Режисерка Анастасія Фалілеєва працює з анімацією з 16 років. Її стиль — стоп-моушн, який рефлексує coming-of-age драми та депресію у підлітків, а персонажі її фільмів переважно розмовляють японською. У 2022 році Анастасія випустила сезон мультсеріалу про пса Патрона. Він зібрав 11+ млн переглядів на YouTube і підсилив популярність собаки-сапера серед дітей. Одночасно з ним режисерка працювала над анімаційним фільмом про свій досвід перебування в окупації в Ірпені.
Ми запитали у Насті, як продавати свою анімацію, чого вона навчилася протягом роботи над «Псом Патроном» та чому Хаяо Міядзакі крутий.
Що тебе зацікавило в тому, щоби працювати над «Псом Патроном»?
У першу чергу, в мене був азарт. Коли я починала працювати на «Патроні», мені випадково сказали: «ми хочемо мультик», а я сказала: «давайте я зроблю — у мене ж і студія є». Але моя студія тоді складалася з мене і Клима, мого друга-аніматора, і парочки звукачів, яких я підключала на свої проєкти. Я не думала, що це вийде — робити серіал і все таке.
І коли мені сказали «так», я зрозуміла, що потрапила у пастку в хорошому сенсі, що це далеко і надовго. І я дуже щаслива, бо мало того, що це далеко і надовго, але буде другий сезон. Плюс проєкт виконується за підтримки USAID та у партнерстві з UNICEF. Це виросло у щось більше, ніж я собі планувала. Я думала, мені взагалі відмовлять.
Це мало вигляд тендера на режисера анімації про пса Патрона?
Це не був тендер взагалі. Почалося все з того, що якийсь чоловік зробив жахливе 3D-відео — і треба було його видалити з інтернету. Я написала, що можу з цим якось допомогти. Треба було його знайти. Мені сказали, що хочуть зробити мультик, але нема нікого, хто б їм його створив. І я сказала: давайте ж я, що ж ви мене не питаєте.
Тобто це було навіть не ділове листування, просто «фалілеєвська» наглість. Я люблю людям пропонувати свою роботу, і вони її беруть. І це якась моя суперсила — я не соромлюсь пропонувати й вони погоджуються.
Під «вони» ти кого маєш на увазі?
Я писала Патрону на акаунт, не розуміла, хто зі мною розмовляє. Скоріше за все, це була Юля Гребеньовська, генеральна продюсерка, і Діма Корженєвський, креативний продюсер. Я думаю, що вони разом приймали це рішення.
«Пес Патрон» не схожий на твої попередні роботи. Що ти взяла зі своїх фільмів до Патрона?
З фільмів у «Патрона» тільки прискіпливість. Я більше винесла з нього у свої фільми. «Патрон» — це неймовірно складний досвід, бо це велике виробництво. У мене таке було вперше. Усі серії мають бути як на підбір. Це виявилось заскладно. Рівно рік тому я робила першу серію, думала, що я заглухну, що не витягну, що буде дві серії — і до побачення, я буду виплачувати багато грошей за те, що не змогла дозняти.
А потім виявилось, що змогла, і це було прикольно. Я не знаю, що я могла перенести туди, тому що це була зовсім інша техніка. Я ж не роблю After Effects і подібні штуки. Але я максимально старалась привнести своє бачення — якихось прикольчиків, мальованої анімації покадрової.
Я старалась робити так, щоб це не було схоже на якусь дитячу тупу анімацію. Я хотіла це зробити цікавішим і вставляла туди всякі «пасхалки». Одна з улюблених — дерева, які утворюють мапу України. Звичайно, це не для дорослих.
Нам дорослі часто пишуть у коментарях: а чого все так просто? Тому що це не для вас зроблено. «Патрон» — це для дітей п’яти-восьми років максимум. Це щоб дітки не підбирали всяку вибухову хрінь на вулицях. А дорослі приходять у коментарі й починають насипати.
