Екстремально високі чеки у квіткових бутиках, апофеоз рожево-червоної палітри в крамницях солодощів, заповнені картонними сердечками прилавки канцелярії та вщент заброньовані столики на двох у ресторанах — у День святого Валентина світ легко сплутати з реальністю стереотипного ромкому.
Виграють усі: пари отримують привід для публічної романтики, а бізнеси давно навчилися монетизувати кохання. 14 лютого — це час освідчень, пропозицій руки й серця, безстрашних поцілунків та майже дитячого забуття.
Але так працює не для всіх.
Пари з ЛГБТК+ спільноти досі залишаються поза межами більшості традицій, які суспільство століттями конструювало як виключно гетеронормативні. Символічні жести підтримки з'являються і в культурі, і в медіа, проте їх рідко підкріплюють реальні механізми визнання та захисту.
З нагоди Дня святого Валентина редакція SKVOT досліджує, як змінювалася репрезентація геїв та лесбійок у кіно, як на неї вплинули стримінги та якою є ситуація сьогодні — з точки зору глибини образів.
ГЛАВА ПЕРША: символічний розрив як конкретне правове продовження
Незадовго до 14 лютого 2026 року Голова Верховної Ради Руслан Стефанчук повідомив про реєстрацію нової редакції Цивільного кодексу України — законопроєкту №14394. Цей документ суперечить європейським стандартам і підриває задекларований курс на правову гармонізацію з ЄС. Зокрема він унеможливлює судове визнання факту існування сімейних відносин між людьми однієї статі.
Правозахисні організації наголошують: у разі ухвалення ці норми створять ризик повної відсутності правового захисту для ЛГБТК+ сімей. Ба більше, вони фактично визнають недійсними шлюби з людьми, які здійснили гендерний перехід. Такий крок посилює вразливість спільноти, закладає підстави для порушення прав людини та йде врозріз з європейськими принципами недискримінації. Активісти прямо називають це правовим відкатом.
Контраст із практикою Європейського Союзу на цьому тлі стає особливо показовим. У більшості країн ЄС одностатеві шлюби або зареєстровані партнерства вже легалізовані. Частина держав запровадила альтернативні форми визнання одностатевих пар без повного шлюбного статусу, але з майже ідентичним обсягом прав. Як зазначає «Суспільне Культура», таке рішення забезпечує реалізацію прав громадян у сфері свободи пересування, соціального забезпечення, медичного страхування та інших гарантій, передбачених європейським правом.
Саме тому ще 13 березня 2023 року у Верховній Раді зареєстрували законопроєкт №9103 «Про інститут реєстрованих партнерств». Він пропонує створити в Україні механізм реєстрованих партнерств, доступний як для одно-, так і для різностатевих пар. Йдеться про добровільне об'єднання двох осіб, які не перебувають у шлюбі, з правом спільного майна, спадкування, призначення пенсії у зв'язку з втратою партнера, отримання соціальних виплат, офіційного впізнання тіла в разі смерті тощо.
Проте, хоч №9103 ще не зняли з розгляду, активістські кола втратили надію на реалізацію законопроєкту.
«Депутатка і громадська діячка Інна Совсун сама казала, що 9103 повністю заблокував один із комітетів, через що проєкт стоїть на місці та не рухається далі. Совсун спільно з Точкою Опори вже якийсь час працюють над новим законопроєктом, який замінить 9103 — його задумують таким, що легше і швидше пройде комітети. Ми всі вважаємо його неактуальним і натомість наголошуємо просто на "реєстрованих партнерствах" без прив'язки до цифри», — розповідає Лілія Стецюк, комунікаційна менеджерка ГО КиївПрайд.
У контексті Дня святого Валентина ця дискусія виходить за межі символіки. Для однієї частини суспільства це свято любові, а для іншої — момент, коли держава чітко окреслює: ваше кохання може існувати, але сім'єю воно не вважається.
