Що тільки не робили росіяни за кордоном, щоб їх не сприймали за росіян: змінювали прізвища, підробляли паспорти, масово ставали казахами, сербами, естонцями — підставте своє. Так було раніше. Але тепер росіянином бути не соромно. А якщо ти проти режиму, знаєш англійську і тусуєшся з Джулією Фокс — навіть трошки класно.
Вестерни вчергове зачаровуються російською культурою. Лише за останні 2–3 місяці відбулося декілька великих анонсів, релізів та подій, які так чи інакше відбілюють росіян. Один із прикладів — серіал Heated Rivalry про кохання між канадським і російським хокеїстами, який вийшов на HBO.
Редакція Skvot Mag розбирається, як (і чому) західна культура все ще любить росіян у фільмах, серіалах і на червоних доріжках.
Дуже хороші росіяни
Як відзначили в UNITED24, події серіалу Heated Rivalry частково відбуваються в росії 2014 року — але жодних згадок про вторгнення в Україну там, звісно, немає. Зате є харизматичний Ілья Розанов: такий сексуальний в ліжку з коханцем, такий вразливий в розмові з батьком-гомофобом.
Росіяни радіють такій репрезентації до нестями — нарешті вони на екрані й не в образі поганців. А якщо промотати кілька сцен, можна взагалі уявити, що хлопці просто добре дружать.
У підсумку глядачі HBO слухають десятки хвилин російської мови, співчувають персонажу, на якого «тисне система», а коли сезон завершується — проектують свої враження на реальних росіян: мовляв, вони на війні примусово, а в душі взагалі дуже хороші люди.
«Ми бачимо величезний спалах цікавості до російського. Це про бажання створити ілюзію, що на нас усі дивляться, нас усі хочуть. Така собі когнітивна війна, де українці програли, а росіяни все одно всім цікаві.
Це також підкріплення для самих росіян — мовляв, ми ще не програли. Так, у холодильнику нічого жерти, але фільми російською дивляться і радіють», — каже Тетяна Микитенко (ака Рагулівна).
Дуже страшні росіяни
Але образи, що начебто не лестять росіянам, все одно лестять росіянам. Зрештою, anything goes на екрані, якщо в реальності ти чмоня і терорист. Уважні вестерни запитають: а в чому проблема фільму, який показує «всю правду про путінський режим»? Як-от російська документалка «Містер Ніхто проти Путіна», яка нещодавно отримала BAFTA. Або серіал «Поні» з Емілією Кларк, де росіяни — або бідні й тупі перехожі, або жорстокі КДБшники.
Відповідь проста: зло теж буває привабливим. І то часто. Вже понад 10 років світ говорить про те, що ми живемо в «епоху лиходіїв» на екрані — моральних героїв на кшталт Супермена 1978-го замінили суперечливі антигерої на кшталт Дедпула або Джокера. Глядачі можуть ототожнювати себе з негативними персонажами, захоплюватися ними, виправдовувати їхні дії — або навіть звинувачувати жертв.
У такому сценарії бути харизматичним антигероєм навіть вигідно. Фільми про страшне КДБ і шпигунів підтримують міф, над яким росія працює десятиліттями: уявна могутність, сила, домінування, контроль над іншими та вміння тримати всіх у страху. Так, наче кожен російський військовий — Дольф Лундгрен із «Роккі 4», і там справді є чого боятися.
«Це протистояння — десь як Бетмен проти Супермена. Хитре й підступне КДБ — це російський культурний код на експорт», — каже Макс Щербина в одному з відео «Телебачення Торонто».
Навіть похмурий ГУЛАГ серед засніжених лісів Камчатки (так, 4 сезон «Дивних див», ми про тебе) можна позбавити його значення і перетворити на просто картинку.
«Часом люди дивляться на ГУЛАГи як на естетику, а не як на свідчення злочину. Як так сталося, що ГУЛАГи стали естетикою? Чи дивитесь ви так само на концтабори? Це все — справа маркетингу», — каже Тетяна.
Американка в другому поколінні, або Як росіяни асимілюються
Ми говоримо про повернення росіян у західний культурний простір — а Майя Бакланова відповідає, що вони звідти й не зникали. Майя — активістка, яка першою заговорила про проблеми навколо берлінської вечірки Charli XCX 14 лютого. А саме — про участь у ній двох росіянок.
За організацією афтепаті стояла модель та діджейка Анастасія Шевцова (Petit), чия мама працює в Московському державному інституті культури та має фонд «Традіция», що «підтримує обдарованих російських дітей» на окупованих українських територіях. На вечірці також виступила Ніна Кравіц.
Майя заговорила — інші підхопили. Вже за кілька днів Charli XCX відповіла: співачка підтримує Україну, а про бекграунд організаторки вечірки нібито не знала. Вірити чи ні — вирішувати вам (ми не віримо, бо камон). Але Майя каже, що реакція на цю історію була напрочуд тверезою — багато людей зрозуміли, що з нею не так:
«Я, чесно, думала, що буде більше ватебаутизму і знецінення, але видно великий зсув у риториці. На Reddit було багато обговорень — і все ж більше "Чарлі облажалась", ніж "ви все перебільшуєте".
