Для більшості NPC — це неігрові персонажі, яких ми зустрічаємо в іграх. Але блогер Головний Герой зайшов трохи далі. Він уявив, що всі люди довкола нього — це NPC, а вулиці міста — лише симуляція світу.
Оскільки й реальність нереальна, і люди також, боятися нічого — Головний Герой підходить до перехожих із камерою та мовчить, спостерігаючи, як вони відреагують. Він може потиснути іншому руку, показати на якийсь предмет або зняти волосинку з піджака.
Подібні відео блогера набирають мільйони переглядів і тисячі коментарів про доброту українців, бо зазвичай в роликах люди показують свої кращі сторони: діляться їжею, пропонують допомогу чи просто посміхаються. Ми поговорили з Головним Героєм про його блог, а ще:
- — чому він приховує свою особистість
- — чи просить згоди в людей, перш ніж викласти ролик
- — що про його блог кажуть батьки
- — ескапізм в ігри vs перетворення реальності на гру
Про тебе майже нічого не відомо — чому ти приховуєш свою особистість?
Мені зручно ходити вулицями Львова або інших міст і розуміти, що мене ніхто не впізнає. Тоді, знімаючи ролики, я на 100% впевнений, що емоція людини буде живою та щирою. А щирість — це один зі стовпів, на яких тримається концепція мого каналу.
Чим ти займаєшся поза блогом?
Я художник, роблю музику. Я в мистецькій сфері вже 10+ років.
Про що твій блог — як би ти описав те, що робиш?
Я стрімлю цю реальність.
Як виникла така ідея?
Як і всі цікаві ідеї, ця виникла випадково. Я просто йшов по Львову, побачив неймовірно гарну людину — наче персонажа з гри. І вирішив докрутити цю емоцію.
Здається, що життя сьогодні — це симуляція, а ми перебуваємо у віртуальній реальності. Ти — це головний персонаж, а всі інші — NPC. Тут багато екзистенційних питань, і в легкій подачі вони відгукнулись мільйонам. Блог пішов легко.
Тобто твої відео — це не зовсім пранк?
Пранк — це про погані емоції та токсичність. Коли ти змушуєш людей робити чи казати щось негативне. Цей шлях був би легшим, але я не захотів ним іти й асоціюватися з чимось подібним.
Я відчуваю, що відкопую ті добрі емоції, які сьогодні дуже цінні. Ми у війні 24/7, тому світло, добро, любов — на вагу золота. Плюс мені здається, що в бік України зараз дивляться значно менше. Тож я намагаюся будувати прямий зв’язок між людьми за кордоном і простими людьми в Україні — без посередництва журналістів, дипломатів.
Люди з-за кордону бачать, що відбувається на наших вулицях. Вони емпатують, дякують, пишуть, що хочуть приїхати. Це сильніший рівень взаємодії, ніж інтерв’ю на телебаченні або стаття в журналі.
Як ти вийшов на іноземну авдиторію (чи вона вийшла на тебе)?
Скоріше це авдиторія знайшла мене. На початку я б і не подумав, що 70% моєї авдиторії будуть іноземці (США, Британія, Німеччина тощо). Коли мої відео одне за одним почали віруситись, інстаграм зрозумів, що на них є попит, і почав рекомендувати їх за кордон. Ролики без слів неймовірно залетіли — там були десятки мільйонів переглядів. З розмовними відео було не так, тож я почав робити субтитри.
Як ти обираєш людей, до яких підійти, і як продумуєш взаємодію з ними?
Все залежить від мого внутрішнього стану. Можу ходити 2 години й просто спостерігати за людьми. А можу за 20 хвилин зняти 10 відео, що наберуть десятки мільйонів переглядів.
Намагаюся знайти рецепт — що мені треба послухати або з’їсти, — щоб завжди бути в такій енергетиці.
Я б не хотіла потрапити у твої відео, бо боюся виглядати недолуго — а такий ризик є, коли тебе застають зненацька. Випливає етична дилема — що як людина не хоче, щоб відео з нею потрапило в блог? Ти це враховуєш?