ГЛАВА ДРУГА: бути справжнім героєм поза увагою
Переможцем 17-го конкурсу Держкіно України у вересні 2021 року став фільм «Мій юний принц». Продюсер Олексій Гладушевський та режисер Хачатур Василян отримали 20 млн грн державного фінансування — і майже миттєво зіткнулися зі шквалом інтернет-критики. В соцмережах вимагали скасувати виробництво стрічки про екстравагантного підлітка та його «незвичне, огидне, страшне кохання». На сайті президента з'явилася петиція з вимогою позбавити фільм державної підтримки. Автори звернення стверджували, що стрічка «пропагує ЛГБТ» і «ображає почуття віруючих».
Олексій Гладушевський, відомий роботою над серіалом «Перші ластівки», назвав петицію симптоматичною: вона небезпечно наближає Україну до російських реалій, де Роскомнадзор уже тоді готувався обмежувати будь-які згадки ЛГБТ — навіть в інтернеті. Це порівняння не виглядало перебільшенням.
Художник і дослідник Антон Шебетко, чия мистецька практика тісно пов'язана з ЛГБТК+ тематикою, зауважував: за кордоном Україну досі часто сприймають крізь призму російського контексту — і щиро дивуються, дізнаючись, що в нас узагалі відбувалися марші рівності.
Одна з найвідоміших робіт Шебетка, проєкт «Ми були тут», присвячена українським ЛГБТК+ військовим, які брали участь спочатку в АТО, а згодом — в ООС. Ця робота не лише розповідає про досвід людей, яких без перебільшення можна назвати сучасними героями, але й оголює незручний факт: для значної частини суспільства вони залишаються невидимими.
Соціологія підтверджує цю суперечливу картину. За даними Київського міжнародного інституту соціології (жовтень 2025), частка людей, які негативно ставляться до ЛГБТК+, майже не змінилася за три роки й становить близько третини населення. Водночас кількість тих, хто висловлює позитивне ставлення, за рік зросла на 4,5% — показник статистично значущий. Найбільша частина респондентів — трохи менше ніж половина — декларує байдужість.
Попри складнощі, інфраструктура квір-мистецтва в Україні поступово формується. Громадські організації регулярно проводять прайд-марші та культурні події, а найбільший український кінофестиваль «Молодість», запустивши спершу окрему програму, а згодом і самостійний фестиваль Sunny Bunny, забезпечує покази міжнародно визнаних фільмів на ЛГБТК+ тематику.
«Особисто для мене квір-фільми — це ті, що не вписуються в бінарні та/або патріархальні патерни, усталені в кіно й культурі загалом, або прямо їм опираються. “ЛГБТК+” натомість — конкретніший термін, який позначає фільми, що безпосередньо працюють із відповідною тематикою», — пояснює куратор Sunny Bunny Богдан Жук.
У квітні 2025 року Sunny Bunny опинився в центрі публічного конфлікту. Дати проведення фестивалю збіглися з Великоднем — випадково, але саме цей збіг став формальним приводом для обурення. Митрополит Запорізький Лука, представник УПЦ Московського патріархату, звернувся до релігійних лідерів України із закликом виступити проти проведення заходу. Попри підтримку з боку кількох маргінальних політичних діячів, ініціатива митрополита не отримала широкого відгуку — зокрема й серед єпископату самої УПЦ.
Натомість Національна поліція в більшості випадків забезпечила належну охорону ЛГБТК+ подій в різних містах України. Йдеться як про прайд-марші в Києві та Харкові, так і про фестиваль Sunny Bunny, який відбувся без серйозних інцидентів. Спроби зриву заходів з боку агресивно налаштованих груп — переважно молодих чоловіків, часто неповнолітніх та пов'язаних з ультраправими середовищами, — були заблоковані.
ГЛАВА ТРЕТЯ: репрезентувати заради статистики
Після рекордного піка у 2022 році репрезентація ЛГБТК+ спільноти в кіно почала скорочуватися. За даними GLAAD, у 2024 лише 23,6% фільмів десяти провідних голлівудських студій містили ЛГБТК+ персонажів. Для порівняння: у 2023 році цей показник становив 27,3%, а у 2022 — 28,5%.
