1954 рік. Вільям Лі (Деніел Крейг), 40-річний американський емігрант і наркозалежний, живе відкритим геєм у Мехіко. Він одягається як джентльмен і завжди носить пістолет у кобурі. Дні проводить у місцевому кафе в компанії інших американських геїв, які оселилися в місті. Вночі Лі голодний як вовк: шукає випадкових хлопців, з якими переспить у мотелі та більше ніколи не побачить.
Якось він зустрічає Юджина Аллертона (Дрю Старкі) — молодшого за нього, але впевненого та елегантного чоловіка — і одразу ж ним захоплюється. Зібравшись із силами, Лі поступово налагоджує дружбу з Аллертоном, яка згодом переростає в романтичний зв’язок. Проте Лі прагне більшого: він хоче знайти спосіб зв’язатися з ним телепатично.
«Квір», заснований на незавершеному романі Вільяма С. Берроуза, — це трагічна притча про зв’язок і прагнення. Це також найбільш винахідлива та впевнена робота Луки Гуаданьїно, режисера «Назви мене своїм ім’ям» і «Суперників». Спеціально для Skvot Mag Наталія Серебрякова відвідала круглий стіл з режисером та акторами «Квіру» і розпитала їх про роботу над фільмом.
Луко, ви працюєте з ідеями, що можуть існувати лише в кінематографі. Як ви створювали квір-естетику й атмосферу у фільмі?
Лука Гуаданьїно: Я б сказав, що це був насамперед формальний підхід. Як тільки я прочитав книгу Берроуза — це було ще 35 років тому, — одразу захотів зняти за нею фільм. В першому варіанті сценарію, який я написав ще у 20, я мав інстинктивне відчуття, що все має відбуватися у своєрідному «просторі розуму» Вільяма Берроуза.
Тобто я хотів, щоб дія розгорталася не в реальних місцях, а у відтвореному світі Берроуза — Мексиці, Південній Америці, Еквадорі. Тож моя перша ідея полягала в тому, щоб за допомогою кінематографічних засобів — декорацій, мініатюр, мальованих пейзажів — підкреслити подорож Вільяма Лі та Юджина Аллертона в пошуках любові та взаєморозуміння.
Деніеле, чи пам’ятаєте ви, коли вперше прочитали «Квір»? Вільям Берроуз — серед ваших улюблених авторів?
Деніел Крейг: Насправді він не був серед моїх улюблених письменників. Я був добре знайомий з його творчістю, читав «Джанкі» багато років тому, але, чесно кажучи, нічого більше з його робіт не торкався. Він просто не був частиною мого літературного світу.
Вперше я прочитав «Квір», коли ми з Лукою почали обговорювати цей проєкт. Після цього занурився глибше в його творчість і закохався в неї. Коли ти працюєш над фільмом, завжди багато досліджуєш, і в цьому процесі неможливо не стати шанувальником тієї людини, про яку знімаєш. Тож спочатку я не був фанатом Берроуза, але мені дуже сподобалося відкривати його для себе.
Дрю, коли ви вперше прочитали роман? І як вам працювалося з Деніелом?
Дрю Старкі: Як це було — працювати з Деніелом? У нас є 30 хвилин, щоб обговорити це?:)
Я був знайомий з творчістю Берроуза. Завжди цікавився поколінням бітників, але більше тяжів до Джека Керуака та Аллена Гінзберга.
В старших класах друг подарував мені «Джанкі». Я прогортав сторінки, вдаючи, що все розумію, — знав сленг, загальний контекст, але це був максимум мого знайомства з Берроузом.
А потім я зустрівся з Лукою. Думаю, Деніел чудово передав у фільмі цей світ, створений Берроузом. Тож тепер я можу сказати, що став найбільшим шанувальником і Берроуза, і Деніела.
Луко, що було найважче під час екранізації роману Берроуза?
Лука Гуаданьїно: Мені пощастило знайти Джастіна Курітцкесі, чудового партнера для написання сценарію. Я передав йому книгу, коли ми працювали над «Суперниками» — це було у травні 2022 року. Ми одразу почали обговорювати її вплив і погодилися, що адаптація такого культового й незавершеного роману — це не виклик, а можливість.
