Все довкола горить-палає, але this is fine. Цей пес із мему, який нервово п’є чайок посеред хаосу, — всі ми у 2024 році. А ще — натхнення для інсталяції I’m Fine, яку Україна представила на Burning Man минулого року.
Як її створювали та що з інсталяцією зараз, через пів року після фестивалю, — запитали в її автора, художника Олексія Сая. Про найважче в мистецтві й те, чому артоб’єкти помирають, — читай в інтерв'ю.
Інсталяція — найважче в реалізації мистецтво. Ви згодні?
Висловлювання — це найважче. Коли ти впевнений в тому, що хочеш сказати. А засіб вже можна дібрати. Звичайно, будувати, клеїти, ліпити теж непросто, щоразу вилазять нові проблеми. Але таке вже це заняття, мистецтво. Це непросто, але й весело також.
А от робити щоразу те саме — не так весело. Коли втомлююсь, беруся за те, що вже робив раніше. Тому серії тягнуться роками: нічого не лізе в голову — ну ок, зроблю те саме. Заходити на нові території важко, але цікавіше.
Інсталяція — це часто колаборативна робота (художник + архітектор/монтажер). Якою є участь других у проєкті?
Взагалі немає жодного сталого алгоритму, як і з ким працювати. Архітектор потрібен на великих виставках або якщо встановлюєш скульптуру в публічному просторі. Інколи потрібен кваліфікований електрик. А принцип такий: треба, щоб людям було цікаво працювати. Для цього ти маєш робити більше за інших, бути режисером цього процесу.
I’m Fine ми придумали з Віталієм Дейнегою, вже 10 років знайомі та періодично щось робимо. А з виготовленням допомагала «Майстерня чудес» — компанія, яка створює інтер’єри для магазинів «Сільпо» і робить інші різні речі. Спланували, розрахували, зробили обшивку і металоконструкції. На третій день майстри мені казали: «Ми взагалі не розуміли, як воно вийде». Через місяць ми спілкувались одне з одним без слів.
Джерело: ukrainianworldcongress.org
Колись архітектори артінсталяцій розповіли мені, що їхня роль — заземлити ідею художника, пов’язати її з реальністю. Чи потрібно було заземляти I’m Fine?
I’m Fine яким був на ескізі, таким став і в реальності. Я намалював ескіз, дав завдання інженерам, вони розрахували навантаження. Я знав ділянку, розподілив роботу. А ті аспекти, де були питання, я залишив на себе або як простір для експерименту.
Чому інсталяція I’m Fine саме таких масштабів — 32 метри завдовжки та 7 заввишки?
Інсталяція текстова та одностороння, тому я здогадувався, що її поставлять далеко, ближче до краю. Потрібно було 30–40 метрів, щоб здалеку інсталяція читалась як веселі літери, а не розбиті знаки. А наближаючись, люди вже розуміють, і з чого ці літери зроблені, і яким є масштаб руйнувань на прикладі цих об'єктів. Вирахував масштаб, відштовхуючись від розмірів самих деталей. Бо дорожній знак — він такий, який є, ні більший, ні менший.
Джерело: babel.ua
В одному інтерв’ю ви згадали, що Burning Man — це не виставка або художня експозиція, а тимчасове місто. Як концепція фестивалю вплинула на ваш проєкт?
Burning Man — це спільнота. І ми вирішили через таку спільноту розповісти про Україну. Що стосується художніх рішень, тут не було жодних обмежень чи бар’єрів. Але були обмеження технічні. Перш ніж твою роботу візьмуть на Burning Man, команда фестивалю має впевнитись, що ти можеш її зробити, змонтувати, вивезти й потім кудись подіти за власний кошт.
Це те, що цікавить спільноту організаторів фестивалю, які такі ж люди. Як і ті, хто виконує ролі поліцейських, лікарів. Вони будують, варять харчі, привозять свої пивбари та пригощають інших. І все робиться так, щоб це можна було привезти, змонтувати й не сильно ухайдокатись, встигнути відпочити й прибрати, не залишивши по собі жодної крихти.
А взагалі ми багато думали, що ми маємо тут і зараз сказати людям у цьому місці. І якось Ольга Уханська, знайома Дейнеги, надіслала йому мемчик — собака сидить, чайок п’є, а навколо все палає. І напис: This is fine. Від того все пішло. Так що це колективна ідея. Коли я говорив про інсталяцію з людьми в пустелі, багато розповідав про те, як ми переписуємось в Україні та чому відповідаємо «Я нормально», навіть коли нам недобре, бо всі й так це розуміють. Нашою задачею було створити фізичний досвід спілкування з об’єктами плюс накласти це на український контекст. Тож текст інсталяції відповідає за контекст, а форма — за те, щоб люди відчули масштаби цього йобаного пиздеця.
