Про організацію простору, професійні стандарти й екологічну відповідальність. Розмова з експертками Beloded Landscaping.
Ландшафтну архітектуру часто сприймають як щось декоративне: мовляв, це лише гарні газони, дерева в ряд або клумби «як у європейських парках». Але за красивими картинками прихована складна й дуже технічна робота.
Тут і креслення, і проєктування, і нескінченні переговори з підрядниками, і перевірка відповідності нормам благоустрою. А ще — питання доступності, безпеки й довготривалості простору.
Попри таку багатогранність, професію часто недооцінюють або плутають із суміжними. Саме звідси ростуть популярні міфи про те, хто такий ландшафтний дизайнер і чим він займається насправді.
Ми зібрали ці стереотипи, а команда Beloded Landscaping — архітекторки, які викладають на курсі «Ландшафтний дизайнер», — розклала по поличках, чому все це зовсім не так.
Людмила Білодід — ландшафтна архітекторка з 25-річним стажем, єдина українська учасниця Товариства садових дизайнерів Великої Британії та членкиня правління Гільдії ландшафтних архітекторів України.
Катерина Чередник — ландшафтна архітекторка з 16-річним стажем, спеціалізується на проєктуванні благоустрою приватних і громадських просторів в Україні та за кордоном.
Олена Подтинна — керівниця проєктів з 15-річним управлінським досвідом, відповідає за проєктну документацію, кошториси та комунікацію з усіма сторонами проєкту.
Міф #1. Посадити квіти — і готово
Бажання створити власний простір гармонії та краси сягає корінням у глибоку давнину. Один із найдавніших символів ідеального саду — біблійний Райський сад, Парадіс, що асоціюється із затишним місцем, оточеним стінами та наповненим природною красою. Саме слово «парадіс» має давньоперське походження та означало «оточену стінами територію або сад» — концепція, що знайшла відображення в багатьох культурах і релігіях.
Історія ландшафтного мистецтва у Європі починається зі Стародавньої Греції та Риму, де сади виконували не лише декоративну, але й культурно-релігійну роль. Їх прикрашали колонами, статуями, фонтанами; вони служили місцями для проведення лекцій та обрядів. У середньовіччі сади переважно функціонували в монастирях, де вирощували лікарські рослини та фрукти — функція переважала над естетикою.
Важливим став час Відродження, коли з'явилися розкішні регулярні сади з чіткою геометрією, симетрією та декоративними архітектурними формами. Версальські сади стали прикладом того, як влада демонструє себе через ландшафт. Людовик XIV наказав створити простір у класичному французькому стилі, де панували сувора геометрія та симетрія. Таким чином монарх хотів підкреслити свою велич та ідею абсолютизму.
У XVIII столітті на зміну цьому пафосу прийшла інша естетика — англійський пейзажний парк. Він уникав симетрії, відтворював природні краєвиди й часто містив алюзії, запозичені з китайської садової філософії. Такий простір сприймався як метафора, на яку уважний спостерігач міг звернути увагу.
Історичний досвід показує: робота з ландшафтом ніколи не зводилася лише до декорування. І сучасна ландшафтна архітектура продовжує цю традицію системного підходу.
Будь-який проєкт починається не з клумби, а з аналізу ділянки: рельєфу, ґрунтів, рівня ґрунтових вод, наявних комунікацій. Рослини роблять побудований ландшафт живим, проте вони — лише один з елементів складної системи проєктування.
Ключове питання — хто і як користуватиметься територією: одна людина, сім'я з дітьми, мешканці котеджного містечка чи співвласники ЖК. Від цього залежить, чи потрібні велодоріжки, чи вистачить компактних стежок. Людмила Білодід пояснює:
«Ми проєктуємо організацію простору. Потрібні логічні функціональні зони та зв'язки між ними — проїзди, доріжки. Якщо рельєф складний — створюємо зручні та безбар'єрні можливості пересування. За завданням замовника з'являються дитячі та спортивні майданчики, водойми чи басейн, зона барбекю — все, що робить простір особливим.