В мене було кілька випадків, коли люди просили видалити відео з ними, і, звісно ж, я це робив.
Є люди, які, навпаки, дуже тішаться, що потрапили в мої відео. Наприклад, я записав ролик з військовим. Потім ми обмінялися контактами, я запитав, чи можу його викласти. Пізніше він залишив коментар під постом і я його закріпив — там йшлося про те, що він розвиває робототехніку у військовій галузі та шукає людей, які теж цим займаються. Коментар набрав 20 тис. лайків, а до військового прийшло фантастично багато людей, які готові допомогти.
Розкажи наймилішу та найкрінжовішу історію, яка трапилася з тобою, коли ти записував відео.
Я об’єднаю милу та крінжову історії в одну. Мої батьки підписані на Марину Круть. Коли я запустив свій перший квест, Марина репостнула його. Вечір, дзвінок від мами. Зазвичай, коли вона мені телефонує, каже радісне «привііііт!». А на цей раз було просто «привіт» — дуже сухо.
Мама каже: «Я зараз із батьком, ти на гучному зв’язку. Сину, все гаразд, ми зараз приїдемо до Львова і заберемо тебе. Знайдемо для тебе найкращих лікарів. Я вже поспілкувалася стосовно психіатричних лікарень». І я такий: «Ага, на нас чекає довга розмова».
Моїм батькам здавалося, що я думаю, ніби живу не в цій реальності. В мене є відео, де я передаю донати на збори готівкою — а батькам здається, що я просто людям на вулиці гроші роздаю. Я півтори години розповідав батькам про концепт каналу. Тоді з’ясував, що люди, які ніколи не грали в ігри, взагалі не розуміють мій блог. Мої друзі 50+ деколи пишуть мені й кажуть: «Я взагалі не розумію, що відбувається, але мені капець як смішно».
Тобі вдалося пояснити свій блог батькам?
Кожного разу, коли я випускаю нове відео, батьки телефонують мені та оцінюють ролик — це класно, це мило, а там хороший хлопчина був. Вони роблять оцінку з перспективи емоцій, а не персонажів у грі.
Ми ескапуємося в ігри, щоб недовго побути іншими — вільнішими, сміливішими тощо. Але перетворення реальності на гру здається складнішим, тотальнішим ескапізмом — зміною майндсету. Ти сприймаєш свій блог так серйозно — чи закладаєш у нього схожі сенси?
Я сприймаю його максимально серйозно. У своїх відео я проєктую суспільство, в якому хотів би жити, і подаю це як симуляцію. Інколи я дивлюся на свої руки та відчуваю, що перебуваю в грі. Це дає мені більше мотивації цікавіше, краще прожити день.
До яких ігор ти зазвичай робиш відсилання в блозі?
По-перше, на Sims — коли люди з ромбами над головами. По-друге, на Harvest Dawn з гри Skyrim. А третє відсилання — не до конкретної гри, а загалом до RPG-ігор. Це можливість обрати свою репліку серед кількох варіантів.
Ти тестуєш реальність майже пів року. Що ти зрозумів про людську природу і про себе за цей час?
Дуже довго нам нав’язували думку, що між людьми є кордони. Я все розумію, «розділяй та пануй», але це не зовсім так. Мені казали: «Якщо спробуєш записати ролик в Одесі, Харкові, Києві — отримаєш по носі». Але суть у тому, що я записував. І жодного разу по носі не отримував.
Я не живу в рожевих окулярах, але наше життя точно не побудоване на одній токсичності й конкуренції. Коли ти з нормальною енергетикою підходиш до людини, ви комунікуєте, посміхаєтесь одне одному. В мене була ситуація, коли я підійшов до людини й вона говорила зі мною 5 хвилин — я жодного слова не сказав. За ці 5 хвилин вона мені ледь не подарувала якийсь вінтажний годинник, вже в мою руку його поклала. А я просто мовчав і дивився — мені було цікаво.
Я б хотів, щоб люди подивилися на світ моїми очима. Нам варто бути трохи відкритішими одне до одного, збільшити кредит довіри.