Джерело: npr.org
Ви монтували I’m Fine на локації фестивалю?
Ми повністю зробили I’m Fine в Києві, у Вишневому. Це ж метал, тут імпровізації бути не може. Там дуже важкі умови. Це ж пустеля — там немає нічого, чого ти сам не взяв. Жодних «Епіцентрів». Поїхати по щось і повернутися — це доба. А діб всього 4–5 на побудову. З них 2–3 можуть випасти через погану погоду. В нас десь так і сталося.
Тож ми побудувати інсталяцію вдома, потім розібрали та спакували. Вона їхала на фестиваль у контейнерах. В команді було 15 будівельників (а реальних будівельників, за професією — двоє). Маруся Мороз і Віталій Дейнега зробили велику роботу, зібрали команду, яка погодилась поїхати на фестиваль і не спати 3 доби. Бо могла бути буря, ми могли б профукати кран чи ще щось.
Джерело: nashkiev.ua
Нещодавно вийшов фільм про те, як Balbek Bureau везли інсталяцію на станцію «Академік Вернадський». Напевно, у вас із пустелею Блек-Рок була схожа історія.
Так, з інсталяцією Balbek Bureau, як і з нашою, працювала «Майстерня чудес». Два роки тому, коли робив скульптуру «Український Фенікс» (інсталяція Олексія Сая та Богдани Косміної, яку художники представили на Burning Man у 2023 — прим. ред.), я подзвонив Міті (Мітя Зінов'єв, засновник «Майстерні Чудес» — прим. ред.) запитати, чи він ще не приїхав з полюса.
Джерело: zprz.city
А він каже: «Я лише добрався на Чилі». Тоді я запропонував йому ідею з Burning Man. Він з інженерної точки зору курував побудову «Фенікса» — його робили в Чикаго завдяки зусиллям чудової Алли Лопаткіної. Це так само були тяжкі умови. Тільки в Антарктиді холодно, а в пустелі — жарко.
Як ви зібрали дорожні знаки для інсталяції?
З нашої команди по знаки їздила Марія Мороз. Їх передавала Нацполіція, військові — вони навіть нам додаткові артефакти докладали. Сергій Сичевський їх возив, фотографував, надсилав. Ми використали майже все. А возили з тих місць, де люди вже не живуть.
Що зараз з інсталяцією?
Лежить на складі в Америці. Хочеться її ще там виставити, щоб люди побачили інсталяцію в міському просторі. Але щоб заліпити таку штуку в місті, це багато бюрократії — воно має бути комусь потрібне. Процес триває, але зараз в Америці буремні часи, їм точно не до нас. Тож почекаємо — воно не спортиться, хай лежить.
Що стається з інсталяцією, коли подія, для якої її створювали, завершується?
Я не знаю, що буде з I’m Fine. Думаю, вона десь стане, бо велика і так просто її не викинеш. Зберігати її дорого, возити через океан — ще дорожче. Але вона наче потрібна людям, тому ми щось придумаємо.
А взагалі, коли робиш інсталяцію, ти знаєш, що її потім зруйнують, викинуть (майже завжди). І це частина роботи. Твій вплив на тих, хто дивиться на об’єкт, важливіший за сам об’єкт. Потім він залишається в пам’яті, у фольклорі, у фоточках на вебсайтах. В мене одну інсталяцію колись купив музей, але я не знаю, чи зберігається вона зараз у складеному вигляді, бо це тисяча солдатиків.
Але часто інсталяції викидаються або просто зникають. Є речі, які існують у пам’яті. Я до того звик і роблю інсталяції просто тому, що вони дійсно дають результат. І для мене результат — не у фізичному об’єкті, тоді я був би скульптором.
Нещодавно на Подолі з’явилася нова інсталяція I’m Fine, цього разу — з уламків телекомунікаційного обладнання.
Її зробив не я.
Також був мурал на зруйнованому «Сільпо» в Херсоні.
«Сільпо» просто взяли фото інсталяції та наклеїли його на фасад розтрощеного магазину. Це був стейтмент — «ми в порядку». Вони нас попередили, ми надали їм хороший файл. Не для промо об’єкта, а тому, що воно полегшує людям життя — заради цього ми й працюємо. Плюс «Майстерня чудес» робить інтер’єри для магазинів «Сільпо», і воно таким випадковим чином перетиналося.
Джерело: rau.ua