Доріжки не можуть існувати десь у повітрі. Вони мають вести до точок тяжіння — водойми, майданчика, альтанки. І мало зробити їх правильно технічно — важливо, щоб вони мали сенс для користувачів».
Міф #2. Це розкіш для заможних
Асоціація ландшафтної архітектури з елітарністю почала формуватися задовго до сучасного маркетингу, але саме в 1980–90-х роках набула особливої ваги. Телешоу на кшталт Lifestyles of the Rich and Famous Робіна Ліча демонстрували розкішні території зірок із басейнами, скульптурами та рідкісними рослинами, де кожен камінь нібито привозили з італійських кар'єрів. Престижні дизайнерські бюро підігрівали цей наратив, працюючи виключно з віп-клієнтами та позиціюючи свої послуги як мистецькі об'єкти.
Водночас розвивалася цілісна індустрія дорогих матеріалів: ексклюзивних сортів рослин та чудернацьких топіарних стрижок, авторських малих архітектурних форм, складних водних споруд з підсвіткою. Це справді коштувало величезних грошей і створювало хибне враження, ніби інакше не буває.
Глянцеві журнали про нерухомість та інтер'єри демонстрували лише топові проєкти з мільйонними бюджетами, закріплюючи стереотип про недоступність професійного ландшафтного проєктування для звичайних людей.
Насправді сучасна ландшафтна архітектура працює з будь-яким бюджетом. Головне — не сума, а її розумний розподіл та чесне розуміння можливостей. Професійність полягає в максимально ефективному використанні ресурсів: замість імпортного каменю — локальний матеріал, замість екзотів — районовані рослини, які краще адаптовані та потребують менше догляду.
Людмила Білодід пояснює економіку проєкту: замовник може обрати маленькі рослини для економії або дорослі, які одразу відповідають візуалізаціям і проєктним розмірам, — це різні бюджети. Проте економія на маленьких рослинах виявляється ілюзією:
«Це значною мірою як рослини в розстрочку — спочатку заплатив менше, а потім щороку доплачуєш. Треба розуміти, скільки років догляду потрібно, щоб рослина стала дорослою, порахувати витрати на добрива, полив, боротьбу з хворобами та шкідниками або зарплату садівникові. Все чиста арифметика».
Справжня економія досягається через поетапність реалізації та правильні пріоритети. Складність об'єкта визначає вартість — ділянка з перепадом рельєфу 15–30 метрів вимагає продуманої функціональної схеми, величезних обсягів ґрунтових робіт, спеціальної будівельної техніки, паль та підпірних стін. Вибір матеріалів також має свою ціну: поліровані гранітні доріжки — один чек, гранітна крихта — інший.
«Не треба нічого вигадувати. Це коштує стільки, скільки коштує на ринку. Наші бажання мають свою вартість», — резюмує експертка.
Міф #3. Це красиво, але шкідливо для довкілля
Критика ландшафтної архітектури як антиприродного процесу набула особливої гостроти в останні десятиліття. Екоактивісти почали звертати увагу на реальні проблеми традиційного підходу: газони споживають надмірну кількість води й потребують регулярного догляду — добрив, захисту від шкідників та хвороб, щотижневого викошування протягом усього сезону, весняних процедур скарифікації, аерації та вертикуляції.
Кліматичні зміни додали аргументів критикам: навіщо витрачати ресурси на штучну красу в періоди посух та екологічних криз? Критика зосереджувалася на найгірших кейсах — гольф-курортах у пустелях Аризони чи Дубаю, монокультурних газонах із постійним обприскуванням пестицидами, штучних водоймах у посушливих регіонах. Медіа підсилювали негативний образ, демонструючи масштабне споживання води для поливу в місцях, де її критично бракує.
Проте, як зазначають експертки, ці високобюджетні комерційні проєкти створювалися саме з такою метою — вразити й залучити клієнтів. Критика має бути об'єктивною та враховувати контекст.
Сучасна ландшафтна архітектура працює принципово інакше. Олена Подтинна пояснює підхід команди: їхня робота спрямована на збереження природних ресурсів, покращення біотопів та рослинних характеристик для певної місцевості.