Однак сама присутність персонажів не гарантує їхньої видимості. 37% ЛГБТК+ героїв мали менш ніж одну хвилину екранного часу, і лише 27% — понад 10 хвилин, що суттєво менше порівняно з попереднім роком. Серед 250 проаналізованих стрічок не було жодного ЛГБТК+ персонажа, який жив би з ВІЛ — факт, що свідчить не лише про брак репрезентації, але й про систематичне уникання складних, стигматизованих тем.
Щоб зрозуміти походження цієї структурної нестачі, варто повернутися до часів, коли квір-репрезентація була формально забороненою.
«Головна проблема квір-репрезентації — її все ще настільки мало, що неякісні приклади звучать дуже гучно. Буде більше — буде краще. Нагадаю, що Голлівуд упродовж 30 років офіційно забороняв квір-героїв та героїнь», — розмірковує Ана Море, медійниця, ЛГБТІК+ та фемактивістка, авторка квірного YouTube-шоу «Хтось когось любить».
Ана окреслює ключові правила з продавленого законослужителями Кодексу Гейза, який жорстко регулював роботу студій з 1930 по 1968 рік. У ньому зокрема йшлося про те, що в кіно може бути зображена тільки «християнська традиційна» пара — чоловік та жінка, і навіть одружені вони мали бути представлені в окремих ліжках. Жінки мусили слухатися чоловіків, а поцілунки — тривати не довше за чітко регламентований короткий час.
«Коли одностатева любов криміналізована, тоді вона і в кіно залишається на маргінесі. Квір-люди існували завжди, але в медіа їхнє існування буквально було забороненим. З наслідками гомофобії стикаємось і досі».
Формально кіноіндустрія більше не живе за жорсткими кодексами. Проте зникнення цензури не означало автоматичної появи складних і повноцінних квір-історій. На тлі структурних зсувів, що масово сталися в багатьох західних країнах у 1990–2010-х роках, кіно відреагувало на нові «соціально допустимі норми»: бути відкритим геєм або лесбійкою перестало дорівнювати автоматичному скандалу. До ухвалення рішень почали приходити люди, для яких ЛГБТК+ — частина особистого або близького досвіду. Молодші глядачі очікували від кіно різноманіття, а студії усвідомили: репрезентація підвищує обговорюваність і видимість проєктів.
Переломною точкою стали стримінгові платформи. Їхній контент став ключовим каталізатором зростання кількості образів геїв та лесбійок у масовому кіно. Працюючи майже без страху касового провалу, індустрія водночас не завжди розуміла, навіщо їй ці історії — крім статистики.
Різке зростання кількості образів не означало автоматично зростання їхньої глибини. ЛГБТК+ персонажі часто були (і є) другорядними, «безпечними», позбавленими внутрішнього конфлікту, росту й сенсу.
«Проблема пласких квір-персонажок на Netflix — лише симптом загальної хвороби знищення тривимірності героїв та героїнь, надмірної експозиції в діалогах, а отже — спрощення контенту для зручнішого споживання на фоні.
Ніяких офіційних політик та закріплених вимог ані у Netflix, ані у Голлівуду щодо репрезентації ЛГБТІК-людей немає. Але є, до прикладу, американська організація GLAAD, яка вимірює репрезентацію та щороку публікує звіт “Індекс відповідальності”.
Кінотворці, які хочуть більше шансів у номінації на “Оскар”, також можуть обирати додати більше різноманітності, щоб апелювати до так званих цінностей академії. Але все це лише соціальна гра та особиста моральна відповідальність — а не таємничі темники, про які спекулюють у соцмережах», — додає Ана Море.
Ана пропонує свій чек-лист ознак, що допоможе визначити, чи створений персонаж виключно для репрезентації, а не для історії:
— ЛГБТІК-люди в сюжеті мають інші риси та виклики, крім буття квірними.
