Ще кілька років тому в Україні не було майданчика, де показували б квір-кіно. Але у 2023 на базі фестивалю «Молодість» створили Sunny Bunny. Він вийшов за межі своєї батьківської структури й став самостійним кінофестивалем — з власною айдентикою, програмою, баченням і амбіцією творити зміни.
Програмний директор Sunny Bunny Богдан Жук каже, що в останні роки українське квір-кіно зростає. Це результат як поступової нормалізації квір-наративів у суспільстві, так і появи нових можливостей для режисерів.
«Сьогодні ми отримуємо значно більше заявок, ніж 5–10 років тому. І якщо раніше у програмі були одна-дві квір-стрічки, то тепер їх десятки. Це вже не маргінес, це — нова реальність, — говорить Жук. — Цьогоріч до фестивальної програми увійшло 5 нових українських короткометражок, хоча подали набагато більше.
Це свідчить про те, що квір-тематика — вже не табу. Вона поступово стає органічною частиною кінематографа, хоча зміни відбуваються повільно. Не скажу, що за останні роки відбулась якась кардинальна трансформація, але в межах кількох десятиліть — так, поступ очевидний.
Щодо світового квір-кіно, то воно стає дедалі різноманітнішим — як за темами, так і за географією. Хоча ми ще рідко бачимо квір-фільми з В’єтнаму, Таїланду чи країн Африки, все ж трапляються винятки. Наприклад, у програмі є румунський фільм, знятий у Південній Африці. В країнах, де квірність досі криміналізована, ситуація залишається складною. Але навіть у більш ліберальних країнах, як-от Таїланд, який нещодавно легалізував одностатеві шлюби, квір-кіно все ще не набуло широкого розвитку».
Сьогодні в Україні ми маємо нову реальність, в якій квір-кіно — частина ширшого культурного процесу. Фільми про ідентичність, кохання, видимість більше не замикаються в нішевому просторі, а претендують на голос у публічному діалозі.
Квір-кіно знімають, але не для кінотеатрів
Та навіть у новій реальності старі бар’єри залишаються. Фінансування, дистрибуція, доступ до екранів — усе це досі виклик. А ще — брак квір-фільмів у прокаті, навіть попри зацікавлення.
«Українські дистриб’ютори нечасто випускають квір-кіно, хоча ситуація значно покращилась у порівнянні з тим, що було 5–10 років тому. Якщо тоді йшлося про 2–3 стрічки на рік, то тепер таких фільмів більше. Хоча репрезентація квір-історій в кінотеатрах все ще обмежена.
До цього додається загальна проблема з кінотеатрами — багато з них зачинені або через війну, або через економічні наслідки пандемії. Як комерційні структури вони змушені виживати — і часто не ризикують показувати нішевий або соціально чутливий контент.
Щодо реакції суспільства, загалом українці стають більш відкритими до різних тем у кіно. Проте не всі готові підтримувати такі фільми фінансово — зокрема купувати квитки. Наприклад, у випадку фестивалю Sunny Bunny ми бачимо багато схвальної підтримки в соцмережах, проте далеко не всі, хто її висловлює, справді приходять на покази.
Особливо це стосується авдиторії поза ЛГБТК+ спільнотою. Є чимало людей, яким це кіно цікаве, але вони з якихось особистих причин вирішують не відвідувати покази. Йдеться не про технічну неможливість, а про внутрішні бар’єри. В підсумку значна увага концентрується на кількох гучних прем’єрах, які приваблюють широку й різноманітну авдиторію, а інші стрічки продовжують сприймати як нішеві. Це прикро, бо квір-глядачі звикли ототожнювати себе з гетероперсонажами у фільмах. Натомість гетероглядачі часто уникають фільмів з квір-репрезентацією, вважаючи, що це “не для них”.
У світовому контексті ситуація схожа. Якщо не враховувати вплив війни, можна сказати, що тенденції подібні: поступ є, але він повільний. У багатьох країнах збільшилося фінансування, дистрибуція, і суспільство поступово стає більш сприйнятливим до квір-тематики в кіно. Але цей процес, на жаль, не надто стрімкий. Хотілося б, щоб усе розвивалося швидше», — каже Жук.
Особливий контекст — війна. Частина кінематографістів пішла до ЗСУ, частина — втратила можливості знімати. Фестивалі змушені адаптуватися, переміщати події, шукати безпечні простори. Але попри все, Sunny Bunny відбувається. І це вже перемога.
Квір-кіно без табу? Не зовсім
Попри розширення тем, у квір-кіно все ще є сліпі плями. Теми трансгендерності, інтерсекс-досвіду, старших героїв або небінарних людей досі представлені слабо. Як зазначає Жук, фокус досі на молодих, привабливих, гомосексуальних чоловіках.
«Говорити про табуйовані або стигматизовані теми у квір-кіно наразі складно — таких тем майже немає. Насправді сьогодні знімається дуже різноманітне кіно, яке наважується порушувати широкий спектр питань. Водночас треба розуміти, що жодне кіно не існує у вакуумі — воно завжди функціонує в певному контексті.