Вони завжди використовують рослини, які приваблюють бджіл та птахів, підтримуючи природне біорізноманіття. Зелені насадження покращують клімат, підвищують вологість, очищують повітря. До цього додається використання природних матеріалів для мощення та застосування принципів пермакультури.
Ландшафтні проєкти створюють зелені простори безпосередньо біля житла — людям не потрібно йти далеко в парк або шукати місце для прогулянок. Навіть невелика зона з деревами, що створюють тінь, де тихо та немає автомобільного руху, стає справжньою інтеграцією житла в зелений простір.
Команда Beloded Landscaping наводить приклад UNIT.City — колишнього мотоциклетного заводу, перетвореного на комплексний проєкт з офісами, житлом, освітніми закладами та простором для заходів.
Міф #4. Це хобі, а не справжня професія
Стереотип про ландшафтну архітектуру як хобі формувався десятиліттями через культурні асоціації. Садівництво традиційно вважалося заняттям для пенсіонерів на дачах або домогосподарок, які прикрашають клумби біля будинку. Тематичні пабліки були наповнені садовими порадами та прикладами успішного вирощування диво-овочів або створення гарних клумб.
Соцмережі посилили цю тенденцію: садові блогери демонструють процес висадки квітів або ділянку з помідорами як лайфстайл для задоволення. Яскравим прикладом є Джеремі Кларксон, журналіст автомобільної тематики та ведучий Top Gear, який створив із садівництва популярне шоу. Для багатьох креаторів це стало модним хобі — способом «потрогати траву», відчути зв'язок із природою в цифрову епоху.
Суспільство не сприймає роботу з рослинами як щось серйозне, технічне або інтелектуально складне. Люди узагальнюють свій дачний досвід — сам посадив, сам заморив рослину, нікому нічого не винен — на всю галузь, не розуміючи різниці між хобі та професійним системним підходом до проєктування приватних резиденцій або житлових комплексів.
Раніше для проєктів благоустрою використовували лише наявний в розсадниках асортимент — 10 видів дерев, 2–3 види хвойних, 1 вид ялівцю, пояснює Людмила Білодід стрімкий розвиток професії.
«Зараз ми працюємо з рослинами — в каталозі 1500 сторінок. Це про те, наскільки актуально це в цивілізованому світі, куди ми прямуємо. Рослинний асортимент величезний — це про біорізноманіття, екологію».
Майбутні ландшафтні архітектори мусять орієнтуватися в коректному асортименті, знати всі аспекти використання рослин: від розміру дорослої рослини та кліматичної зони — до ґрунтових умов та агротехнічних особливостей.
Звісно, складність професії виходить за межі знання про рослини. У повноцінному проєкті є розділ ПВР — проєкт виробництва робіт, що охоплює планування розташування техніки, вибір обладнання, визначення місця для крана з необхідною довжиною стріли для розвантаження великих дерев вагою 3–4 тонни. Графік виробництва робіт визначає послідовність завдань та зони відповідальності субпідрядників.
Вже на стадії концепту можна розрахувати попередню кошторисну вартість, а графік у вигляді діаграми Ганта дозволяє ефективно планувати фінансування проєкту.
Ландшафтний архітектор веде повний цикл бізнес-процесів: від маркетингу та продажів — до управління підрядниками та контролю якості. Він несе відповідальність за відповідність проєктних рішень будівельним нормам і вимогам безпеки. Кожен проєкт — це варіанти пропозицій, креслення, кошториси, узгодження, дедлайни та ризики.
Людмила Білодід ділиться досвідом роботи з клієнтами: щоразу потрібно зрозуміти, чого хоче людина, який рівень її амбіцій та запитів, починати все заново з кожним замовником.
«Найстрашніше — погоджуватися на роботу без проєкту. Потрібно цінувати себе та свою компетенцію. Це інстинкт самозбереження. В нашій професії особливо боляче, коли наприкінці кажуть: "Ой, мені не подобається"».
Успішна реалізація вимагає чіткої структури: професійно прописані етапи та умови, цивілізований підхід забезпечують продуктивну співпрацю та взаєморозуміння з замовником. Це бізнес, що вимагає стратегічного мислення та постійного розвитку, а не хобі для вільного часу.