Графдизайн — це не (лише) про естетичні картинки з пінтересту. Він може зачіпати, дряпатися та робити незручно. І найчастіше саме такий дизайн щось змінює в індустрії. Це стало очевидним після 24.02.22 — щоб тебе почули, треба привертати до себе увагу та говорити твердо.
Щоб дізнатися, як правильно провокувати віжуалами, ми поспілкувались зі Сніжаною Чернецькою — яка в дизайні вже 8 років. Зараз вона працює графдизайнеркою в Banda Agency та арт-директоркою в еротичному зіні «Грішниця». Серед інших її кейсів — верстка розворотів для німецького дизайн-журналу Form, (напів)цифровий одяг разом із FFFACE.ME та AR-маски для берлінського ЛГБТ-прайду.
Ми розпитали Сніжану про її шлях у дизайні, а ще:
- — як пакети й наліпки на машинах розвивають уяву
- — для чого використовувати рандомні елементи в дизайні
- — як відрізнити комерційний журнал від незалежного
- — з ким колабитись, щоб проєкт вистрілив
Ти в графдизайні вже 8 років. Як виглядав твій шлях?
Я почала з художньої школи — сама свідомо записалася туди в дитинстві, у четвертому класі. Коли закінчила її, пішла вчитися на архітекторку, але паралельно цікавилась графічним дизайном. На старті я пробувала багато чого: займалась SMM і робила лірик-відео (бюджетні кліпи з акцентом на тексті пісні — прим. ред.) — анімувала у фотошопі, бо не знала інших програм.
У 2018 році я пішла працювати в дизайн-студію Method Büro, де ми розробляли айдентику та верстали каталоги. Там команда дуже запарювалась над типографією — могли тижнями підбирати шрифт або колір.
У 2020 році я потрохи почала викладати дизайн. Свій перший воркшоп я провела в Харківській школі архітектури — на нульовому (початковому) курсі зі студентами-архітекторами ми верстали книжку-портфоліо. Коли ми випустили проєкт про робота-гуманоїда Webtaura, нас із партнеркою помітив Університет штату Каліфорнія та запросив прочитати в них лекцію. Розповідали про нет-арт і про наш проєкт. В мене англійська десь B2, неідеальна, але все одно все вийшло.
Паралельно я брала участь у різних виставках і фестивалях (Toronto Animation Festival, Supernova Digital Animation Festival, etc.). А ще колаборувалася з українською tech-студією FFFACE.ME, яка розробляє ефекти для інстаграму. З останнього — у 2022 році ми разом із ними та MSM.digital робили AR-маски та мерч для прайду в Берліні.
У мене зазвичай іде кілька проєктів одночасно — не буває такого, щоб я нічого не робила. А ще я постійно вчуся.
А як виглядає твоє lifelong-навчання — ходиш на курси чи вчишся сама?
Я весь час була на різних курсах — і на інтенсивах, і на річних програмах, — але в останні 2 роки мені це набридло. Відчуваю, що перевчилася. Було таке перенасичення теорією та практикою, бо я вчилася паралельно з роботою. Хоча мені все ще цікаві іноземні воркшопи — там я зазвичай вчусь того, що не пробувала раніше.
Ти працюєш у Banda. Яких головних речей ти там навчилася?
Я в Banda вже 3,5 роки — і досвід роботи тут вчить думати ідеями. Якщо раніше я могла робити більш естетичний дизайн, не дуже його осмислювала, то в Banda я відштовхуюсь від стратегії — тому і дизайн більш продуманий, правильний.
Ти робила кілька спекулятивних проєктів — про життя після COVID-19, роботів-гуманоїдів, etc. Говорити про «завтра» важче, ніж про «зараз»?
У спекулятивному дизайні треба думати навиворіт — дивитися по-іншому та ламати свою уяву. Для цього я переглядаю футуристичні фільми, надихаюся усім дивним та експериментальним — бо в спекулятивному дизайні поєднується непоєднуване.
Я дуже люблю помічати та фіксувати незвичні штуки. Вже роки чотири я фоткаю машини з різними дефектами (побиті або з дивними наліпками), сумки й пакети. У мене навіть є окремий проєкт Kyiv Bag Digest, в якому я через сумки та авоськи досліджую українську візуальну культуру. Напевно, це теж допомагає більше розвивати уяву.
Якщо багато дивитися чужі роботи, можна почати їх копіювати (свідомо або несвідомо). Не боїшся такого?
Ми все одно деколи повторюємось і робимо те, що вже хтось зробив. Таке дуже важко передбачити. Якщо все-таки копіюєш, треба переробляти основні елементи — але не повторювати чужу роботу повністю.
Хоча краще — надихатися чимось протилежним. Наприклад, якщо працюєш над дизайном салону краси — надихайся всім, крім інших салонів краси. Форми та рішення можна шукати навіть не в дизайні, а в чомусь зовсім іншому.
А які в тебе «немистецькі» джерела натхнення?
Я шию. У 2022 році навіть брала участь в Ukrainian Fashion Week з дропом із трьох образів. Мені подобається підглядати у фешені різні конструкції, форми макетів, верстку — потім я все це використовую в графдизайні.
Також раніше я фотографувала вицвілі вивіски з дивними шрифтами. Але потім це стало трендом, так почали робити всі — і мені стало нецікаво.
Розкажи про провокацію в дизайні. Як зачепити глядача, але не до крові (або до крові, якщо треба)?
Нас переважно оточує або треш-дизайн, або естетичний дизайн. Естетика — це, звісно, красиво, але щоб дизайн реально зачепив, він має провокувати.