Але ж у тебе є і доросла авдиторія з твіттера (тепер X), яка любить Патрона.
Я зовсім цього не знаю. Я знаю, що є дорослі, які пишуть класні коменти. Знаю, що є дорослі, які закидали мені, мовляв, чого так в лоб. Тому що нас дивляться дошкільнята і молодші школярі. Наша мета — не тільки їх розважити, а навчити не підбирати бубухонебезпечених предметів.
Я вдячна тим дорослим, кому подобається. Я вдячна за те, що вони розуміють, що це для дітей. Але прикол у тому, що ми не переходимо в одну вікову категорію. Я стараюсь робити так, щоб і батькам, і старшим дітям було цікаво. Але у нас усе одно є фокус, з якого ми не сходимо.
Це й для мене дуже дивно. Якщо подивитись мої давні висловлювання або інтерв'ю, я кажу: «та ніколи, щоб я щось для дітей робила». Але зараз мені навіть по приколу.
Я першу серію робила, і мені авторка ідеї Саша Рубан казала: «ну не можна в дитячому фільмі починати з того, що собака заходить задом». Я кажу: «та інтрига ж має бути». Саша каже: «хто говорить, той і має бути в кадрі». Я кажу: «ні, я хочу інтригу». — «Настя, це для дітей, будь ласка».
А я ж як накрутила ракурсів. Мені прикольно, що я цим розширюю свої горизонти. Не скажу, що хочу йти в дитячий контент. Мене це драйвить тільки в дуже вузькому спектрі. Патрон потрапляє в цей спектр тому, що він не тільки дитячий, але ще й дуже корисний. Якби це був просто розважальний проєкт, я б тільки за великі гроші його робила. А коли він корисний, це вже інше.
У тебе були референси на «Патрона»?
«Неймовірний світ Гамбола» був референсом, також We Bare Bears.
Я стараюсь робити кольори не дуже вирвиоко. Я намагаюсь трошки придорослити анімацію для малих дітей, але все одно є тонка межа. Не було такого, що ми хотіли зробити Gravity Falls. Було бажання зробити своє.
Я боялась підгледіти якогось польського «Рексіо» чи щось інше. Особливо «Рексіо», бо вони обидва собаки та схожі, білий з помаранчевим. Тому не скажу, що в мене був якийсь референс.
Фан-база якось впливає на твою роботу?
У нас запити авдиторії моніторять продюсери та сценаристка Саша Рубан. Вони читають коментарі. Після перших серій мене розлючували деякі коментарі дорослих. Але я перестала їх читати. Я просила не говорити мені, коли є погані коментарі, тому що зазвичай вони деструктивні.
Я знаю, де можна зробити краще, і в другому сезоні намагатимусь це зробити. Я роблю все, щоб він виглядав гідно і на рівні. Критику я хочу чути від своїх колег. А коли це хтось просто сказав у повітря, мене таке засмучує. Люди не розуміють, який це обсяг роботи — випускати серіал, як ми всі працювали без вихідних рік і як ми працювали під час блекаутів. «Пес Патрон» зроблений здебільшого на ноутбуках і айпадах. У нас не було можливості більшість виробництва працювати від розетки.
Яку штуку тобі б хотілося переробити з першого сезону?
Ми її вже перероблюємо в новому сезоні. Мої улюблені серії — ті, де дуже багато локацій. Тоді набагато цікавіше дивитись серію, а не тоді, коли це ліс зліва, справа, пень, дерево. Я люблю, коли спочатку підземелля, потім ліс, лабораторія бубухів. Це, до речі, моя улюблена серія — «Лабораторія бубухів». Потім якийсь конференц-зал бубухів, потім лабіринт. Мені хочеться додавати більше. І я бачу, що рейтинги у цих серій вище. Тому я хочу це змінити.
Анімація в Україні сьогодні — це прибутковий бізнес?