Я б не назвав це труднощами — скоріше амбіціями. Екранізувати незавершений твір, працювати з таким видатним актором, як Деніел, зібрати цей дивовижний акторський склад, створити складні знімальні майданчики — все це було величезною пригодою.
Коли створюєш таку чутливу та емоційно складну історію, завжди є ризик, що акторська гра вийде вимученою. Але цього разу все склалося інакше — ми досліджували глибини емоцій з величезним задоволенням.
Деніеле, як ви готувалися до цієї складної ролі — морально, фізично? Чи допоміг вам досвід попередніх ролей у створенні образу Вільяма?
Деніел Крейг: Я підходжу до цієї ролі так само, як і до будь-якої іншої. Моє завдання — зрозуміти голос персонажа, його внутрішній світ.
Я читав, багато досліджував. Але зрештою ти виходиш на майданчик — і просто граєш. Саме тоді все починає складатися.
Багато чого визначає твій партнер у сцені. Атмосфера знімального дня, настрій — все це впливає на результат. Я сподіваюся, що всі ті дослідження, які я зробив, підсвідомо допомогли мені в грі.
Динаміка між мною та Дрю у фільмі була ключовою. Я не міг підготуватися до цього заздалегідь, не міг передбачити, як усе складеться.
Щодо впливу попередніх ролей — так, думаю, будь-яка моя минула роль впливає на те, що я роблю зараз. Це завжди частина більшого шляху.
Дрю, те саме запитання до вас. Як ви готувалися до ролі морально та фізично?
Дрю Старкі: Це був чудовий досвід. Ми мали кілька місяців на підготовку, таке трапляється не так вже й часто. У мене було близько чотирьох місяців, щоб цей матеріал осів у мені, щоб вести відкриті розмови між мною, Лукою та Джастіном.
Потім була зустріч із рештою акторського складу в Нью-Йорку, читання сценарію за столом, обговорення світу, який ми збиралися створювати.
Ще однією важливою складовою була фізична трансформація — я трохи схуд, хотів, щоб мій персонаж мав відповідний силует. Образ Аллертона мав бути характерним для тієї епохи.
Це був цікавий процес. Багато підготовки було спрямовано на зовнішні аспекти — голос, ходу, поставу. Але справжня магія трапилася, коли ми дісталися Риму. Там, коли ми почали працювати з нашим фантастичним відділом реквізиту, з неймовірним Джонатаном Андерсоном, усе нарешті склалося.
Я пам’ятаю момент, коли вдягнув костюм і відчув: ось хто він є. Тоді все стало на свої місця. Хоча я провів місяці в підготовці, справжня трансформація відбулася на майданчику — там усе зійшлося в єдину цілісну картину.
Як фільм працює з традиціями та духом бітницької культури?
Лука Гуаданьїно: Коли я вперше прочитав книгу, для мене відкрився не лише світ Берроуза, але й ритм його письма. В підлітковому віці я, як і багато хто, проходив своєрідне хрещення через бітників.
Їхній стиль завжди мав на мене вплив. Покоління бітників вміло поєднувати відверті емоції з формально сміливими, навіть радикальними літературними прийомами. Від Гінзберга до Керуака і Берроуза — вони гралися зі словом так, що створили власний канон.
Разом із цим був післявоєнний контекст, протест проти традиційних моральних цінностей. І водночас — власні моральні дилеми бітників. Вони провокували суспільство, провокували самих себе.
Ми багато думали про те, як перенести цей дух у фільм. Від сценографії та костюмів до музики — все мало бути рухомим, існувати поза часом, а не в конкретній епосі. Саме тому ми свідомо використовували музику, яка виходила за межі одного покоління. Ми поєднували ритми тих років з чимось, що звучить поза часом, — наприклад, Nirvana.
Ідея галюциногенних подорожей, сцени з аяуаскою — ми працювали з CGI, щоби передати це як досвід, який виходить за межі екрана. Хотілося, щоб це стало моментом покоління, а не просто стилістичним прийомом. Зрештою, цей фільм — не про те, щоб відтворити минуле, а про те, щоби передати його енергію сьогодні.