— ЛГБТІК-персонажки є такими ж ключовими для історії, як і гетеро-персонажки (щоб не було, як, наприклад, у серіалі про компанію друзів, де квір-персонажка з'являється епізодично — для окремої сцени або ефектного моменту, але не вписується в основну канву історії).
— Бісексуальний герой або героїня не є просто втіленням розпусти й ненадійності.
— Гей — не comic relief, вся особистість якого зводиться до фемінної манери говорити й відсилатися на дреґ-культуру. А якщо це лесбійка, то вона в історії не тільки для того, щоб трагічно померти (Bury your gays або dead lesbian syndrome).
— Квір-люди — люди, а не мішок стереотипів.
ГЛАВА ЧЕТВЕРТА: бачити досвіди, довіряти образам
«Чи був би я менш самотнім цього Різдва, якби бачив навколо приклади родин і пар із двох чоловіків? Наче саме фізичне оприсутнення гомосексуальних партнерів спроможне загоїти розриви.
Це та фантазія, в якій я більше не докладаю великого зусилля, щоб додивитися різдвяний фільм з черговим гетероромантичним сюжетом, знаючи, що мого досвіду там немає», — у своєму дискурсивному есеї «Бути геєм» письменник та перформер Олексій Гаврилюк чесно аналізує світ, який грається в прийняття, ніколи не даруючи радості справжнього розуміння твоєї сутності, якщо ти хоча б чимось відрізняєшся від «нормальної більшості».
Про схоже відчуття говорить Яків Лавринець, співорганізатор ХарківПрайд і квір-активіст:
«Я добре пам'ятаю себе підлітком, який спеціально вишукував фільми з гей-персонажами з дуже простої потреби — побачити на екрані когось, із ким можна себе асоціювати. Тоді квір-кіно майже завжди було про біль, трагедію та втрату».
Переламним для Якова став дитячий перегляд «Молитви за Боббі». Тоді в нього склалося відчуття, що «якісне» квір-кіно обов'язково трагічне: про гомофобію, переслідування, нерозділене кохання або класичний троп гея, закоханого в гетеросексуала. «Ці історії були важливими — але дуже довго вони залишалися майже єдиним доступним наративом», — додає Яків.
Серед серіалів він виділяє Glee та Shameless. Десяток років тому ці роботи мали величезне значення для підліткової аудиторії, адже вони, за словами Якова, «чудово попрацювали з нашаруванням ідентичностей — гей, солдат, бідна людина, мешканець неблагополучного району, — показуючи, що сексуальна орієнтація не існує окремо від усього іншого життя».
Важливий зсув для індустрії та спільноти стався з Call Me by Your Name режисури Луки Гуаданьїно, вважає Яків:
«Це кіно не заперечує драму, але водночас пропонує чуттєву, естетичну історію про перше кохання. Про досвід, який складно усвідомити в підлітковому віці, але який формує людину на все життя. Мені цієї історії дуже бракувало».
З найновіших робіт хлопця сильно зачепив фільм Queer того ж Гуаданьїно від студії A24 з Деніелом Крейгом у головній ролі.
«Це складне, доросле квір-кіно про ветерана, який проживає ПТСР, залежності й складні форми любові та прив'язаності. Для української квір-спільноти ця історія звучить особливо актуально зараз», — підсумовує Яків.
До речі, A24 — єдина у 2025 році студія, що отримала оцінку «добре» від організації GLAAD, яка моніторить кіно та серіали з 1978 року. A24 представила ЛГБТК-персонажів у 9 з 16 створених фільмів — тоді як на стримінгах немає даних щодо відсотка ЛГБТК серед усього створеного ними контенту.
«Ми лише знаємо, що Netflix серед усіх стримінгів має найбільше квірних героїнь та героїв. Але важлива цифра: 38% усіх ЛГБТК-персонажів у серіалах Netflix були в шоу, які скасували або завершили.