Ми живемо в капіталістичному світі, де кінематограф — частина комерційної індустрії. Тому нішеві фільми, зокрема квір-кіно, рідко отримують широку дистрибуцію. Щоб зібрати велику авдиторію, фільму зазвичай потрібні відомі актори, режисери або участь у фестивалях і нагороди — як у випадках з “Квіром” чи “Весільним бенкетом”. Але порівнювати увагу до таких фільмів з дебютними роботами — неможливо.
Прямих табу немає, але є теми, до яких звертаються рідше. Наприклад, у квір-кіно все ще домінують чоловіки, зокрема гомосексуальні або квірні. Це зумовлено як загальною гендерною диспропорцією в кіноіндустрії, так і тим, що режисери зазвичай знімають про досвід, близький до власного. Відповідно в нас менше фільмів про квірних жінок, небінарних або інтерсекс-людей.
Також у фокусі переважно молоді герої, з привабливою зовнішністю. Візуальна «пристосованість» до естетики кіно — ще один бар’єр, через який ми майже не бачимо в кадрі людей старшого віку або представників різноманітних типів тіл.
Ці обмеження — частина загальної ситуації в індустрії. Як її змінювати? Один зі шляхів — підтримка нестандартного кіно з боку глядачів. Якщо авдиторія хоче бачити більше такого кіно — вона має на нього ходити.
Тематика трансгендерності, наприклад, залишається недостатньо репрезентованою, а тема бісексуальності — складною для зображення, тому до неї звертаються нечасто. Про інтерсекс-людей фільмів майже немає. В нашій цьогорічній програмі є стрічка “Ким я не є” румунської режисерки — і це чи не перший фільм на цю тему, який потрапив до програми Sunny Bunny.
Хотілося б бачити більше різноманіття — як у репрезентації, так і в темах. Але ми працюємо з тим, що створюють режисери, і з тими, кого вдається знайти й запросити на фестиваль».
Реальна роль квір-фестивалів
Sunny Bunny — це не просто про показ фільмів. Це про створення простору. Простору видимості, приналежності, безпеки. Як підкреслює Богдан Жук, присутність фестивалю в медіа, соцмережах, публічному дискурсі — вже є актом зміни.
«Квір-кінофестивалі, зокрема Sunny Bunny, відіграють важливу роль у формуванні суспільного сприйняття ЛГБТК+ тематики. Вже сама їхня присутність у публічному просторі, в медіа, в соцмережах створює видимість, яка сприяє нормалізації цієї теми в суспільстві. Ми не можемо точно виміряти цей вплив, але бачимо масштаби охоплення — і в медіа, і в онлайні. Це важливо, адже постійна публічна присутність теми робить її частиною суспільного діалогу.
Можна порівняти, як ЛГБТК+ тематика висвітлювалася ще 10 або навіть 5 років тому, — і одразу видно, наскільки репрезентація стала коректнішою, чутливішою, більшою. Фестиваль має в цьому свою частку — це не просто платформа для показу фільмів, а культурна подія, яка змінює середовище.
Є реальні історії — приклади людей, які вперше побачили квір-кіно саме в рамках фестивалю, часто — в кінотеатрі, в залі, повній інших представників та представниць спільноти. Це дуже відрізняється від перегляду вдома. Колективний досвід дає відчуття приналежності, підтримки й видимості, якої часто бракує.
Є й ті, хто на фестивалі вперше побачив себе на екрані — в буквальному або метафоричному сенсі. І є ті, хто завдяки цьому змінив щось у своєму житті. Я знаю приклади, коли люди знаходили тут друзів, партнерів, свою спільноту. І це не винятки, а справжній пульс фестивалю.
Sunny Bunny — передусім подія для самої спільноти. Простір, де можна бути собою, побачити своє відображення в кіно, відчути себе частиною чогось більшого. Це також місце для обговорень, для натхнення до дій — чи то в активізмі, чи у творчості, чи просто в тому, щоб не бути наодинці.
Фестивалі існують саме для цього. Вони не тільки показують фільми — вони створюють спільноти, відкривають нові горизонти й роблять світ трохи безпечнішим і людянішим».
Українські історії для українських людей
Ще один важливий тренд — зростання запиту на локальні, українські квір-історії. В час війни глядач хоче бачити «своє» — знайомі обличчя, рідні голоси, спільний досвід. Це підсилює емоційний ефект, дає відчуття спільності.
«Насправді запит на локальні українські квір-історії зріс, але важко сказати, що це стосується виключно квір-кіно. Загалом ми спостерігаємо в Україні підвищений інтерес до всього українського — і це особливо помітно протягом останніх років повномасштабної війни. Цей інтерес проявляється в різних культурних сферах, зокрема й в кіно. Попит на українські фільми значно зріс.
Відповідно зросла й увага до українських квір-фільмів — як у нас на фестивалі, так і на інших майданчиках. Людям важливо бачити себе на екрані, а для ЛГБТК+ спільноти це особливо відчутно, коли йдеться саме про українські історії. Ще сильніше це резонує, коли в кадрі з’являються знайомі обличчя — з соцмереж, з новин, зі спільного кола».
В час, коли війна стирає обличчя, кіно дає їм контури. І Sunny Bunny — одне з тих місць, де ці обличчя можна побачити.