіївна — вона працювала в школі для душі, а сама мала бізнес. Говорила, що гроші лежать повсюди, треба лише вміти їх брати. Тепер це моє кредо.
Моя сім’я мала період великої бідності. Коли розпався Радянський Союз і розформували радянську армію, мій дідусь втратив посаду у війську і працював на галімих роботах, тому в 90-х у нас вдома буквально не було їжі. Зрештою він вигріб з цієї бідності й почав працювати на хорошій роботі. Це навчило мене, що гроші можна заробити в будь-якій ситуації.
Я не комерційна режисерка, тому про мене не знають агенції та рекламники. Але мене знають у кіносфері — і це тішить. Для мене важливішими є незалежні фільми та фестивалі, ніж впізнаваність у світі комерції. Зазвичай я не балотуюсь у велику рекламу, хоч і не проти іноді брати комерційні замовлення. Сприймаю їх як короткі, веселі та прибуткові проєкти між основною роботою.
Звичайно, з ростом моєї впізнаваності в кіно росте і запит на комерцію. Але я завжди ставлю собі запитання, чи не завадить це моєму основному кіновектору.
Портфоліо перетворюється на заробіток, коли воно стає хорошим. Але якщо вміти правильно продавати, то і погане портфоліо вистрелить. Знаю людей, які анімують неякісно, роблять посередній матеріал, а заробляють краще, ніж більшість професіоналів у кіно. Прикро, що часто агенції звертаються до медійних, але непрофесійних чуваків. Так вони демпінгують ринок і розповсюджують неякісний матеріал.
До мене на виробництво пробувались такі люди — з поганим портфоліо, але вмінням продавати себе. Я їх не брала, бо це для мене неприпустимо. Я хочу вдумливості, класного моушену, а не дьоргану анімашку для інстаграму кока-коли.
Спочатку я багато анімувала — і тому жила коштом анімації, а не режисури. Наразі я вже пройшла довгий шлях і заробляю тільки режисурою. Анімую лише за покликом серця та за бажанням. Щоб цього досягти, треба здобути багато довіри та досвіду.
Авторська анімація може бути комерційною, якщо ти вмієш себе продавати й маєш належний рівень. Якщо ж ні — вона буде збитковою і ти вкладатимеш у неї власні кошти. Я отримала кілька тисяч гривень за місяці дистрибуції «Тигр блукає поруч». А з моменту релізу «Я померла в Ірпені» минуло два місяці — і вже є кошти на розробку наступного проєкту.
Цей фільм приносить гроші не лише на виробництві, але й на етапі дистрибуції, що є суперкейсом для короткометражного анімаційного фільму в Україні.
Всі мої гонорари приблизно однакові. На мультсеріалі «Пес Патрон» я поставила базову планку, мене підтримали, і тепер вона присутня на всіх проєктах. Я її не збиваю. Звісно, можу знизити ціну по старій дружбі, але у 80% випадків називаю ту ціну, яку хочу, і не боюся, що мені відмовлять. Зазвичай працюю над кількома проєктами одночасно, тому мій дохід може бути вищим за середній на ринку.
Щоб досягти того, що маю зараз, протягом перших 5 років своєї кар’єри я бралася за будь-яку роботу. Я робила все: від фурі-непристойностей, щоб нашкребти на перший комп’ютер, — до вдумливої документалістики «Я померла в Ірпені».
Анна Дудко, режисерка фільмів «Глибока вода» і «Мокош»
Моя перша робота в анімації, за яку мені заплатили, — фільм режисера Сергія Мельниченка «Чудове Чудовисько». Я робила фазовку та розфарбовування анімації Сергія, а також декілька власних сцен анімації. Не пам'ятаю, скільки саме я тоді заробила, але достатньо, щоб оплатити собі гуртожиток.
Я впізнавана лише у вузькому колі людей, що дотичні до української кіноіндустрії або фестивалів анімації. Присутність на фестивалях і мої нагороди викликають довіру — і тому люди частіше обирають мене для співпраці. На цінник це не впливає.
В момент, коли фільм потрапляє на видатні фестивалі, отримує нагороди, портфоліо перетворюється не стільки на гроші, скільки на можливості нових співпраць (не обов'язково комерційних). Більшу роль у перетворенні портфоліо на гроші відіграє промоція та особистий бренд, а також наявність команди.
Перший фільм «Сама собі тут» виграв грант на 45 тис. грн. Тобто його створювали на власні кошти. Це якраз той випадок, коли ти працюєш на портфоліо. Цей фільм потрапив на відомі фестивалі, серед яких 17th International Animation Festival Hiroshima 2020, та отримав декілька українських нагород.
Крайній фільм «Мокош» розроблявся в рамках артрезиденції в Австрії. На нього я отримала грант у €4200 і стипендію в €700 на місяць (протягом 14 місяців).
Лише один із трьох моїх фільмів, «Глибока вода», мав бюджет (фінансування від Держкіно — 1 249 499 грн). За нього в мене і був найбільший гонорар. Теж вже не пам'ятаю суму, але вона покривала проживання і купівлю комп'ютера для роботи. Фільм поїздив фестивалями, хоча ті пропонують режисерам screening fee дуже рідко. Максимум — €50–100 за показ.
Коли виграєш відзнаку, також не обов'язково отримуєш грошову винагороду — не всі фестивалі мають призовий фонд. Найбільший приз, який я отримувала за свій фільм, — це 100 тис. грн від Франко-українського фестивалю молодого кіно МІСТ. А ще €1000 за «Глибоку воду» на BLON Animation and Games Festival.
Нагороди — це чудово, але на них ніколи не варто розраховувати. Гарна фестивальна історія — це швидше підготовка до комерційного повнометражного фільму чи серіалу. Ось тоді вже мова йтиме про справжні гроші.