Для тих, хто працює, прибутковий. Для тих, хто ниє, неприбутковий, як і завжди.
У тебе є поділ на комерційну і фестивальну анімацію?
Я навіть фестивальну анімацію намагаюсь монетизувати. Я люблю комфортно жити, гарні шмотки, добре їсти, ходити на тренування по два рази на день. Якщо мені цього не давати, я буду сумна. Плюс мені треба постійно купувати антидепресанти й ходити до психолога, щоби підтримувати себе. А на це все треба гроші. Тому робити без грошей — ні.
Коли я була студенткою, могла ділити на фестивальне і комерційне. Зараз я фестивальне намагаюсь робити комерційним — брати гранти, якесь фінансування. І виходить.
Є багато людей, які кажуть, що кіно неприбуткове. Але ж зараз така підтримка, що цього вистачає. Так, треба на декількох проєктах працювати. У мене просто дуже добре розвинута бізнес-жилка, і мені пощастило, що я не тільки художник, але й трошки шарю за бізнес. Я вдячна долі та своєму досвіду за це. Бо я бачу навколо багато художників та аніматорів, які не вміють в бізнес, які через це страждають, кажуть, що все погано. І я знаю багато прикладів, коли офігенно талановиті люди через те, що не вміли менеджерити бізнес, зливались і зараз займаються іншими речами.
Якої анімації тобі бракує в Україні?
Стоп-моушн. Хто у нас залишився? Всі, кого я знала, або роз'їхались, або припинили робити. Я щиро радію, що мій наступний фільм мальований по кадрах вугіллям, але там буде ще й мікс-медіа. Я хочу привносити туди стоп-моушн.
І навіть в «Патрона» я намагалась протиснути стоп-моушн серію. Але з цим складна історія. Як тільки буде нагода, я тут же додам. Я запускаю щупальця стоп-моушену всюди, де можу. У мене є плани на повнометражний ляльковий фільм. Маю на меті це зробити.
Розкажи про проєкт, над яким ти працювала одночасно з «Псом Патроном»?
Це дві полярні штуки, але обидві дотичні до війни. Мені не було важко перемикнутися. Поробила веселе — пішла відпочивати на смурняк. Поробила смурняк — пішла відпочивати на веселе.
Мій наступний фільм називається «Я померла в Ірпені». Він про те, як я просиділа десять днів в Ірпені від початку повномасштабного вторгнення, про те, як я звідти дивом врятувалась. Фільм не стільки про війну і про те, як росіяни прийшли нас убивати, а більше про стосунки в сім'ї, причому в чужій сім'ї, в якій я опинилась, і про те, як байдужість може вбивати більше, ніж росіяни. Як люди по-різному дивляться на життя, цінності.
Цей фільм дуже сильно про мою сім'ю, яка мене чекала з окупації, і про те, як різняться підходи двох сімей — тієї, в якій я опинилась, і моєї. Там багато архівних матеріалів з мого дитинства, того, як я перебувала в Ірпені.
Цей документальний фільм підтримав чеський фільмофонд, Я його малюю в Україні, але монтаж і постпродакшн буде в Чехії. Я мала можливість їхати в Чехію і там анімувати, але обрала робити це тут. Мені так комфортніше. Плюс тут я це можу робити з моїм близьким другом Олегом Heskbo, це вже наш третій фільм, і ми над ним ще працюємо.
Хто в Україні може навчити анімації?
Я. Микита Лиськов зараз працює та вчить у Дніпровському коледжі. Степан Коваль може навчити. Та й, мабуть, усе.
Я не знаю, як вчать інші. Я не люблю моушн-дизайн і, мабуть, я їх недооцінюю. Це моя проблема, але я там не бачила нічого видатного. Сергій Мельніченко міг навчити, але він помер навесні, і Олег Педан помер.