А те, як це підхопили медіа, мабуть, і стало причиною того, чому Чарлі зробила стейтмент. До мене почали звертатися великі британські медіа — думаю, до неї теж. І команда просто зрозуміла, що ігнорувати вже не вийде».
Поки Чарлі тусувалася з Petit, інші представниці російської діаспори — Настя Попова та Анна Баришнікова — презентували very slavic-coded movie «Ідіотка» на SXSW (медіафестиваль у Техасі — прим. ред.) та в різних містах Америки.
Це кіно про американську мрію російських емігрантів: естетика радянських квартир, російська музика, велика родина (так себе називає і команда фільму), пляски-косинки. І великі медіа, які пишуть, що «Ідіотка» нагадує, як мігранти та їхнє кіно зробили Америку великою.
Нам треба поговорити про росіян
Вестерни досі борються за своє право згадувати «Анну Кареніну» або «Війну та мир» у кожному третьому фільмі. Тільки тепер це — настільна книжка, про яку герої збрехали, що прочитали. А режисери — про те, що роблять цю відсилку усвідомлено і російська пропаганда їх не обдурила.
«Дуже багато людей, зачарованих росіянами, не усвідомлюють, звідки ця зачарованість з'явилася. Просто всі навколо говорять, що російська культура чимось видатна.
Достоєвський, Чехов, Толстой — вони вже давно перетворилися на милиці, на які можна спертися, щоб справити враження. Російська культура — це як сумочки Louis Vuitton: якість може бути дуже сумнівною, але ти все одно йдеш за логотипом і брендом, який роками будував маркетингову стратегію», — каже Тетяна.
Звідси — перша порада: запитуйте. Часом говорити самому стає важко, тож нехай говорять вони. Поставте вестернам прості запитання про те, що саме їм подобається в російській культурі — і, найімовірніше, відповідей не знайдеться.
«Наша комунікація — як глобальна, так і в приватних розмовах — має апелювати до точки відліку. В який момент ти зрозумів, що російська культура тебе приваблює? Що саме? Що ти прочитав і що зрозумів із прочитаного? Найчастіше люди не мають досвіду заглиблення в російську культуру — але мають готові маркери, які спалахують у голові», — пояснює Тетяна.
Друга стратегія — повертати до реальності. Чому вам цікаво дивитися на фантазійний бік Росії, а не на реальний? «Хто вас так надурив, що ви обираєте дивитися серіали?» — продовжує Тетяна.
Всі інші стратегії, каже вона, також зводяться до розмови. Про те, як росіяни ставляться до дітей і з ясел одягають їх у пілотки. Про те, скільки «багата» російська культура насправді сплагіатила — і чому «Іронія судьби» не випадково схожа на американську «Квартиру». Про те, що росіяни мародерять і піратять — і навіть у кінотеатрах показують крадені фільми, бо не можуть купити їх легально.
І нарешті — враховувати бекграунд співрозмовника. Можливо, його або її культура також постраждала від росіян. А завдяки «батьку тредів про російський колоніалізм» Максиму Еріставі ми знаємо, що за останні 100 років Росія нападала на інші народи щонайменше 48 разів.
Водночас Майя каже, що радикальний кенселінг нікому не подобається, а «кенселінг за паспортом — якраз про це». Вона радить спиратися на конкретні аргументи й факти про людину, а говорячи про росію загалом — нагадувати, що між колоніальними політиками РФ, СРСР і Російської імперії є тяглість. І що російська культура — це не просто «найс естетика», а частина імперського проекту і soft power, який працює навіть тоді, коли здається, що «це просто вечірка».
«Важливо не узагальнювати, коли ми говоримо про "кенселінг". Якщо просити закенселити рускіх тому, що вони рускіє, — європейці просто перестануть тебе сприймати серйозно. Це робота й українських інституцій, і кожного українця — знати історію, вміти її артикулювати й не зводити все до "скасуйте його, бо він рускій". Це не працює. Особливо зараз, після червоної доріжки для путіна від США. Працюють аргументи, контекст і системність.
Інша історія — люди, які напряму пов'язані з режимом: з державними структурами, пропагандою, економікою, що підтримує війну. Кожен кейс треба розглядати окремо: які зв'язки має людина, яку позицію займає, в якому контексті працює, чи є пряма або непряма інтеграція в систему — навіть регулярні поїздки в росію під час війни можуть багато що пояснити.
Ми як активісти часто збираємо досьє на людину: чи брала вона гроші від державних фондів, чи виступала на державних заходах, чи підтримує її діяльність режим, який нас вбиває. Ця інформація завжди береться з російських сайтів або телеграм-каналів — тобто у вестернів до неї просто немає доступу навіть на рівні мови».