І також у 2022 році, коли Netflix був лідером серед стримінгів за кількістю ЛГБТК+ персонажів, вони паралельно значно збільшили кількість контенту з анти-ЛГБТ риторикою. Тобто це розвінчує ще один міф, що весь контент тепер “гейський” і гомофобам неможливо його дивитися», — аналізує Ана Море.
Цей аспект Netflix, утім, можна розглядати не лише як негативний.
«Для мене важливий сам факт того, що сьогодні ми можемо критикувати квір-репрезентацію. Сперечатися про те, які персонажі пласкі, а які — цікаві.
Бо коли мені було 15 років, вибір для обговорення зводився до кількох класичних трагедій на кшталт «Горбата гора» або «Мій особистий штат Айдахо».
Тому можливість сьогодні лаяти Netflix за поверхневість я сприймаю не як проблему, а як ознаку прогресу — навіть попри те, що ця платформа не завжди працює глибоко», — ділиться думками Яків.
З цією думкою згодна Лілія Стецюк:
«Мені здається, що спрощення образів існувало б і у світі без Netflix. Бо в якийсь момент треба зрозуміти, яким персонажам можна виділити екранний час, а яким — ні. Проте світ без Netflix точно був би гіршим. Адже просто присутність, навіть погано написаних квір-людей на екрані, вже має свій вплив на нормалізацію та прийняття».
Масове кіно, за словами Ани Море, не дозволяє собі цілковиту квірність, бо гомофобія все ще залишається нормою для багатьох суспільств:
«А в часи глобального ринку, якщо поцілунок чоловіків довелося вирізати з «Богемської рапсодії» для показу в Китаї, то легше уникати відкритих квір-героїв, ніж адаптувати майбутні фільми».
Водночас стримінгові платформи дають можливість ширшій, різношерстій аудиторії побачити «нішевий контент» і дискутувати разом. Наприклад, Ана наводить серіал «Хитрощі» («Hacks»), створений Лючією Аніелло, Полом В. Даунсом і Джен Стацкі:
«Крім того, що це чи не ідеальна, багатогранна репрезентація бісексуальності — вона ще й дає нам спостерігати в комедійній формі за конфліктом поколінь.
І, о шок, 70-річна стендаперка “старої школи” Дебора не лише отримує виклик своїй гомофобії, але й зрештою розширює сприйняття власної сексуальності. Сам серіал буквально зображує трансформацію масової культури та всю цю страшну оптику “павєсточки” та коренів упереджень».
ГЛАВА П'ЯТА: дослідження, емпатія, виклики
«Завжди можна зчитати, чи історія написана або зрежисована гомофобом, чи ні. Як і з будь-якою темою в кіно, глибина розуміння та розкриття теми часто напряму залежить від особистого досвіду, але не є виключно визначальною», — зазначає Ана Море.
Вона наводить приклад «Джанго» Квентіна Тарантіно, що розкриває травму рабовласницького досвіду США, який не є особистим для режисера, та «Одного разу в Голлівуді», який частково ґрунтується на дитячих спогадах режисера про резонансні вбивства «сім'ї Менсона». Обидві стрічки, на її думку, однаково сильні.
«Так, автор_ки без власного досвіду квірності або навіть без близьких квір-людей в колі можуть ненавмисно ретранслювати стереотипи. Але емпатія, розуміння та дослідження разом із професійною вправністю цілком можуть бути фундаментом гарних квір-історій.
З одного боку, ніхто краще за українця Мстислава Чернова не покаже війну, як у “2000 метрів до Андріївки”. З іншого боку, стрічка ірландця Гара О'Рурка “Санаторій” про санаторій Куяльник в Одесі показала війну інакше, але не менш емпатично до українців та українок».
Найбільший виклик, утім, полягає в тому, що кіноіндустрія досі домінована білими цисгетерочоловіками (термін, що позначає людей, чия гендерна ідентичність збігається з біологічною статтю — прим.ред.), які розповідають майже всі історії.