Я ненавиджу вчити, бо я нетерпляча до цього. Але бачу, що мені треба буде. Це буде моєю місією. Якщо я не піду вчити, хто лишиться — Лиськов і Коваль? Я вже подумую над тим, щоб узяти магістратуру і через пару років вести курс в університеті, щоби підіймати цю двіжуху.
У мене є багато досвіду в різних площинах, особливо в стоп-моушені, і ще я можу багато від Педана передати. Я ненавиджу вчити, але хочу, щоб це все продовжувалось. Я не хочу стати останнім стоп-моушн аніматором, якого завтра приб'є ракета, і це все закінчиться.
Хто вплинув на тебе як на аніматорку? Розкажи про свого вчителя.
Я можу говорити про свого вчителя годинами, обожнюю це запитання. На мене найбільше вплинув Олег Ігорьович Педан. Це мій майстер курсу з Карпенка-Карого. Він помер у 2020, за пів року до мого випуску з університету. Це мене сильно підкосило. Перший час я взагалі не розуміла, як мені жити далі без опори.
Я була розгублена, мене гнобили деякі люди в індустрії. Мене вважали дивачкою. Я втратила того, хто міг за мене заступитись, хто в мене вірив і завжди міг допомогти з фільмами, з моїми проблемами. Зламалась лялька — я одразу бігла до Педана.
А тут все, допомогти більше немає кому. І я швидко через це виросла професійно і ментально. У мене до того ніхто не помирав, це був мій перший досвід смерті близької людини. Я зняла про нього документальний фільм, у якому Педан розповідає про пап’є-маше на нашій з ним останній зустрічі.
Я пишаюсь цим фільмом і думаю, що він — один із найкращих. Навіть коли я буду помирати, думатиму про цей фільм. Там розказана наша з ним історія, як він ставився до мене жорстко — жорсткіше, ніж до інших, із бажання навчити. Це фундаментальна моя рефлексія на те, ким я є. І це ніколи не зміниться.
Як зробити так, щоб люди менше дивились російського і більше українського?
Звичайно, викорінювати це в собі. Навіть після блокування ВКонтакті знаходились індивідууми, які там сиділи. І треба робити якомога більше нашого і популяризувати його. У нас є «Мавка», «Патрон», «Кохання» Микити Лиськова і ще купа всього. Просто ми були гноблені, були в російському інформаційному просторі. І хто зна, скільки класних українських чуваків поїхали туди, почали там кар'єру і закінчили як російські.
Мені досі кажуть: «а що, у нас є мультфільми в Україні?» Я сама людина, яка дивилась «Ранеток» і «Папиных дочек», але настав час від цього відмовитись. Я дуже любила «Смешариків» за все, що в них є. Але я не дивлюсь «Смешариків», як би я їх не любила. Я не цураюсь того, що раніше це дивилась, а зараз не дивлюсь. Я спокійно можу про це сказати, бо я не в «білому пальті».
Перейдімо до бліца. Disney чи DreamWorks?
DreamWorks, тому що там «Шрек».
В яку українську студію анімації варто йти на початку?
Складне питання. Novator Film. Це Степан Коваль. До мене я не можу рекомендувати йти, бо я не навчаю. Я беру тільки тих, хто вже вміє. У Novator Film є стоп-моушн школа, там гарна база After Effects композингу. Також вони виробляють класний дитячий контент.
Степане Ковалю, якщо ви це читаєте, будь ласка, беремо себе в руки й працюємо далі. Я з висоти своїх невеликих років хочу вас підбадьорити.
Чому Хаяо Міядзакі та Макото Сінкай класні режисери?
Тому що вони настільки тонко відчувають світ, як ніхто інший, для мене. Вони настільки тонко відчувають, як передати емоції не розмовами, а образно і досить комплексно. Вони можуть створити щось без усієї цієї награності, наприклад, тридешної, як у того ж Pixar. Я ненавиджу всі ці перегравання. А у них це настільки акуратно, що мене заворожує, як сюрреалістично вони це іноді роблять. Це те, чого я прагну