Мені в роботі подобається рандом і нелогічність — вставляти в дизайни випадкові елементи, які можуть бути взагалі не пов’язаними з усім іншим. Так людина більше замислюється: шукає якісь сенси, логіку, питає себе, для чого це тут взагалі. Зазвичай я, звісно, закладаю сенс, але він потрібен не завжди. Тобто найчастіше я плутаю людей своїми дизайнами.
Рандомні та нелогічні елементи в дизайнах — з портфоліо Сніжани
Тут треба розуміти тренди й мати великий візуальний бекграунд. Бо найчастіше ті, хто робить щось провокативне, вийшли з простого дизайну. Вони просто переробили купу звичайних візуалів — і в якийсь момент їм це набридло, тож вони почали шукати нові форми.
А як боротися зі сталими асоціаціями? Умовно, використати Times New Roman у дизайні для рейву — це ок?
Дуже часто важливий не сам шрифт, а те, як ти його використовуєш: яка подача, адаптація, верстка.
Я часто використовую Arial — і знаю багатьох хороших дизайнерів, які теж так роблять. Ksenia Schnaider, здається, колись використала для свого брендингу Times New Roman. Все залежить від контексту. Думаю, будь-який шрифт можна гарно подати — але й будь-який хороший шрифт можна сильно зіпсувати (якщо невдало зверстати або інтегрувати в дизайн).
Ти працюєш над артзіном «Грішниця» — першим еротичним журналом в Україні. Як виходить дизайнити про те, про що «не прийнято» голосно говорити?
Це проєкт Julie Poly — вона робила книгу Ukrzaliznytsia. Я в «Грішниці» й артдиректорка, і дизайнерка. І це дуже класний проєкт для дизайнера, бо тут можна робити все: використовувати будь-які тенденції, гратися з формою. У нас перший випуск був одного розміру, а другий — іншого. Зараз ми працюємо над третім, і він теж буде відрізнятись від попередніх за форматом.
Юля скупила всі еротичні журнали 1990-х та 2000-х на OLX і віддала їх мені — надихатися. В них насправді дуже класний дизайн — леттеринг, шрифти, верстка. В «Грішниці» ми все це переосмислюємо.
В журналі ми показуємо еротичний арт різних українських авторів (фотографів, ілюстраторів, художників). Для мене як дизайнерки челендж у тому, щоб подати всі ці роботи органічно — і врахувати стиль кожного автора.
Звісно, інколи треба передивлятися багато прямо дуже еротичного контенту. Наприклад, у нас був конкурс «Міс Грішниця» — дівчата і хлопці надсилали нам свої еротичні фотографії. Ми з командою мали все це проглянути й відсіяти.
А яка ситуація з журнальним дизайном в Україні загалом? З твого досвіду, в Європі такий формат більш розвинений?
В Україні журнальна культура не дуже розвинена — вона не на такому рівні, як в Берліні, Амстердамі чи за кордоном загалом. Ми більше по комерційних мас-маркет-журналах на кшталт Vogue та Oops, де багато реклами й тобі намагаються щось продати.
Незалежні журнали принципово інші. Вони не фінансуються корпораціями, тому там більше експерименту і менше правил. Вони можуть мати вузький фокус і виходити меншим тиражем — зате там кращий дизайн. З експериментального в нас є «ПОТОП», Local Stickerbook, ну і «Грішниця». Ще є дилер Readellion — вони возять до України різні видання, які зазвичай можна купити за кордоном.
Сама я працювала з берлінським Form — це найстаріший журнал про дизайн у Німеччині. Минулого року вони запропонували мені зробити розвороти, і ця співпраця пішла дуже легко — в мене було багато простору і я не отримала практично жодних правок.
Ще на початку повномасштабної війни в мене була благодійна колаба з Borshch Magazine і турецьким журналом Year Zero. Втрьох ми зробили книжку-етикетку та футболки, на яких написано «Твоє укриття» — напис означає, що ти сам є чиїмось укриттям. Коли іноземець вдягає цю футболку — це спосіб сказати українцям: «Я не знаю, як ви почуваєтесь (і сподіваюсь ніколи не дізнатись), але я співчуваю».
Твої роботи часто бувають за кордоном. Що креатору потрібно зробити, щоб зі своїм проєктом вийти за межі країни?
Секрету немає — треба багато працювати, багато дивитися і колабитися з правильними людьми. Наприклад, мені під час COVID-19 написала арткураторка Аліса Скоуп. Ми з нею зійшлися темпом, ідеями, смаками — і тому зробили наш проєкт Webtaura дуже швидко (я про нього розповідала раніше), тижні за три.
Аліса просувала цей проєкт на різні фестивалі онлайн — і його всюди брали. Якось він навіть програвався на сітілайті в Нью-Йорку. Через 2 роки проєкт вже був в офлайн-галереї в Лос-Анджелесі. А в Україні його показували у «Клубі на Кирилівській».
Якщо у вас із командою однакові амбіції, рівень, бачення та смак — це вже 80% успіху проєкту.
Чи варто тягнутися до тих, хто має більше досвіду?
Писати їм, пропонувати свої проєкти доцільно завжди. Просто зачепити їх — реально важче.
А тепер — бліц. Одна найгірша та одна найкраща річ у твоїй роботі?
Найгірша — недоспані ночі. Найкраща — навчене око. Це дуже допомагає мені в усьому.
Яким шрифтом заповнити бриф, щоб його одразу погодили?
Коли треба щось швидко задизайнити й щоб шрифт був безкоштовним — я беру Arial або Inter. Вони більш-менш хороші.
Твоя дрім-колаборація?
У мене в цьому плані кожні пів року змінюється бачення. Зараз це Copenhagen Fashion Week, бренд SSENSE та онлайн-журнал sabukaru. Не знаю, що конкретно хотіла б реалізувати з ними, — мені просто подобаються ці продукти.