«Хочу чути більше голосів латиноамериканських жінок або квірних японок не тому, що це “правильно”, а тому, що мистецтво розширює світогляд. Чому не дивитися на світ через більше лінз, ніж білі європейці з доступом до якісної освіти?» — риторично запитує Ана.
Водночас особистий досвід здатен додати унікальних нюансів. Повертаючись до стрічки «Квір» Луки Гуаданьїно, Ана підкреслює, що режисер добре знає, як це — бути відкритим геєм і митцем, тому його історії влучають, формують і провокують до усвідомлень та діалогу.
Серед авторів, чия оптика особливо важлива, Яків Лавринець також відзначає роботи Ксав'є Долана — «Я вбив свою маму» та «І все ж Лоранс»:
«У його фільмах драма не зводиться до орієнтації: це історії про стосунки, дорослішання, прийняття себе. Про людину насамперед, а не просто про ідентичність».
Сучасні приклади, як серіал Pluribus, демонструють органічне включення квір-ідентичності в загальну тканину сюжету.
«Персонаж якісно прописаний, живий, а сексуальна орієнтація — лише одна з характеристик. Спочатку бачиш людину, її характер, внутрішні конфлікти — і лише потім дізнаєшся про належність до квір-спільноти. Такий підхід справді змінює сприйняття світу», — підкреслює Яків.
Говорячи про репрезентацію лесбійок, Лілія Стецюк зауважує: історично вони часто були або невидимими, або гіпереротизованими.
«Я особисто відчуваю ріст у порушенні питання еротизації жінок. Гарна репрезентація фокусується на жінці та її почуттях — секс як задоволення, а не як об'єкт чоловічого погляду».
На її думку, прикладами якісної репрезентації лесбійок у кіно є «Лялі їдуть далі» та Honey, don't! — у цих роботах сексуальність персонажки є продовженням уже сформованої особистості.
«Якщо персонаж упертий, сміливий, безсоромний — то й сексуальне життя активне і комфортне; якщо обережний — так само і в любові».
Варто підкреслити: в дослідженні GLAAD за 2022 рік, яке охопило 350 фільмів з ЛГБТК-персонажами, з 292 таких персонажів 119 були жінками — тобто близько 40%. З них лише сім — трансгендерні, решта — цисгендерні жінки, зокрема лесбійки та бісексуальні героїні.
Дані щодо стримінгового контенту демонструють схожу тенденцію: жіночі, в тому числі sapphic-персонажки, присутні в помітній кількості, однак рідко задають тон оповіді.
Їхня видимість не перетворюється автоматично на наративну вагу — центральні ролі зі складними драматургічними дугами й досі частіше закріплені за чоловічими квір-персонажами, передусім геями.
Це вказує не лише на дисбаланс усередині самої ЛГБТК-репрезентації, але й на ширші індустрійні рамки. Лесбійські персонажки нерідко опиняються на периферії сюжету або зводяться до функції романтичної лінії, тоді як їхній досвід рідше розгортається як самодостатня історія. Це знову повертає нас до історично гетеро- та чоловікоцентричної традиції кіноіндустрії, в якій саме чоловіки — здебільшого білі та цисгетеросексуальні — досі утримують контроль над кадром, виробництвом і маркетингом.
Одним із найпомітніших фільмів у контексті змістовної ЛГБТК+ репрезентації, за оцінками GLAAD, став Love Lies Bleeding (2024) режисерки Роуз Ґласс — стрічка з Крістен Стюарт у головній ролі, яку спільнота часто хвалить за queer joy серед хаосу, за показ брудного, справжнього кохання, що не ідеалізує, але й не трагізує.
У своїй стрічці Роуз Ґласс розмиває межу між реальністю й галюцинацією, силою та божевіллям — бо саме так може відчуватися кохання у світі, який досі змушує ховатися.
Для щирої любові не потрібен святковий привід, щоб бути справжньою, — але потрібна видимість, захист і простір. І саме за це ми ведемо буквальну та метафоричну боротьбу, що полягає передусім в емпатії, обізнаності й підтримці.