Даніеле, яке значення для вас має мовчання як акторський інструмент? І що символізують моменти тиші у «Квірі»?
Деніел Крейг: Я не дуже багато про це думаю. Я знаю, якою важливою є тиша. Все залежить від режисера, від його сміливості або віри в актора, коли він вирішує: «Тут можна помовчати». Лука вірив у мене, бо дозволив мені мовчати на екрані.
Щодо того, як я заповнюю цей простір, — я намагаюся не думати про це надто багато. Бо щойно ти починаєш про це думати, момент ніби скасовується сам собою. Він раптово стає занадто гострим або занадто важливим. А це своєрідний ворог акторської майстерності: щойно починаєш аналізувати, як це виглядає, як це відчувається, — момент втрачає природність.
Є сцена у фільмі, де Лі приймає героїн. Вона розтягнута в часі, довга, тиха. Там є чудова музика, але немає слів. Я просто намагався розслабити розум перед зйомкою та подивитися, що станеться. Бо якщо надто замислюватися, можна знищити момент.
Лука Гуаданьїно: Я хочу додати дещо. Деніел — це актор, виліплений з целулоїду в рідкісний спосіб. Відколи я вперше побачив його в Love Is the Devil: Study for a Portrait of Francis Bacon, він мене зачарував. І лише такі іконічні актори можуть зберігати силу тиші на екрані.
Коли ми знімали сцену з героїном, ми працювали з молодим чоловіком, який колись був наркозалежним, але, на щастя, більше не вживає. Він консультував нас, щоб усе виглядало правдоподібно — навіть найменші деталі, як-от наповнення шприца водою.
Але важливо не лише це. Після технічної підготовки ти маєш просто віддатися моменту. Пам'ятаю, як сидів поруч із цим чоловіком і дивився на Деніела. Це був дуже інтимний момент, коли ти можеш спостерігати за кимось, хто робить щось важливе, залишаючись невидимим.
Після сцени я був дуже задоволений та емоційний. Я повернувся до нашого консультанта — і побачив, що він плаче. Думаю, це було для нього щось на кшталт інтенсивної конденсації життєвого досвіду.
Дрю, яке найбільше випробування було для вас у цій ролі?
Дрю Старкі: Аллертон не говорить багато, а для актора, який звик працювати з текстом, це новий рівень складності.
Я усвідомив, що тиша — це не просто відсутність слів. Вона має значення. В розмовах із Лукою ми шукали деталі поведінки, які могли б замінити діалог. Бо іноді унція поведінки важить більше, ніж фунт слів.
Перший тиждень зйомок я відчував, що майже нічого не роблю. Але потім навчився просто бути присутнім у моменті й дозволити подіям впливати на мене. Особливо коли працював із Деніелом. Спостереження за ним було неоціненним досвідом.
З одного боку, всередині мого персонажа було стримане бажання говорити. Але він не міг собі цього дозволити. І це створювало напругу, яка живила сцену.
Фільм здебільшого знімали в студії Чінечітта, в Італії. Які переваги зйомок там? І наскільки близькі ваші зв’язки з італійською кіноспільнотою?
Лука Гуаданьїно: Для мене це було щось на кшталт повернення додому. Після двох американських проєктів поспіль це був перший фільм, який я знімав у Римі.
Зйомки в Чінечітта мали особливе значення. Це студія, де творили Федеріко Фелліні та Вільям Вайлер. Було щось величне в тому, щоб йти їхнім шляхом. Ми не змогли потрапити в легендарний павільйон #5, де працював Фелліні, бо його зайняли колеги. Але ми зустріли Рейфа Файнса у священницькому костюмі — сюрреалістичний момент.
Щодо моїх зв’язків з італійською кіноспільнотою — вони дуже міцні. Багато моїх найкращих друзів — італійські режисери, актори, продюсери. Але важливо й те, що ми об’єднали міжнародну команду: британців, американців, тайців, аргентинців. Це те, що мені подобається у створенні кіно — я намагаюсь об’єднати різні культури, щоб створити щось унікальне.
